Культура Киевской Руси

До найвизначніших пам’яток українського і світового  монументтально-декоративного мистецтва  належать мозаїки і фрески Софійського  собору у м.Києві. Головним змістом  художнього оздоблення інтер’єру цього  храму є утвердження християнства, а храмові настінні розписи стали «біблією для неписьменних», яку потрібно було читати у певному порядку. На фрескових панно три цикли зображень: євангельські, біблійні та житійні. На мозаїках зображені основні персонажі християнського віровчення. Мозаїчні оздоблення прикрашають головний вівтар і купол собору. Це – поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею, в апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богоматері-заступниці Марії-Оранти. У народі Богоматір Софії Київської вважали заступницею Києва і Русі і називали її «Нерушимою стіною», тобто заступницею і покровителькою. Марія-Оранта у народній свідомості злилася з язичницьким образом «Великої Богині», що уособлювала силу землі.

Нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти, розташована багатофігурна композиція «Євхаристія» (причащання апостолів), а ще нижче – «святительський чин», який є одним із кращих зразків монументального живопису. Мозаїчні панно Софії виконані на яскравому золотистому фоні і набрані із смальти 177 кольорових відтінків. Важливим елементом художнього оздоблення Софії є орнаменти, переважно рослинного характеру. До наших днів збереглося 260 квадратиних метрів мозаїк і близько 3000 квадратних метрів фресок собору Святоі Софії у Києві.

Монументальними розписами були також оздоблені  Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові у Києві. З середини ХІІ ст. у Київському, Чернігівському, Переяслському, Галицькому та Волинському князівствах створюються самобутні художні школи. Фресковий живопис повністю замінює настінні мозаїки. Давньоруські фрескові розписи збереглися до наших днів у сакральних спорудах Києва і Чернігова, Смоленська і Владимира на Клязьмі, Пскова, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських містах.

Разом з будівництвом храмів розвивався іконопис – вид культового станкового живопису. Ікона як художній елемент займала  головне місце в інтер’єрї  культової споруди. Культ ікони  був офіційно прийнятий на сьомому  Вселенському соборі 787 р. у м. Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над передвівтарною перегородкою, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії і Болгарії, а в кінці ХІ ст. з’явилися власні. Мистецтво іконопису мало свої особливості, що відрізняли його від монументальних розписів. В іконі обмежений простір, який вимагав зосередження на створенні психологічного образу, знаходженні найвиразніших композицій та колористичних рішень. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало.

Становлення давньоруського іконопису припадає на ІІ половину ХІ – початок ХІІ  ст. У Києво-Печерському Патерику розповідається про перших руських  іконописців – Григорія та Аліпія. Деякі дослідників пов’язують з київською художньою школою такі ікони, як «Ярославська Оранта» (ХІІ ст.), «Устюзьке Благовіщення» (ХІІ ст.), «Дмитрій Солунський» (ХІІ ст.) і композицію Свенської (або Печерської) Богоматері» (ХІІІ ст.). Серед ікон, що дійшли до наших часів, найшанованішою була ікона «Богородиці – Елеуса”, привезеної наприкінці ХІ – початок ХІІ ст. з Візантії до Вишгорода поблизу м.Києва. Її назвали «Володимирська Богоматір» (Третьяковська галерея, м. Москва). Образи, втілені в іконах, вважалися зразком моральної чистоти й одухотвореності.

У Києві  сформувалася іконографія перших руських  «святих» – Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона «Борис і  Гліб» Традиції Києва були поширені в іконописних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та Володимира-Волинського.

В оздобленні давньоруських храмів значну роль відігравало  пластичне мистецтво та різьбярство. Східнохристиянська церква, переслідуючи язичницькі вірування, заборонила об’ємну  скульптуру, тому пластичне мистецтво  розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення монументальних споруд використовувався мармур та рожевий шифер. Значна кількість рельєфних орнаментальних прикрас збереглася у храмах Києва. Це – різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу, що прикрашають парапети хорів собору Софії Київської, шиферні плити з тематичними рельєфами Михайлівського Золотоверхого та Києво-Печерського монастирів.

Цікавою пам’яткою давньоруської пластики є барельєф, на якому зображена  Богоматір-Одигітрія з дитям, що знайдений в руїнах Десятинної церкви. Шиферні різьблені плити збереглися і в Спаському соборі Чернігова.

Історичну і культурну цінність становить  саркофаг Ярослава Мудрого (Х–ХІ ст.), що зберігається у київському Софійському  соборі. Виготовлений з білого мармуру, вкритий рослинним орнаментом з християнською символікою.

Цінними витворами давньоруського пластичного  мистецтва є вироби різьбярів  по каменю у вигляді невеликих  кам’яних іконок, на яких найчастіше зображали  Бориса і Гліба, Дмитра Солунського, Богородицю, Спаса, Святого Миколая та інших святих. Шедевром мініатюрної кам’яної пластики є ікона «Увірування Фоми», що зберігається у Київському історичному музеї.

Оригінальним  видом мистецтва за княжої доби було мистецтво книжкової мініатюри. Рукописна книга була особливо цінною, писалася дуже довго, на дорогому пергаменті і художньо оздоблювалась. Книги переплітали у міцні оправи з металевими замками, текст прикрашали ініціалами, заставками та мініатюрами. Книжкова мініатюра виконувалася та ілюструвалася руськими писцями та художниками, зразками для яких служили візантійські та болгарські рукописні книги. Пам’ятками давньоруських рукописів є «Остромирове євангеліє» (1056–1057 рр.), «Ізборник Святослава» (1073 р.), «Бучацьке євангеліє», «Юрієве євангеліє», «Добрилове євангеліє» (ХІІ ст.) «Мстиславове євангеліє» (ХІІ ст.) та ін.

Видатним  явищем у давньоруському мистецтві, цінним джерелом історії Київської  Русі є мініатюри Радзивилівського літопису (ХV ст.) Книга містить 618 кольорових графічних мініатюр, що ілюструють життя княжої доби. Мініатюри дають цінні відомості про архітектуру Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку та інші важливі історичні події.*27 Орнаментика більшості давньоруських рукописів була пов’язана з ювелірною справою та декоративно-ужитковим мистецтвом.

Отже, давньоруське мистецтво є однією з найяскравіших  сторінок історії художньої культури доби Середньовіччя. Київська Русь відігравала  значну роль у світовій історії, а  її мистецтво за три століття досягло художніх вершин. Великий вплив на мистецтво Київської Русі мали культури інших народів, особливо Візантії. Разом з тим у скарбницю світової культури, багато нового і цінного внесли давньоруські митці. Загалом культурний розвиток Київської Русі ІХ – ХІІІ ст. знаходився на високому європейському рівні. На жаль, монголо-татарська навала перервала цей яскравий період вітчизняної історії. Разом з тим, культура Київської Русі в усіх своїх формах і жанрах показала яскраву самобутність і заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.

5. Висновки.

Існування Київської Русі охоплює період з  ІХ по 40 – рр. ХІІІ ст. У часи економічного та культурного розквіту давньоруська держава займала територію від  Балтики і Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волго-Окського межиріччя до Карпат. Етнічну основу держави складали східні слов’яни, що були об’єднані у великі міжплемінні союзи. У давньоруському літописі «Повість минулих літ» вказується, що таких союзів налічувалось чотирнадцять. Південну групу слов’ян складали поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати; вятичі. Окрім східних слов’ян, у межах Київської Русі проживали карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки та балтські племена. Політичною формою держави у Київській Русі була ранньофеодальна монархія з елементами феодалізму. Східнослов’янські міжплемінні об’єднання поступово склалися у єдину народність, що була названа «Русь».

Держава представляла собою історично важливу, контактну територію між Арабським  Сходом і Західною Європою, Візантією  і Скандинавією. Це зумовило її швидке входження у загальноєвропейську  історико-культурну спільність. Вона мала широкі міжнародні зв’язки з  Польщею, Чехією, Болгарією, Угорщиною, Грузією, Вірменією, Середньою Азією, Волзькою Болгарією, країнами Західної Європи – такими, як Франція, Англія, Данія, Швеція, Норвегія.

Важливе значення для культури Київської  Русі мало запровадження християнства. На думку академіка Б.Рибакова, «прийняття християнства поставило Русь на один щабель з передовими державами того часу».

Після укладення ряду договорів, особливо зміцніли зв’язки з Візантією, а  прийнятття християнства поєднало Русь із традиціями візантійського православ’я, політичною думкою та культурними досягненнями. 

Київська  Русь стала своєрідним центром слов’янської культури, яка, у свою чергу, мала на собі вплив культур країн ісламу, Заходу, Закавказзя і Східного Середземномор’я. Вона проіснувала до 40-х рр. ХІІІ ст. і впала під ударами монголо-татарських орд Чингізхана та Батия.

Літературні та археологічні джерела засвідчують  існування у східних слов’ян  писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у  праці «О письменах» говорить про два види письма – примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.

Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого  потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями  і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам’ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах – пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія  і риторика. Центрами освіти були міста  Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі «Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у 1056–1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім  і художнім центром був також  і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.

Утворення шкіл і поширення писемності були пов’язані з соціальними та культурними  вимогами давньоруського суспільства. 
 
 
 

                                 Використана література: 

1. Толочко  П.П. Літопис Київської Русі / Ред.  Т.Г. Привалова. – К., 1994. 

2. Попович  М. Нарис історії культури України.  – К., 1989. 

3. Мистецтво  Київської Русі / Упоряд. Асєєв Ю.С. – К., 1989. 

4. Висоцький С.О. Київська писемна школа Х-ХІ ст..(До історії української писемності). – Львів, 1998. 

5. Огієнко  І. Українська культура: репринтне  відтворення видання 1918 р. –  К., 1991.