Культура західноєвропейського середньовіччя

Тема: Культура західноєвропейського середньовіччя

 

ПЛАН

 

 

 

Вступ……...……………………………………………….……………………...…….с.3

 

1. Християнська релігія та церква як фактори розвитку середньовічної культури………………………..………………………………………...........…..с.4
2. Розвиток науки та освіти в Європі в середні віки………………...……….……с.9
3. Особливості художньої культури…………………………………………..…..с.11

Висновки……………………..…………………………………………………..……с.17

Список використаної літератури……………………………….….……….…….….с.18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Середньовіччя охоплює  багатовіковий, складний, наповнений протиріччями період, коли народи Європи, Азії, Північної Африки переживали особливий, відмінний від давньої історії етап у суспільному розвитку, в розвитку світової культури.

Термін „Середні віки”  виникає в Італії ХV – ХVІ ст. Деякі італійські гуманісти під цим терміном розуміли період глибокого занепаду європейської культури, втілення догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. сучасна наука вже більше зважено й справедливо розглядає культуру. Середньовіччя як історично закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спадщина Середніх віків посіла важливе місце в історії людства й позначилася на розвитку передусім гуманітарної культури, а також, у дещо меншій мірі, природничих наук і техніки.

У наш час термін „Середні віки” охоплює не тільки культуру Західної Європи, але й багато інших країн Старого світу, до Китаю та Японії включно. При цьому безсумнівна близькість і різнобічна взаємодія, при збереженні своєрідності й самобутності, характеризує саме західноєвропейське, візантійське та ісламське Середньовіччя, тобто культуру Середземноморського ареалу. Сьогодні стало ясно, що досить важливо розглядати західне Середньовіччя під кутом впливів візантійської та ісламської культур, оскільки ці впливи у підсумку дали поштовх початку Відродження у Західній Європі.

В історичній науці середньовіччя  поділяють на три великих періоди: 1) раннє середньовіччя — з V до середини XI ст.; 2) розквіт середньовіччя — середина XI — XV ст.; 3) пізнє середньовіччя — XVI — перша пол. XVII ст.

Розглядаючи основні  тенденції культурного поступу  в період середньовіччя, значну увагу зосереджено на культурних процесах Європи, тому що середньовіччя для Європи — це глибока криза виробництва, нескінченні війни, спад культурного розвитку. Водночас це роки подальшого розвитку продуктивних сил, культури, появи нових міст, розширення економічних зв'язків, зародження й формування сучасних європейських держав і народів.

1. Християнська  релігія та церква як фактори  розвитку середньовічної культури

Важливий чинник розвитку середньовічної культури становить  релігія та її суспільний інститут — церква. У 1054 р. відбулось розмежування християнських церков на Західну  — Римо-католицьку та Східну — Православну. Передумовою цього став розподіл у IV ст. єдиної Римської імперії на Західну та Східну (Візантію), поява у кожній з них самостійних релігійних центрів, що претендували на пріоритетне становище у християнському світі.

Християнство у феодальній Західній Європі визначало філософсько-ідеологічні засади нового суспільного ладу, постало його політичною доктриною, системою права і моральним вченням. Під впливом християнства відбувалася консолідація Римо-католицької церкви. В історичному розвитку — від ранніх общин до ідеології католицизму на Заході — християнство наслідувало різні філософські й релігійні традиції, успадковані від попередніх культур. З метою утвердження папської влади Римо-католицька церква широко використовувала ідеї маніхейства, неоплатонізму, аскетизму та ін.

У ранньому Середньовіччі  офіційну ідеологію католицизму зумовив аскетизм. Вже в II —III ст. отці церкви у писаннях з'ясовували відношення християнства до античної (язичницької) культури. Спрямування ранньохристиянської філософії на заперечення античної культури інколи переростало у тенденцію заперечення всіх форм художньої діяльності. Зокрема, Тертулліан ототожнював мистецтво з язичництвом, заняття живописом, скульптурою, театральні видовища вважав ідолопоклонством, а в працях "Апологія, або Захист християн від поганства" та "Спростування єретиків" проповідував кінець світу і строгий аскетизм.

У пізньому Середньовіччі  поширювалися погляди Климента Александрійського та Орігена, які заперечували художню діяльність поза християнськими ідеями. Утверджуючи нову релігію, Оріген здійснив перше порівняльне видання тексту Старого Завіту, де зіставив оригінал єврейською мовою та різні переклади, підготував коментарі до усіх книг Біблії, написав працю "Про основні положення християнства". Він активно пропагував аскетизм, розробив власну теологічну систему, що сприяла розвитку теології наступних епох.

Одним з перших теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій, християнський теолог, представник західної патристики. Він пройшов глибоку ідейну еволюцію від захоплення маніхейством та скептицизмом до визнання християнства і проповідування аскетизму.

До здобутків Августина  належить дослідження проблем, повз які пройшла антична думка, зокрема  розглянута динаміка людської особистості та динаміка загальнолюдської історії. Першій присвячена автобіографічна праця "Сповідь" (13 книг), де він неупереджено, з глибоким психологічним самоаналізом дослідив суперечливий процес становлення особистості, обґрунтував необхідність Божественної Благодаті.

Проблема містично осмисленої діалектики історії відображена  у трактаті Августина "Про град Божий" (22 книги). Тут висвітлені події, пов'язані зі завоюванням 410 р. Риму ордами вестготського короля Аларіха. Автор полемізує з язичниками, котрі звинувачували християнство у зруйнуванні античного світу, розглянув два протилежні види людської спільноти: "град земний", тобто державність, в основі якої міститься "любов до себе", і "град Божий" — духовну спільність, основу якої становить "любов до Бога". "Град Божий" не тотожний ідеалу теократії, в дусі котрого інтерпретували вчення Августина середньовічні схоласти. Він різко критикував "каїнівський" дух імперії, завойовницькі прагнення римлян, які, натомість, засуджували насилля стосовно себе. Витоки причин насильства Августин вбачав у гріховності людини [2, c.54].

Достатньо суперечливе  ставлення Августина до античного  мистецтва. У "Сповіді" він наголосив, що споглядання античних творів викликає в нього найглибші земні почуття: його захоплює пластика античної скульптури, антична поезія й музика, що вважалось гріховним з погляду нової релігії і вимагало каяття. Оцінка Августином видовищних мистецтв, у тому числі театрального, є певним наслідуванням положень "ідеальної держави" Платона. Августин пов'язував причини аморальних виявів у римлян з поширенням видовищ, якими вони надто захоплювалися, тому в його духовний "град Божий" (як і в платонівську "ідеальну державу") видовища не допускалися.

Усвідомлюючи неможливість повного заперечення краси цього світу, оскільки Бог створив його прекрасним, Августин намагався знайти вихід з такого протиріччя в теоріях прекрасного піфагорейців і неоплатоніків.

Згідно з теоретичними положеннями піфагорейців, Августин визначив красу як гармонію та порядок. Його захопила проблема вираження краси в числах, числові пропорції він вбачав у архітектурі й музиці, намагався пристосувати ці мистецтва до християнського культу.

Незважаючи на те що офіційно у своїй ортодоксії християнство всіляко відмежовувалося від античності, в церковній практиці воно трансформувало і містифікувало багато символів — образів античної культури. В християнській символіці легко простежуються запозичення із давньосхідної та грецької міфології, а також із пов'язаної з ними іконографії. Відомі факти знищення палеохристиянами давніх статуй або переробки їх відповідно до вимог аскетичних норм своєї віри. У символічних образах інших культур християнство намагалося знайти "подібні" або "неподібні" вияви сутності Бога.

У Символі Віри в православ'ї та католицизмі сформульовані основні принципи християнства — вчення про триєдиного Бога: Бог-Отець, Бог-Син, Дух Святий.

Для вираження нового вчення в символах-знаках були створені образні аналоги: око, агнець, голуб. У давньому світі голуб означав невинність та покірність, тому його вважали символом Христа і зішестя на нього Святого Духу. У живописі, мозаїках, рельєфах зображення голуба вказує на апостолів, членів християнських общин, а також на звільнену від оков тіла ("клітки") людську душу.

Згідно з твердженням отців церкви, що "Бог промовляє багатомовно та багатозначно", створювалася символіка "реальна" і "умоглядна", абстрактна. До останньої належить символіка світла, яка набула в християнстві особливого естетичного значення.

Історична традиція світла, що сходить від солярного Божества, сягає найглибших шарів східної й античної міфології.

Іудейсько-елліністичний філософ Філон Александрійський, якого називали "батьком християнства", зазначив: Бог — це першооснова, що "несе світло", або "духовне Сонце", втілення абсолютного добра, знання, краси. Світле начало в античній культурі пов'язане з образом сонцесяйного Аполлона, носія знання й розуму. Пізньоантична традиція, з її спрямованістю до містики, трансформувала цей антропоморфний символ, вилучила з нього образ боголюдини та перетворила в містичний символ божественно-прекрасного. Неоплатонізм утвердив розуміння краси як світла сонця, зірниці, блиск золота.

За традицією неоплатонізму, Августин розглядає красу як світло. Світлоносність краси, спорідненість світла з душею віруючої людини постає невід'ємною рисою християнського вчення. Краса-світло втілюється у середньовічних церковних мозаїках, вітражах, окладах ікон тощо. Але на відміну від Платона та засновника неоплатонізму Плотіна, котрі вищою красою визнавали ідею, Августин вищою красою визнавав Бога. Так склалася відома августинівська традиція, за якою земна краса — це лише відблиск Божественної.

Августин остаточно утвердив у  християнстві неоплатонівську ідею гріховності тілесного буття  людини. Створена ним система поглядів надовго визначила політику Католицької церкви у галузі культури. Августин став незаперечним авторитетом у теології та філософії Середньовіччя майже до появи Фоми Аквінського [5, c.66].

Християнський мислитель кінця V — початку VI ст. Псевдо-Діонісій Ареопагіт поєднав неоплатонівський символізм із соціальною проблематикою. На відміну від містичного історизму Августина (церква — "град Божий"), в Ареопагіта церква — ідеальна людська спільнота. Це передусім світова ієрархія людей, які безпосередньо продовжують ієрархію ангелів, відображення позаземного чистого світла у чистих дзеркалах, що передають промінь один одному.  Обґрунтована Ареопагітом система естетичного сприйняття світу як ієрархи сяючого світла спричинила всебічний вплив на середньовічну культуру. На Заході його погляди набули поширення у IX ст., їх впливу зазнав середньовічний західний філософ Еріугена (Іоанн Скот) та ін. У християнській символіці золото стало матеріальним носієм світла, уречевленою Божественною ясністю, оскільки вважається чистим і нетлінним, так само як чистим та нетлінним є божественний дух. Божественне світло — сяючий німб навколо голови Бога-Отця, Христа, Богородиці, святих. Наприклад, німецький вчений Альберт Магнус (Великий) обґрунтував 12 символічних позначень Богородиці, пов'язаних зі сонячним світлом.

Поряд із золотим носієм Божественного  начала вважається скло, яке пропускає  це світло. Такий символ світлоносної речовини зберігає значущість для всієї християнської традиції, але по-різному матеріалізується у церковному мистецтві Візантії та Заходу. Якщо Візантія розробляє мозаїку, Захід створює вітраж. У мозаїці скло смальти і блиск золота непрозорі. Навпаки, у вітражі домінує саме прозорість скла, що надає особливої урочистості цим творам монументально-ужиткового мистецтва, які широко використовувалися в художньому оформленні інтер'єра середньовічних храмів.

Створювані християнством символи  строго відповідають основним догматам віри. Використовуючись у богослужебних ритуалах та повсякденному житті віруючих, вони сприяють пропаганді християнського віровчення.

В культурному становленні західноєвропейського Середньовіччя відбилася діяльність чернецтва, біля витоків якого стояв Бенедикт Нурсійський, котрий заснував 529 р. на горі Монте-Кассіно (Південна Італія) знаменитий монастир бенедиктинців. Статут монастиря, за яким ченці зобов'язувалися систематично вивчати богословську літературу, вважався взірцем для західноєвропейського чернецтва впродовж Середньовіччя. Орден бенедиктинців сприяв поширенню в країнах Заходу досягнень італійського землеробства та садівництва, розповсюджував книги і так пропагував культуру.

Отже, панівні позиції в епоху Середньовіччя мав релігійний світогляд. Це завдяки тому, що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природничі науки, а сама природа вважалась грізним явищем вищої сили.

Водночас слід зазначити двоїсту  роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам'ятки античної культури, християнська церква в період середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була практично-монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників.

 

2. Розвиток  науки та освіти в Європі  в середні віки

Як уже зазначалося, європейські народи в цей час  були малоосвіченими. Шкіл було небагато, і в основному вони зосереджувалися  при монастирях та церквах, при єпископських кафедрах, але значення їх відчувалося. Школа зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним поколінням, поширювала знання. Існувало три види шкіл: нижчі, середні, вищі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осіб — кліриків. Тому основна увага приділялась вивченню латині, молитов, самому процесу богослужіння. Середні школи тут здебільшого існували при єпископських кафедрах, вивчали сім «вільних мистецтв» — граматику, риторику, діалектику або логіку, арифметику, геометрію (до якої входила і географія), астрономію та музику. Перші три науки становили так званий тривіум, останні — квадріум. Вищі школи в XI—XIV ст. також передбачали вивчення «вільних мистецтв», де ці дисципліни становили зміст викладання на молодших факультетах.