Багатство і мистецтво мовлення

 

Багатство і мистецтво  мовлення

 

 

Лексема «багатство» належить до найуживаніших у всенародному мовленні. Вона позначає велику кількість чогось, його багатоманітність, цінність, вартіс- ність, важливість, спроможність, значеннєвість.

Багатство мовлення, яке  найбільше визначається кількістю слів у мові, усталеністю їх лексичних значень і морфемно-морфологічних форм, розгалуженістю синтаксичних конструкцій і т. ін., слугує, крім іншого, матеріалом для стилістичних спроможностей мови, основою мовленнєвого мистецтва.

Крім прямого значення, лексема «багатство» має переносні, найчастіше метафоричні, образні, які стосуються й мови: Багатство дієслівних синонімів, які письменник часто вживає в новому значенні, допомагає передати глибокі людські переживання (3 посібника).

Багатство кожної із сучасних розвинених літературних мов, зокрема й української, безмежне, практично невичерпне. Окремою особою воно осмислюється тільки в найсуттєвіших виявах.

Багатство мови виявляється  у живому мовленні народу, в художній літературі, наукових працях, публіцистиці та ін. Найуживаніші в певній мові слова і стійкі (фразеологічні) поєднання їх зафіксовані в словниках. Наприклад, у 4-томному «Толковом словаре живого ве- ликорусского язьїка» російського лексикографа Володимира Даля (1801—1872) витлумачено понад 200 тисяч різних слів (реєстрових), майже ЗО тисяч прислів’їв і приказок. У 17-томному «Словаре современного рус- ского литературного язьїка» пояснено семантику понад 132 тисяч реєстрових слів, 6-томний «Українсько-російський словник» (1953—1963) охоплює 120 тисяч слів, а 11-томний тлумачний «Словник української мови» коментує понад 134 тисячі найуживаніших лексем, які разом із стійкими сполученнями слів охоплюють понад 600 тисяч понять. У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови » (ВТССУМ) витлумачено понад 170 тисяч слів. Людину, яка постійно збагачує свої знання, використовуючи словники, М. Рильський порівнював із розумним садівником, який дбайливо доглядає свій сад.

Багатство мови, а на цій  основі й багатство індивідуального мовлення, найповніше виявляється тоді, коли мовці

всебічно урізноманітнюють усе сказане й написане ними.

Мовне й мовленнєве багатство  несумісне із шаблонними засобами вислову, із надлишковим використанням певних слів, зворотів. Щоб виконати зобов’язання звучить природніше, простіше, отже й повніше відповідає багатству сказаного чи написаного, ніж Для виконання зобов’язання: цей зворот — з двох неконкретних за значенням іменників і прийменника — стилістично недовершений, професійно-традиційний, комунікативно трафаретний, він позбавлений свіжості, емоційності, особистісної індивідуальності.

У нашій мові багато слів, які особливо розгалужені значеннєво, напр.: око — орган зору людини і тварини: Праве око лукаво дивилось з-під піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей (М. Коцюбинський); погляд: Я подавала їй квіти, і листя, й трави — із рук її не зводила очей (Леся Українка). Це прямі значення лексеми око. Крім них, є кілька десятків переносних: Аж іскри з очей посипались; бачити на власні очі; берегти як зіницю ока; блимати очима; взяти на пильне око; веселити око; видивити очі; виплакати очі; від людського (чужого) ока; в очі сміятися (говорити); глянути правді в очі; дим пускати в очі; не встиг оком моргнути; не змигнувши оком; не змикати очей та ін. Вони вживаються в різних формах, у валентних виявах.

Синонімічним, майже повністю семантично адекватним термінованій назві «багатство мовлення», є термін «різноманітність мовлення». Н. Бабич розмежовує зміст цих термінів лише на такій протиставній (зіставній) основі: «Мовлення багате — бідне, мовлення різноманітне — одноманітне. В основі першого критерію — поняття кількості, в основі другого — якості, але ці поняття взаємозалежні». На її думку, «мова народу — багата й різноманітна, а ось індивідуальне мовлення може бути багатим або бідним, одноманітним або різноманітним».

Мову сучасних нечисленних  племен, віддалених від цивілізації, теж, напевно, можна вважати багатою, бо представники таких спільнот знаходять  у своїй мові потрібні для спілкування слова. Якщо в такому племінному (родовому) житті з’являється що-небудь нове, то неодмінно з’являється й слово для його позначення. Певна річ, і мовлення нинішнього першокласника з освіченої родини також можна вважати багатим і різноманітним, але в тих вимірах, які можливі для цього віку.

Отже, проблема мовного й  мовленнєвого багатства й різноманітності незмірно широка, різнобічна, вона потребує окремого, але розгалуженого й диференційованого розгляду, наукового осмислення.

Багатство мовлення окремої  особи — це одночасно:

— різноманітність мовлення;

—  стилістична багатовалентність, якнайширша об’ємність і вміле використання мовних засобів;

—  колективно-нормативне і водночас індивідуальне інтонування висловлюваного усно;

— усталене писемне оформлення думки.

Джерело мовного й мовленнєвого багатства окремої

особи визначається її загальною  ерудицією і лінгвістичною підготовкою. Багатству, різноманітності мовлення треба вчитись упродовж усього життя. Зазвичай, більшою кількістю слів передається думка і більша за обсягом, і змістовніша. Проте повнота і вдалість сказаного (написаного) залежать не лише від кількості слів, одним .словом теж можна сказати багато, недарма кажуть, що висловлюватись треба так, щоб думкам було просторо, а словам тісно.

Багатство мови і мовлення має такі складові: лексичне багатство (значною мірою термінологічне), фразеологічне, морфологічне й синтаксичне, фонетико-фоно- логічне, акцентне та ін. Завершальним виявом потен- ційно-стилістичного багатства мови є функціональне мовленнєве багатство окремої особи, всього етносу. Таке багатство найбільше зосереджується в лексиці, у використанні кожного слова в тому значенні, яке повністю відповідає комунікативно-стилістичній зорієнтованості вислову, найумотивованішому використанню всіх груп слів і зворотів, структур речень. Особливих знань і уваги потребує стилістично доречне користування іншомовними словами-термінами. Наприклад, не слід у роз- мовно-побутовому мовленні понад міру вдаватись до іншомовних лексем лінгвістика замість мовознавство (наука про мову), диференціація замість розподіл (розчленування цілого на частини) та ін.

Багатство сказаного чи написаного значною мірою досягається й  дотриманням вимог стилю —  з погляду лексико-фразеологічного, морфолого-синтаксичного і функціонального. Нерідко трапляється, що керівна особа, виступаючи по радіо чи на зборах, звертається до своїх підлеглих на ти, спілкується з ними зовсім по-домашньому, часто припускається трафаретів на зразок за великим рахунком, дорогі друзі — навіть тоді, коли йдеться про непримиренних політичних супротивників і т. ін. Такими й подібними мовними засобами помітно зруйновується чітка стилістична спрямованість мовлення. Це призводить до комунікативно-стилістичної дисгармонії мовлення в його усній (особливо) і писемній формах.

Багатство різнотипних, різностильових висловлювань найповніше досягається за умов, коли кожен з мовців дотримується всіх комунікативних засобів мовлення, дбає про його нормативність, логічність, точність, образність тощо.

Багатство мови (лексичне, фразеологічне  і т. ін.) — основа основ мистецтва  мовлення — найвищий еталон мовлення, зразок, спосіб його вияву. Мовлення має  характеризуватися всеосяжністю змісту, логікою і багатством засобів  вираження, витонченістю граматичної форми, образністю і природною доречністю всіх мовних елементів, незаперечною моральністю й естетикою висловлюваних думок, почувань. Воно, за словами І. Бі- лодіда, «не терпить нестриманості й порушення правил композиції, розв’язаності, неінтелектуальності, дешевого прикрашання, “панібратства” у вигляді удаваної “довірливості”, мовлення по-свійському, надмірної емоційності, хизування, непогамовної гри формами і т. ін.». Мовленнєве мистецтво також створюється найдоцільнішою для кожного мовленнєвого акту тональністю — пафосом, довірливістю, а за певних ситуацій — логікою, точністю і кодифікованістю (нормативністю) висловленого усно чи писемно тощо. Мистецьке мовлення — це його бездоганність, найвищий вияв, статус. У такому мовленні синтезується все найраціональніше в мові. Мистецтво мовлення є надбанням осіб високої загальної, спеціальної і мовленнєвої культури, знань.

Мова, будучи системою і структурою своєрідно організованих, тільки їй властивих знаків (різнотипних мовних одиниць), становить своєрідно скомпоновану досконалу цілість, дивовижний феномен, який, реалі- зуючись у мовленні, стає всеохоплюючим засобом спілкування людей.

Високі ознаки й вияви  культури мовлення передбачають уміння кожного мовця компонувати своє мовлення (писемне й усне) відповідно до поставленої мети, бо лише так максимально досягається мистецтво мовлення.

Доречність мовлення

 

1Однією з комунікативно-стилістичних якостей мовлення є доречність — абстрактний іменник до прикметника «доречний» (який відповідає обстановці): Євген Вікторович визнавав доречність подібних міркувань Преображенського (І. Ле).

Доречність мовлення —  неодмінна ознака стилістично досконалого, довершеного, бездоганного за своїм змістом і структурою мовлення. Реалізовується вона тоді, коли певні ресурси мови, її фонетичні, лексичні, фразеологічні й граматичні засоби повністю відповідають умовам і меті кожного окремого вияву мовлення, використовуються доцільно й ефективно.

Найочевидніше доречність мовлення виявляється на протиставній основі — в зіставлені з недоречністю: Я його лупцюю, а він нічичирк (Ю. Збанацький), пор.: А професор нараз  замість того, щоб розповісти, нічичирк — у цьому реченні слово нічичирк вжито астиліс- тично. Недоречною, навіть безглуздою, здалася б у газеті чи в офіційному виступі фраза: Президент, виступаючи з-за кафедри перед вченими, оцінив цю подію щонайточніше, тютілька в тютільку.

Доречність і недоречність мовлення виявляється в контексті, в конкретній мовленнєвій ситуації.

Мовлення може вважатись  доречним тоді, коли мовець щоразу максимально враховує такі чинники:

—  конкретні умови висловлювання;

—  мету висловлювання;

—  адресата мовлення;

—  конкретну мовленнєву ситуацію, контекст;

—  психологічний стан учасників спілкування, їх загальну і спеціальну підготовку, кругозір, вік, стать тощо.

Доречне мовлення ґрунтується  на нормативності, етичних і естетичних комунікативних якостях усного й  писемного висловлювання, однаково стосується діалогічної і монологічної форм мовлення. Ще в античні часи вчені звертали увагу на особливості мовлення. Так, Аріс- тотель чітко уявляв, що «у мовленні писемному і в мовленні під час суперечки, у мовленні політичному, і в мовленні судовому» має бути особливий спосіб висловлювання. Цицерон зазначав: «Як у житті, так і в мовленні немає нічого складнішого, як бачити, що доречне».

Доречність, становлячи одну з комунікативних ознак мовлення, як слушно зауважує Б. Головін, постійно має й неодмінне психологічне обґрунтування, залежить від сутності, єства кожного окремого Я, його позитивних і негативних рис характеру, а також від того, глибоко чи тільки поверхово кожен мовець знає мову, її структуру, вміє користуватись нею, знає той предмет (об’єкт), про який висловлюється усно чи писемно, від того, доброзичливо чи неприхильно мовець ставиться до інших, як при цьому береться до уваги ідейна позиція, рівень (громадський, науковий та ін.) учасників розмови.

Отже, доречність мовлення якнайбільше  досягається особистісними якостями мовця, його загальною і мовленнєвою ерудицією, спроможністю висловлюватись вмотивовано, обґрунтовано, отже, й доречно, доцільно.