Феномени культури

      Зміст

      Вступ………………………………………………………………………  3

      1. Властивості наукової свідомості  людини та систематизація науки..  4

      2. Художня культура як складова  культури духовної………………….  8

3. Мораль  і право як механізми регуляції  культурної життєдіяльності людини……………………………………………………………………. 10

4. Поняття  масової та елітарної культур……………………………….. 14

Висновок…………………………………………………………………. 19

Список  використаних джерел…………………………………………... 20 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Вступ

      Культурно-мистецькі  процеси невіддільні від історичного  розвитку суспільства. Вони охоплюють економічний, політичний і виробничий досвід народів і держав. Методологічними складовими їх класифікації є різні концепції цілісного культурно-історичного процесу, універсальної еволюції: специфічна еволюція; циклічний, або цивілізаційний, варіант. Кожна із цих концепцій має певну специфіку.

      Концепція універсальної еволюції дає можливість визначити базові закономірності культурно-історичного  процесу, загальну тенденцію розвитку основних культурних форм, систем і  підсистем напрямків культури. Універсальна концепція робить спробу через конкретне вивчення окремого регіону довести значущість культурної інтеграції для порівняльного аналізу соціокультурних систем в еволюційній перспективі різних стадій розвитку сім'ї, народу, держави. Вона пропонує вивчення культурно-мистецьких процесів за такими розділами: культура первіснообщинного ладу; культура рабовласницького суспільства; культура епохи феодалізму, буржуазна (капіталістична) культура; культура нового і новітнього часу.

      Новітні дослідження і вироблені модельні засади наукового осмислення культури пропонують вважати культуру цивілізацією. Щоправда, ці поняття не завжди тотожні, хоча й тісно взаємопов'язані. Доведено, що цивілізація – це певний рівень розвитку, певний тип культури з яскраво визначеними, характерними ознаками. Керуючись цією науковою концепцією, можна вивчати близькосхідну, античну чи іншу цивілізацію; при цьому модель залишиться незмінною, а напрямок дослідження залежатиме від того, яку точку зору обере дослідник, адже напрямків багато: філософія, історична типологія культури, етнографія, мистецтвознавство, етика, естетика та ін. 
 
 

      1. Властивості наукової  свідомості людини  та систематизація  науки.

      Науковою культурою називають особливу сферу та особливий вид духовної діяльності людини, функцією якої є вироблення і теоретична систематизація достовірних (тобто таких, які припускають і витримують перевірку практикою) знань про дійсність. Наука – це особливий раціональний спосіб пізнання світу, заснований на емпіричному підтвердженні або математичному доказі. Окрім діяльності, спрямованої на отримання нового знання, поняттям "наука" означається також результат цієї діяльності. Тобто наука є також системою наявних на даний момент більш чи менш достовірних знань у вигляді суми науково значимих і науково встановлених фактів, наукових законів та принципів, незмінних протягом тривалого часу теорій та наукових гіпотез, які очікують перевірки. У своїй сукупності наукові факти, закони, принципи, теорії та гіпотези утворюють наукову картину світу. Термін "наука" використовується також і для означення окремих галузей наукового знання.

      Специфічні  риси і властивості науки можуть бути встановлені в межах таких  опозицій, як: фрагментарність – універсальність, теоретичність – емпіричність, незавершеність – системність, критичність – кумулятивність.

      Фрагментарність науки визначається тим, що вона досліджує  не буття в цілому, а різні його фрагменти, відповідно до чого і сама наука поділяється на окремі наукові  дисципліни. Хоча вся історія науки наповнена процесами диференціації (внаслідок яких наука роздрібнюється на все більш спеціалізовані області знання і, відповідно, наукові дисципліни) та інтеграції (зворотний щодо диференціації процес, унаслідок якого виникають так звані міждисциплінарні сфери науки), проте наука (принаймні в сучасному її розумінні) за своєю природою не може позбутися фрагментарності у відтворенні світу.

      Універсальність науки визначається тим, що вона ставить  за мету встановлення істинних, об'єктивних закономірностей і їх формулювання універсальною, однозначною науковою мовою. Справді встановлені наукою факти не повинні залежати від умов або місця їх отримання, суб'єктивних інтерпретацій, індивідуальних особливостей вченого. Прийнято, наприклад, вважати, що від ідеології суспільні та гуманітарні науки відрізняються саме тим, що їх положення загальнозначимі, однаково придатні для всіх людей і не залежать від інтересів тих чи інших груп і . верств суспільства. Наука ж серед іншого досліджує і феномен ідеології. Разом з тим відомі численні приклади, коли наукові теорії і гіпотези (і не тільки гуманітарного типу) використовувалися в ідеологічній пропаганді.

            Емпіричність науки  зумовлена насамперед тим, що всі  наукові дисципліни так чи інакше мають своїм джерелом практичний досвід і потреби. Власне ж емпіричним знанням є факти, які отримані за допомогою спостережень та експериментів і констатують якісні і кількісні характеристики об'єктів та явищ. Стійка повторюваність і зв'язки між емпіричними характеристиками виражаються за допомогою емпіричних законів, що часто мають характер імовірності.

      Теоретичність науки уможливлюється тоді, коли в  ході її розвитку окремі галузі пізнання відділяються від своєї емпіричної бази й отримують інтенцію до відкриття  законів, що дають можливість ідеалізованого, абстрагованого описання і пояснення емпіричних ситуацій. Теоретична наука формує знання за допомогою раціональних процедур та законів логіки і спрямована на розкриття сутності явищ [4, с. 128].

      Системність науки зумовлена зв'язком між  окремими її частинами, що надає науковому пізнанню певної структури і форми.

      Незавершеність  науки визначається фактичною відсутністю  та принциповою проблемністю пізнання людиною абсолютної істини.

      Критичність науки зумовлюється тим, що вона здатна ставити під сумнів і переглядати будь-які власні результати, положення та висновки.

      Кумулятивність  науки визначається тим, що наукові  знання мають здатність нагромаджуватися і на кожному історичному етапі  свого розвитку наука сумує в  концентрованому вигляді свої минулі досягнення. Крім того, кожна наукова дисципліна прагне врахувати у своїх висновках факти і результати, отримані іншими галузями наукового пізнання. Збільшення суми нагромадженого позитивного знання періодично приводить до змін у структурі науки та формах і методах пізнання.

      Характерно, що на відміну від репродуктивних видів діяльності, в яких результат  буває запланованим і відомим  заздалегідь, наукова діяльність спрямована на прирощення нового знання, здобуття раніше невідомої інформації. Тому саме наука виступає як сила, що постійно оновлює, революціонізує репродуктивні види діяльності.

      Характерною рисою наукового пізнання, як уже  зазначалось, є його системний характер. З цієї причини наука традиційно поділяється на певні частини, галузі, дисципліни та наукові сфери, тобто певним чином систематизується теоретичною свідомістю.

      Всю систему наукових дисциплін іноді  досить умовно поділяють на три великі групи: природничі, суспільні та технічні науки. Проте не менш популярним є  поділ наукової сфери на точні  і гуманітарні науки.

      Особлива, більш детальна систематизація науки  існує у сфері наукових звань  і ступенів,  що присуджуються вченим. В Україні існують наукові ступені кандидата і доктора з таких наукових галузей, як фізико-математична, хімічна, біологічна, геологічна, технічна, сільськогосподарська, історична, економічна, філософська, філологічна, географічна, юридична, педагогічна, медична, фармацевтична, ветеринарна, психологічна, військова, соціологічна, політична, а також мистецтвознавство, архітектура, фізичне виховання і спорт, державне управління. Наукові ступені за переліченими науковими галузями присуджуються після захисту наукового дослідження у вигляді дисертації з певної спеціальності, назва якої відповідає більш диференційованій науковій дисципліні. Наприклад, наукове дослідження на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора філософських наук може провадитися за такими науковими спеціальностями: онтологія, гносеологія, феноменологія; діалектика і методологія пізнання; соціальна філософія та філософія історії; філософська антропологія, філософія культури; історія філософії; логіка; етика; естетика; філософія науки; філософія освіти; релігієзнавство. Спеціальності деяких наук поділяються на групи. Наприклад, усі спеціальності фізико-математичних наук поділяються на такі групи: математика, механіка, інформатика і кібернетика, астрономія, фізика (в кожній групі – ряд окремих спеціальностей).

      І вже зовсім складною виглядає ситуація з філософією, яка теоретично часто  відокремлюється від науки як самостійна сфера культурної свідомості, проте абсолютно не відділена від філософської науки в реальному культурному просторі. Прийнято вважати, що від філософії наука відрізняється тим, що вона не претендує на пояснення світу в цілому, а являє собою часткове пізнання. Філософія ж певною мірою виконує щодо науки функції методології пізнання та світоглядної інтерпретації її результатів. При цьому випускники філософських факультетів університетів отримують дипломи із зазначенням спеціальності "Філософ. Викладач філософії", але фактично можуть реалізувати отримані знання у формі викладення навчальних дисциплін філософського циклу (що є педагогічною діяльністю, а не професійно філософською) або у формі дослідницької роботи в галузі філософської науки – і в цьому випадку розрізнення між поняттями "філософ" і "науковець", "учений" (який займається філософськими дослідженнями) не простежується. Створюється враження, що філософія як форма свідомості, сфера культури "губиться" в межах науки, втрачає свою окремість. Або ж, можливо, філософію слід шукати поза межами інституційної наукової діяльності сучасної людини, керуючись крилатими виразами на кшталт: "Філософія – це не професія, а спосіб життя і мислення".

      2. Художня культура  як складова культури  духовної.

      В першій половині XX ст. в наукову практику було введено тричастинний поділ культури: культура матеріальна, культура соціальна, культура духовна. Як пояснюють А. Кребер і К. Клакхон, під матеріальною культурою мається на увазі все, що належить до взаємодії людини з середовищем її існування, до задоволення фізіологічних потреб, до технологічного аспекту життя. Під соціальною культурою розуміють відносини, якими люди пов'язані один з одним, з системою соціальних статусів і суспільними інституціями. Поняттям же духовної, культури означаються суб'єктивні аспекти життя людини: світогляд, ідеї, установки, цінності й зорієнтовані на них форми поведінки та творчої діяльності.

      Однією  з найзначніших сфер духовної культури є культура художня. Художня культура становить частину культури естетичної, більш складного і місткого поняття, аніж культура художня. Як синонімічний до поняття художньої культури вживається термін "мистецтво". Власне, художню культуру (або мистецтво) можна розуміти як специфічне упредметнення естетичного світу людини. Саме поняття художності означає якраз міру естетичності твору мистецтва.

      Отже, мистецтво – це художня творчість людини, художньо-образна форма відтворення дійсності. Як зазначає Л. Левчук, у мистецтві створюється і зберігається для нащадків своєрідний "духовний портрет" тієї чи іншої історичної епохи.

      З формального боку художню культуру утворює сукупність художніх цінностей, а також певна система їх відтворення  та функціонування. До художньої культури епохи належать: сукупність художніх цінностей (творів мистецтва), наслідуваних (завжди вибірково) від попередників; комплекс художніх цінностей самої даної історичної епохи; набір сформованих і загальноприйнятих норм та "технологій" мистецтва; усілякі творчі об'єднання безпосередніх виробників художніх цінностей – художників (корпорації, братства, гуртки, спілки); художня критика тощо.

      Мистецтво розвивається як система конкретних видів творчості. Кожен з видів  мистецтва використовує власні виразові засоби, і саме у цьому полягає  найважливіша особливість і причина видового поділу мистецтв. Художні виразові засоби окремих мистецтв зумовлені насамперед предметом відтворення та природою матеріалу, з яким працює митець. Якщо, наприклад, матеріалом образотворчих мистецтв є фарби або тверді матеріали, то музика не має такої предметної наочності. її матеріалом є звук. Існування різних мистецтв визначене тим, що жодному з них тільки власними засобами не вдається створити повну художню картину світу. Кожне мистецтво має свої переваги перед іншими мистецтвами в зображенні лише певних аспектів буття. Так, протягом віків і навіть тисячоліть (аж до появи візуальних медіа-мистецтв) жодне мистецтво не могло сперечатися в переданні кольорового розмаїття природи з живописом. Але живопис поступається музиці та хореографії у здатності безпосереднього відтворення людських почуттів, емоцій. Незважаючи на потужні вербально-сенсові засоби, література не може дати візуальну (зриму) картину подій, як це здатні зробити класичні образотворчі мистецтва або сучасний кінематограф.