Лекції з "Культорології"

У Стародавньому Римі створюється  ряд абсолютно нових типів  споруд. Це передусім амфітеатри. Найбільший – амфітеатр Флавіїв або Колізей (I ст. н.е.). Місця для 50 тисяч глядачів спиралися на конструкцію, фасад якої має вигляд триярусної аркади. Арена у формі еліпса була забезпечена складною системою підземних технічних приміщень. Важливою частиною римського способу життя були терми, які служили не тільки лазнями, але і культурними центрами, місцями зустрічей, відпочинку. В епоху імперії терми стали величезними спорудами з внутрішнім оздобленням, які не поступалися палацам. Крім приміщень з холодними і гарячими басейнами, вони включали зали для відпочинку, для фізичних вправ, а іноді й бібліотеки. У бідних міських районах уперше з'являються багатоповерхові житлові будинки – інсули.

Уславили римлян і їх технічні споруди. Мережа чудових мощених камінням доріг з'єднувала всі частини  величезної держави. Найдавніша Аппієва  дорога, яка вела в Рим, служить  і зараз. Римляни запозичили на Сході і довели до досконалості арочну конструкцію мостів. Міста обов'язково оснащувалися складною системою водопостачання. Символом могутності і багатства Риму була протічна вода, яка струмувала в римських вуличних фонтанах. Водопроводи були як підземними, так і наземними. У наземних водопроводах – акведуках – керамічні труби клали на високу аркаду. Для брудної води будувалися підземні канали.

Свої особливості мало образотворче мистецтво. Якщо грецька скульптура прославилася насамперед узагальненими образами, які втілювали людську красу, то в Римі значного розвитку набув жанр психологічного скульптурного портрета. Його джерелами були: особливий культ родини (латиною – “фамілії”), предків у римлян, з одного боку, а з другого – нове сприйняття особистості, її ролі в історії. Мистецтво “оживило” історію, залишивши портретну галерею її головних дійових осіб: Помпея Великого, Юлія Цезаря, Цицерона, Октавіана та інших.

Фресковий живопис і мозаїка  – реалістичні, з багатою колірною гамою, з передачею об'єму і глибини простору – стали відомі після розкопок міст Помпеї і Геракуланума, знищених під час виверження вулкана Везувій у 79 р. н.е. Ця трагедія, яка принесла загибель людям, зберегла життя творам мистецтва. Розкопки тут розпочали у XVIII ст., вони тривають і зараз. Про живописні портрети дізналися після археологічних знахідок у Фаюмському оазисі в Єгипті, де склався поховальний обряд, що об'єднав східні і західні традиції. На дошках (іноді - тканинах) на восковій основі були написані портрети померлих, які вражають витонченістю, а також точністю передачі не тільки зовнішності, але й внутрішнього світу людини.

Виникнення театрального мистецтва  в Римі пов'язане зі святами збору  урожаю. Самобутнім римським театральним  жанром були міми – побутові комічні сценки, які включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Пізніше стали ставитися комедії і трагедії за грецьким зразком. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів. Вони займали, як правило, низьке суспільне становище. У Римі вперше виникають професійні акторські трупи і камерні (для невеликої кількості глядачів) театральні вистави.

Великою популярністю в Римі, особливо в період занепаду, користувалися  циркові вистави, гладіаторські  бої, що свідчило про деградацію театральної культури.

* * *

В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий  крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої  творчості – складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури.

При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають  свої особливості. На політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо – християнська релігія.

V. СЕРЕДНЬОВІЧНА МУСУЛЬМАНСЬКА  КУЛЬТУРА БЛИЗЬКОГО ТА СЕРЕДНЬОГО  СХОДУ

1. Захід і Схід у світовій  культурній традиції.

2. Пророк Мухаммад і його вчення.

3. Культура Арабського халіфату VII-X ст.

4. Культура Ірану X -XV ст.

1. Захід і Схід у  світовій культурній традиції 

Інтерес до Сходу в європейців завжди був великим. Древні греки захоплювалися  єгипетською цивілізацією. Древні римляни  говорили: “Ex Oriente lux” - “Зі Сходу - світло”. Зацікавлене ставлення до Сходу збереглося в Європі і в ранньому середньовіччі, а згодом посилилося в період хрестових походів. У Новий час колоніальні завоювання португальців, голландців, англійців і французів у Азії, розгром турків у 1683 р. під Віднем зумовили політичне й економічне домінування Заходу і в той же час пробудили суспільну думку Європи. Діячі епохи Просвітництва поклали початок серйозному вивченню “Східної проблеми”. Сформувалася ціла наука - орієнталістика, або сходознавство. Орієнталістика або сходознавство виникло у XVI-XVII ст., а сформувалося у XVIII-XIX ст.

У XVII - XIX ст. в європейських країнах  навіть склалася своєрідна мода “на  все східне”. Свідчення тому - поява  переказів на європейські мови “Корану” і “Тисячі і однієї ночі”, “Персидські листи” Монтеск'є та історичні драми Вольтера. Похід Наполеона на Єгипет сприяв появі в європейській літературі цілого напряму, названого екзотизмом. У його рамках виник ліричний цикл великого І.В.Гете “Західно-східний диван”. “Східні вірші” В.Гюго утвердили у Франції романтичну поезію. Без східних поем - “Гяур”, “Лара”, “Корсар” - був би неповним творчий доробок Дж.Г.Байрона. В.А.Жуковський своїм зверненням до перського та індійського епосу (повість у віршах “Рустем і Зохраб”, поема “Наля і Даяманті”) укріпив романтичну поезію в Росії. В Україні до теми Сходу зверталося ряд видатних поетів та письменників: Іван Франко (численні переклади староарабських поезій, казок), Агатангел Кримський (поетична збірка в трьох частинах “Пальмове гілля”, цикл “Бейрутські оповідання”) збагатили українську літературу східними мотивами.

І все-таки в XIX ст. переважаючою в Європі була думка, сформульована знаменитим автором “Книги джунглів” англійським  поетом Редьярдом Кіплінгом: “Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм не зійтися”. Життя спростувало цей постулат. У наш час народи Сходу домоглися політичної незалежності від західних “цивілізаторів”, а ряд держав - і великих економічних успіхів. Їх тисячолітня культурна спадщина вливається в океан загальнолюдської культури великою повноводною рікою. У цьому потоці - могутні струмені того джерела, яке пробилося на поверхню з глибин Арабського халіфату, що охоплював в VII - X ст. територію від Піренеїв на Заході до Середньої Азії і Північної Індії на Сході.

Середньовічна культура Ближнього  і Середнього Сходу зародилася і  виросла на тому ж інтелектуальному ґрунті, що й культура європейських народів. Ґрунт цей був рясно  удобрений попередніми цивілізаціями  Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Східного Середземномор'я і греко-римською античністю. Національне сім'я молодих народів, занесене на цей ґрунт вітрами історії і бурями соціальних потрясінь, дало рясні сходи і дивні плоди. Багато з них досі живлять наш інтелект і надають невимовну естетичну насолоду своїм специфічним смаком і ароматом. Але якщо в Європі квіти її цивілізації запилювалися ідеалами християнства, то на Сході таку роль відігравав іслам – наймолодша з світових релігій.

2. Пророк Мухаммад  і його вчення 

Історія виникнення. Іслам виник і склався у спекотних напівпустелях і зелених оазах Аравійського півострова, заселеного кочовими й осідлими арабськими племенами. Це трапилося в двадцяті роки VII сторіччя - зовсім недавно, за історичними мірками. Пророка Мухаммада відділяють від Ісуса Христа цілих шістсот років, а від Будди і зовсім дванадцять століть.

Мухаммад, що арабською означає  “той, кого хвалять” (в європейській транскрипції - Мохаммед, Мухамед, Магомед), народився в 570 р. в місті Мекка. Біля 610 р. він отримав від Аллаха (арабською – Бог Одкровення), яке і став проповідувати серед мекканців і кочовиків рідного племені. Мекка в той час була великим перевалочним пунктом на старовинному караванному торговому шляху з Індії і Візантії в Африку та Європу. Вона ж була і значним релігійним центром, в ній жили язичники, буддисти, іудеї і християни. Правда, більшість аравитян до проповіді Мухаммада вважала за краще поклонятися виключно “своїм” ідолам - родоплемінним богам, серед яких були небесні світила, джерела, дерева, скелі і навіть камені. Зокрема шанувався метеорит, що й донині зберігається як святиня в головному святилищі ісламу - в храмі Кааба.

Спочатку в проповіді Мухаммада  не було нічого принципово нового в  порівнянні з віровченнями іудеїв і  християн. Основне положення –  відкинути старих богів та ідолів і визнати тільки одного - єдиного бога Аллаха та бути безумовно покірним його волі (іслам у перекладі з арабської - покірність, присвячення себе Богу). На практиці це означало повне підкорення всіх правовірних (арабською “муслім”, звідси і друга назва ісламу - мусульманство) новому пророку. Це положення закріплювалося формулою: “Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад - пророк його”.

Проповідь Мухаммада відкидала  старі родоплемінні вірування і  в цьому значенні була революційною. Природно, це не могло сподобатися старій мекканскій знаті, яка побоювалася, крім іншого, втратити паломників до Кааби і пов'язані з цим прибутки. Мухаммаду і його прихильникам довелося втікати в сусіднє місто Ясріб, пізніше перейменоване на Медіну (“місто пророка”). Це переселення (хіджра) здійснилося у 622 р., і ця дата стала початком мусульманського літочислення. Тут пророку поталанило більше: на його бік незабаром перейшли кочові племена, і на 630 р. його владу визнала практично вся Аравія. З мекканською знаттю був досягнутий компроміс: та визнала нове віровчення, а Мухаммад оголосив Каабу головним святилищем ісламу, паломництво до якого (хадж) обов'язкове для кожного мусульманина хоч би раз у житті.

Догматика та обрядовість. З моменту свого виникнення іслам був тісно пов'язаний з арабською державою, яка зароджувалася. У перших своїх проповідях Мухаммад, як і інші пророки, сповіщав близькість Страшного суду й обіцяв праведникам рай з тінистими садами і прохолодними джерелами (вікова мрія мешканця пустелі), а грішникам-ідолопоклонникам - геєну вогненну, жахливішу від розжарених пісків. Однак у подальшому Мухаммад все частіше звертався до більш насущних, земних турбот. Аллах продовжував посилати пророку все нові знамення, а той з його слів роз'яснював правовірним, як їм потрібно шанувати самого пророка, як їм поводитися з іновірцями, ділити військову здобич і успадковане майно, одружуватися і розлучатися...

Іслам закріплював і освячував  приватну власність, розділення мусульманської общини (умми) і всього суспільства на багатих і бідних. “Ми, - говориться в Корані, - роздаємо життєві блага в цьому дольному житті, звеличуємо одних над іншими так, що одні... тримають інших підвладними собі невільниками”. Освячуючи безумовну покору нижчих вищим і бідних багатим, іслам заохочував заняття торгівлею, але засуджував лихварство, утверджував неподільну владу чоловіка над жінкою, забороняв азартну гру, свинину й алкоголь. Як і інші релігії, він проголошував певні етичні заповіді: не убий, не кради, не обдури, будь чесним і т.п. Щоправда, стосувалися ці заповіді тільки “своїх”, правовірних, на ідолопоклонників та іновірців вони не поширювалися: на них чекав “джихад” - священна війна за віру.

Мусульмани вірили, що крім всемогутнього  Аллаха існують ще ангели і джини, які, як і люди, повністю перебувають під владою Аллаха і виконують, в кінцевому підсумку, його волю. Існує божественне зумовлення - доля, фатум, бо Аллах заздалегідь визначив кожній людині її долю. Він призначив одних людей до праведного життя на Землі і майбутнього райського блаженства, тоді як інших - до беззаконня в тлінному світі і потойбічних мук. Проте в Корані, як і в Біблії, Бог багато разів іменується милостивим, всепрощаючим. Найважливіша ж якість Аллаха є його нескінченна могутність і велич.

Обрядовість ісламу зводиться в основному до: обов'язкової п'ятикратної молитви у встановлені години; обов'язкового обмивання перед молитвою і після якого-небудь забруднення; податку (закят) на користь бідних, а фактично на користь держави; щорічного посту (ураза) протягом всього місяця рамазану; вже згадуваного паломництва в Мекку. Правила ці аж ніяк не важкі, але навіть з них допускаються винятки. Наприклад, хворий може не поститись в рамазан, а відпоститись таку ж кількість днів після видужування і т.п.

Ранній іслам не визнавав посередництва між Богом і людиною і тому не створив організації типу християнської церкви. Община-умма, що формувалася спочатку навколо Мухаммада, складалася переважно з родичів, але доступ у неї був відкритий для всіх, хто приймав іслам і визнавав Мухаммада духовним і світським вождем. Тим самим в арабському суспільстві руйнувалися родові і племінні зв'язки, на зміну яким приходив розподіл його на правовірних і невірних, а всередині самої умми розподіл ішов вже за класовою ознакою - на багатих і бідних, повелителів і підданих... Главою мусульман вважався імам - буквально “людина, що стоїть попереду”, який керував колективною молитвою. Оскільки Мухаммад і його перші спадкоємці-халіфи (заступники) самі керували молитвою й одночасно очолювали общину і державу, то імам став сприйматися всіма мусульманами як носій і духовної, і світської влади. Іслам згодом розпався на ряд течій, головними з яких стали сунніти, шиїти і хариджити. Спочатку вони відрізнялися один від одного швидше політичними мотивами, а пізніше стали відрізнятися і догматичними канонами.

Таким чином, у свідомості мусульман  з самого початку злилися воєдино  віросповідальні і морально-правові  настанови, релігія і політика, духовна  і світська влада.

Причини швидкого поширення  ісламу. Один з основоположних приписів раннього ісламу - обов'язок кожного мусульманина і общини загалом вести священну війну за віру - джихад (газават). Протягом восьми місяців на рік (чотири, що залишилися, вважалися “заборонними”) належало воювати з ідолопоклонниками і багатобожниками, підкоряти або винищувати невірних, захоплювати їх майно. У цьому догматі яскраво виявилися фанатизм і нетерпимість до іновірців, властивий ранньому ісламу. Прихильники інших релігій - невірні (гяури) повинні були підкоритися ісламу, в іншому випадку вони підлягали знищенню.

Звичайно, протягом століть цей  догмат мусульманства зазнавав істотних змін. У наш час багато ісламських богословів і політиків трактують  його як суто мирний заклик до поширення  ісламу словом, як заклик до морального вдосконалення особистості. Правда, догмат про джихад дожив до нас не тільки в такому трактуванні, але і в самому примітивному його розумінні: досить пригадати Боснію, Чечню, Косово або афганських талібів.