Релігійно – міфологічні уявлення стародавніх єгиптян

Звичайно, релігійне життя  в Стародавньому Єгипті не було безхмарним, вільним від єретичних учень, навіть елементів релігійного скепсису. Свідченням цього була поява таких  вільнодумних творів, як “Пісня арфіста” та “Бесіда розчарованого зі своєю душею”, в яких висловлюються сумніви щодо посмертного воскресіння й епікурейські заклики “жити за велінням свого серця”, собі на втіху. Автори цих творів не протиставляли релігійному світосприйняттю своє розуміння світопорядку, обмежившись лише випадами проти окремих аспектів офіційного віровчення.

З розбудовою єгипетської  державності релігії відводилася  специфічна роль — дедалі більше задовольняти ідеологічні потреби владних  структур, про що яскраво свідчить досконало розроблена жрецтвом система  обожнення влади фараона й, зрозуміло, власної влади, а також поява  у стародавніх єгиптян ідеї про  відплату по ділах людини, що було вже  втручанням у сферу соціальної етики.

На відміну від царя шумерського, вавилонського чи ассирійського, єгипетський фараон уважався не представником  богів, а самим богом (за життя  — Гором, після смерті — Озірісом): “Через фараона стверджується на землі божественний порядок, у ньому одному зосереджені сили, що підтримують економічне, суспільне й політичне життя держави... Він підтримує маат (світопорядок) і робить безпечним життя підданих, примушуючи втікати варварів й стверджуючи свою владу в усій долині Нілу. Він один має надприродну силу, яка незмінно приносить йому перемогу на полі бою і робить його мудрим у політиці... Втаємничений в усі таємниці і наділений високою культурою фараон з допомогою мистецтва й релігійних обрядів підтримує життя богів”.

Релігія та міфологія стародавніх  єгиптян істотно вплинули на духовний світ інших стародавніх народів  Передньої Азії, передусім східносередземноморських. Зокрема, жителі фінікійського м. Бібл ушановували культ Озіріса, а стародавні євреї влаштовували похорони на єгипетський лад, їхній племінний бог Яхве, як і єгипетський деміург Пта, створив світ за допомогою божественного слова. Античний світ також зазнав впливу єгипетської релігії, особливо в плані вшанування культу Ізіди, храми якої існували в ряді міст Греції та Риму, а також у Галлії, Іспанії та Британії. Деякі вчені вважають, що й християнське вчення про воскресіння після смерті, про страшний суд, про Трійцю тощо також має єгипетське походження.

Стародавні єгиптяни, споряджаючи  небіжчиків у потойбічний світ, наділяли їх безліччю потрібних речей, зокрема  їхніми улюбленими літературними творами, тому в стародавніх гробницях  виявлено чимало пам'яток староєгипетської художньої словесності, й наші знання про неї досить повні.

Найдавніші літературні  пам'ятки Єгипту збереглися ще від епохи  Стародавнього Царства. Це “Тексти пірамід”, які містять “біографії” вельмож — складені в прозовій і почастиримованій формі твори, що мають не лише історико-пізнавальне, а й певне художнє значення. “Біографії” настільки зрілі художньо, що на той час, поза всяким сумнівом, уже пройшли тривалий період свого розвитку. Отож староєгипетська література зародилася ще задовго до появи писемності, в формі усної народної творчості. “Біографії” вельмож, наприклад, виникли з обрядових пісень-плачів, у яких спеціальні плакальники й плакальниці не лише демонстрували горе з приводу смерті співвітчизника, а й прославляли його діяння.

Джерела з історії Стародавнього  Єгипту поділяються на чотири групи: староєгипетські писемні пам'ятки, повідомлення античних авторів та Біблії про Єгипет, жанрові сцени, зображені  на стінах храмів і гробниць, пам'ятки матеріальної культури.

Художнє ремесло розвивалося  в Стародавньому Єгипті, як про  це свідчать археологічні знахідки, ще в V—IV тис. до н. е. Проте особливий  староєгипетський художній стиль склався  лише в період Раннього Царства. Саме тоді утвердився канон (сукупність обов'язкових  художніх засобів), який став альфою й  омегою мистецтва стародавніх єгиптян. Канон підпорядкував собі художню  композицію, технічні засоби втілення ідеї, іконографію образів тощо. Зокрема, фігуру людини єгипетські художники  зображували в умовному ракурсі: лице та ноги — в профіль, очі  та плечі — анфас, торс — у 2/3 повороту (в такий спосіб вони намагалися показати фігуру відразу з кількох  сторін, не опанувавши мистецтва об'ємного і просторового зображення). Фігури богів і царів постають більшими, аніж простих смертних, чоловічі тіла передавалися темнішими фарбами, а  жіночі — світлішими (чоловіки в  Єгипті справді були смуглявіші за жінок, бо саме їм доводилося смажитися під пекучим сонячним промінням на польових роботах, тоді як жінки поралися вдома по господарству, до того ж більше вдавалися до рятівної косметики). Ці та інші художні умовності стали каноном не відразу, а в міру підпорядкування мистецтва релігійно-державній ідеології.

В епоху Стародавнього  Царства єгиптяни першими освоїли  техніку монументального кам'яного  будівництва. Тодішня їхня архітектура  була пов'язана зі спорудженням гробниць та поминальних храмів. Найдавніший  тип гробниці — трапецієвидна  мастаба (ця назва походить від слова “лавка”, оскільки своєю формою гробниця нагадувала традиційну арабську лавку з утрамбованої землі). Мастаба, прототипом якої, мабуть, був могильний пагорб, мала в горішньому поверсі приміщення для статуї небіжчика та комори для зберігання похоронного реманенту, а в підземній частині — камеру для саркофага з мумією.

Потреба виділити царську  гробницю, викликана формуванням  у Єгипті централізованої деспотії, наштовхнула будівельників на думку  “поставити” кілька мастаб одну на одну. Велична гостроверха споруда мала не просто служити “домом вічності” для фараона, а наочно символізувати його могутність і божественну сутність, звеличувати його над підданими. Як уже зазначалося, першою такою спорудою була східчаста гробниця фараона Джосера в Саккара, а найбільші гробниці-піраміди побудували для себе фараони IV династії Хуфу, Хафра та Менкаура. Самий їх вигляд, за словами французького вченого XVIII ст. д'Вольнея, “наповнює серце й розум водночас подивом, страхом, покорою, захопленням, благоговінням...”. Піраміди органічно зливаються з довкіллям. У давнину вони були наряднішими, бо єгиптяни облицьовували їх плитами з дрібнозернистого вапняку чи рожевого граніту (у середні віки практичні араби “пороздягали” піраміди, використовуючи їхнє облицювання на будівництво своїх міст).

Піраміди, в яких, за словами  Лесі Українки:

Кожна цегла, статуя, колона ,

Мережечка, різьба і малювання 

Незримими устами промовляє 

“Мене створив єгипетський народ

І тим навік своє імення вславив”,

є складовою частиною архітектурних  ансамблів з відкритих дворів, поминальних храмів, гробниць фараонових родичів тощо. Як декор у цих  кам'яних спорудах використано напівколони й колони, капітелі яких імітують бутон лотоса чи розкриту квітку папірусу або пальми, зображення священних кобр тощо.

За царювання V династії фараонів єгиптяни почали споруджувати відкриті сонячні храми, архітектурною домінантою яких слугував кам'яний обеліск з  пірамідальною верхівкою, часом  оправленою в електрум (сплав золота й срібла). Староєгипетські обеліски, прості й виразні, вплинули на меморіальну  архітектуру інших народів, у  тому числі римлян.

Розвивалося в епоху Стародавнього  Царства також мистецтво скульптури, здебільшого сакральне за своїм  характером. Єгиптяни звеличували в  камені фараонів, вельмож і, звичайно, богів. Тогочасні царські статуї максимально ідеалізовані, в них  зовсім відсутня портретність. Нерідко  фараона зображували у вигляді  сфінкса, образ якого, характерний  для всього староєгипетського мистецтва, зрештою став символом самого Єгипту. Найвідоміша така статуя — вирубаний  із суцільної скелі Великий Сфінкс — донині є найбільшим кам'яним монолітом  у світі (його довжина 74 м, висота 20 м). Призначення Великого Сфінкса (араби  називають його “батьком страху”) досі не розгадане вченими.

Видатним досягненням  єгипетського мистецтва доби Стародавнього  Царства було створення скульптурного  портрета (його появі посприяла практика виготовлення посмертних гіпсових масок). Хоча в тодішньому скульптурному  портреті ще простежувався потяг  до типізації, все ж нерідко вдало  передавалися й індивідуальні риси моделі (парна статуя царевича Рахотепа та його дружини Нофрет, дерев'яна статуя царевича Каапера (“Сільський староста”) тощо).

Художники доби Стародавнього  Царства вкривали стіни гробниць та поминальних храмів розписами  і кольоровим рельєфом, призначеними зберегти пам'ять про покійника  й забезпечити його всім необхідним для вічного посмертного життя (єгиптяни вірили, що ці зображення оживуть  у царстві мертвих) . У розписах і кольорових рельєфах перевага надавалася не локальному кольору, а лінії контура.

Вражає те, що ці розписи  та кольорові рельєфи, загальна площа  яких лише в поминальному храмі фараона  Сахура сягає майже 10 тис. м2, не призначалися радувати око живих. “Смерть була єдиним горизонтом цих людей, які присвятили себе посмертним ідеям і роботам.— вражено писав французький письменник Поль де Сен-Віктор.— Пройдіться по жрецьких чи царських гробницях, вирубаних у гірському масиві, ви перетнете похмурі й чудові анфілади кімнат, зал, галерей, де тисячі рук тесали каміння, розмальовували стіни, розгортали по скелях нескінченні площини ієрогліфів. Забави, полювання, бенкети, битви — вся поема життя, викарбувана й розмальована з величавою граціозністю, похована в цих катакомбах. І всі ці скарби мистецтва залишені там для того, щоб розважати емалеві чи намальовані на кольоровому картоні очі мумій! Жоден живий погляд не осквернить музею цих склепів. Маляри й скульптори, які прикрасили їх від підлоги до карниза, працювали для Ночі й для Мовчання”.

В епоху Стародавнього  Царства єгипетські майстри-ювеліри  виготовляли з благородних металів, напівкоштовного каміння та цінних порід дерева чудові прикраси та побутові дрібнички, розраховані на витончені  художні смаки й тугі гаманці  багатих замовників.

Новим етапом у розвитку староєгипетської архітектури й  мистецтва стала епоха Середнього Царства. Роль не лише політичного, а  й культурного центру перебрали  тоді "стобрамні Фіви”, як назвав це місто Гомер. Мистецтво того часу, можна сказати, стало більш демократичним. Художники вкривали стіни храмів і гробниць надзвичайно реалістичними жанровими сценами, персонажами яких були хлібороби, пастухи, ремісники, слуги. Охоче зверталися вони також до пейзажу, оспівуючи в лініях і фарбах буяння природи в долині Нілу.

В скульптурному портреті доби Середнього Царства зріс інтерес  до індивідуальних рис моделі. Це проявилося навіть у скромних за розмірами царських статуях, які виготовлялися не лише для замуровування їх у царських гробницях, а й для виставляння  в периферійних храмах, тобто для  загального огляду.

Нові віяння позначилися  й на розвитку архітектури. В епоху  Середнього Царства єгиптяни почали оформляти входи до храмів у вигляді  пілонів — масивних трапецієвидних башт, прикрашених кам'яними обелісками. Тоді ж з'явився новий тип царської гробниці, що був поєднанням поминального храму з пірамідою (поховальний  комплекс Ментухотепа І в Дер-ель-Бахрі, який, до речі, був звичайнісіньким кенотафом). Фараони Середнього Царства вже будували собі піраміди не з кам'яних блоків, а з цегли-сирцю та щебеню, намагаючись врятувати поховальну камеру від злодіїв за допомогою складного внутрішнього планування піраміди (її товщу пронизував лабіринт коридорів, таємних входів і виходів у стелі й підлозі, провалів-пасток тощо). Деякі фараони XII династії, переконавшися, що й ці заходи не можуть порятувати царські мумії від осквернення зухвалими грабіжниками, взагалі відмовилися від будівництва пірамід, а стали вирубувати собі гробниці в скелях глухих ущелин.

На початку Нового Царства  єгиптяни остаточно відокремили  гробницю від поминального храму. Храми  вони, як і раніше, будували в долині Нілу, гробниці ж вирубували в мертвих  ущелинах Долини царів і Долини цариць, причому намагалися робити це в найсуворішій таємниці. Стіни гробниць вони розмальовували яскравими фарбами, що не зблякли  й донині, немовби час зовсім не владний над ними. Нільська долина була забудована чудовими храмами, серед  яких виділяються храм цариці Хатшепсут у Дер-ель-Бахрі, велетенський храм Амона в Карнаці, який навіть у руїнах приголомшує своїми гігантськими розмірами, досконалістю архітектурних форм і казковим багатством інтер'єру (стіни та колони храму змережені рельєфними зображеннями батальних сцен і філігранно виконаними ієрогліфічними текстами загальною площею понад 24 тис. м , у коморах храму виявлено 85 тис. кам'яних і бронзових статуй), недобудований храм цього ж бога в сусідньому Луксорі (він служив також південним гаремом фараонів), уже згадуваний скельний храм Рамзеса II в Абу-Сімбелі, храм Аменхотепа III Мемноній, стіни якого були оздоблені золотом, а підлога викладена сріблом.

Напередодні Першої світової війни більшість археологів були переконані, що єгипетська земля вже  розкрила їм усі свої таємниці. Однак  молодий американський єгиптолог  Г. Картер затіяв ризиковані пошуки гробниці фараона Тутанхамона. Йому вдалося умовити англійського лорда Карнарвона виділити на це необхідні кошти. Розкопки велися в похмурій Долині царів упродовж шести років. У 1922 р., коли Г.Картер, переконавшись у марності своїх зусиль, віддав розпорядження припинити пошуки, його робітники натрапили поблизу гробниці Рамзеса VI на вхід у підземелля. Так було зроблено “відкриття віку” — знайдено єдину непограбовану царську гробницю, яка своїм багатим поховальним начинням могла конкурувати з казковою печерою Алі-Баби. У кількох її камерах одних лише виробів із золота зберігалося загальною вагою понад 600 кг. Мумія фараона лежала в одному з восьми, вміщених один в один, саркофагів — чотирьох дерев'яних ящиків, оббитих золотим листом, саркофага, вирубаного з монолітного блоку жовтого кварциту, та трьох ангроповидних домовин, дві з яких зроблено з дерева та золота, а третя — з листового золота товщиною 2,5—3,5 мм. Лице мумії прикривала золота маска (вагою 9 кг). У поховальному савані виявлено близько 300 прикрас і коштовних амулетів, у тому числі залізний, оправлений у золото. Втім, Г. Картер згадував, що на археологів найбільше враження справило не казкове багатство могильного начиння, а засохлий віночок польових квітів, покладений у труну вдовою Тутанхамона: “Серед усієї царської розкоші, державної величі і блиску золота не було нічого красивішого за ці кілька зів'ялих квіточок, які ще зберігали невиразні сліди давніх барв. Вони свідчили про те, наскільки короткі в дійсності тридцять три століття — це всього лише учора і завтра”.