Проблеми запровадження медіації

Проблеми запровадження інституту медіації

О.І. Виноградова, 
радник заступника Голови Верховного Суду України, 
кандидат юридичних наук

На сьогодні медіація у кримінальних справах — це ще один правовий інститут, який намагаються запровадити у вітчизняне законодавство. Цей процес супроводжується численними дискусіям. Так, його противники вбачають у ньому завуальовану форму інституту звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим, передбаченого ст. 46 Кримінального кодексу України, і стверджують, що з урахуванням реалій сьогодення він лише закріпить можливість більш забезпеченим верствам населення відкупитися від потерпілого та уникнути кримінальної відповідальності. Прихильники ж наполягають на принциповій змістовній різниці між примиренням і медіацією та закликають до його негайної імплементації.

На нашу думку, дослідження цього питання неможливе без з’ясування історії та міжнародних стандартів запровадження інституту медіації.

Виник цей інститут у кримінальних справах наприкінці ХХ ст. на противагу традиційній судовій системі врегулювання конфліктів і був пов’язаний зі зміною головних учасників кримінального процесу. Зокрема, державу та правопорушника було замінено на потерпілого та правопорушника. За мету медіації ставили забезпечення нових учасників можливістю пошуку способу врегулювання конфлікту на взаємовигідних умовах. Тепер у кримінальному процесі їм відводилася активна роль, оскільки вони ставали активними учасниками медіаційного процесу, а прийняття будь-якого рішення вимагало їх взаємної згоди.

Потерпілому надавалася можливість вислухати вибачення та пояснення від правопорушника, обговорити прийнятні умови загладжування ним вини. Правопорушник отримав можливість зустрітися з потерпілим, перейнятися його станом як жертви злочину, надати пояснення своєї поведінки, вибачитися, взяти участь у врегулюванні конфлікту та обговоренні умов відшкодування.

Модель, заснована на пошуку консенсусу, а не на традиційній конфронтації, відразу привернула до себе увагу суспільства. Питаннями медіації у кримінальних справах зацікавилася і Рада Європи. У 1992 р. Європейський комітет із проблем злочинності для оцінки досвіду у сфері медіації та її співвідношення з традиційною системою кримінального судочинства запропонував утворити Експертний комітет з питань медіації в кримінальних справах (далі — Експертний комітет). У 1993 р. Комітет Міністрів Ради Європи погодив цю пропозицію. До складу Експертного комітету увійшли найдосвідченіші спеціалісти з 16 держав, серед яких — представники правоохоронних органів, прокуратури, суду, фахівці з медіації та ін.

Перед новоствореним Експертним комітетом постало завдання оцінити різні європейські моделі й програми медіації та її роль порівняно з традиційною системою кримінального правосуддя. Вимагалося, зокрема, акцентувати увагу на таких положеннях: можливості шляхом медіації вирішувати конфлікти найприйнятнішим для сторін способом, а не нав’язувати будь-які рішення на кшталт традиційній системі; ролі, підготовці, професійному статусі та рівні професіоналізму медіаторів; особливостях конфліктних ситуацій, їх прийнятності для медіації; формах та ступеню інтеграції в систему кримінальної юстиції; дотриманні необхідних умов у процесі медіації.

За результатами проведеної роботи члени Експертного комітету підготували детальну інформацію про проведення медіації у кримінальних справах не тільки в державах, які вони представляли, але і в більшості держав, які не були представлені в цьому Комітеті.

Результатом проведеної роботи стало прийняття Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 р. «Рекомендації № R (99) 19 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Ради, які зацікавлені в організації медіації у кримінальних справах» (далі — Рекомендація № R (99) 19).

У цьому документі йдеться про використання медіації у кримінальних справах як гнучкого, всеохоплюючого, спрямованого на вирішення проблем доповнення або як альтернативи традиційному судовому розгляду.

Урядам держав-членів Ради Європи було рекомендовано враховувати під час розвитку системи медіації у кримінальних справах принципи, зазначені у додатку до цієї Рекомендації, та ознайомити з ним якомога більшу кількість людей.

Викладені у Рекомендації № R (99) 19 положення щодо медіації можна віднести до її ключових елементів. Вони розкривають роль та місце медіації в системі кримінального судочинства, що сприяє розумінню цього інституту.

У розд. ІІ Рекомендації № R (99) 19 визначено основні принципи медіації: добровільність, конфіденційність, доступність, незалежність та автономність.

У розд. ІІІ цього документа розкрито правове підґрунтя для її запровадження, зокрема наголошено, що законодавство має сприяти розвитку медіації у кримінальних справах. Мають існувати норми, які б регулювали застосування медіації до кримінальних справ, характеризували умови передачі справ на медіацію, висвітлювали підходи до вирішення питань, які можуть виникнути після застосування процесу медіації. Повинні дотримуватися також певні застереження; бути забезпечені права сторін медіації на правову допомогу та, у випадку необхідності, на тлумачення, роз’яснення тощо.

Розділ ІV містить засади, на яких повинна ґрунтуватися діяльність органів кримінальної юстиції щодо медіації. Згідно з закріпленим у ньому правилом за цими органами має залишитися право на прийняття рішення щодо передачі справи на медіацію, а також оцінку результату цієї процедури. Перш ніж дати згоду на зустріч з медіатором, сторони повинні бути поінформовані про свої права, характер процесу медіації та про можливі наслідки прийнятого рішення. Ні потерпілий, ні правопорушник не можуть залучатися до медіації будь-якими несправедливими засобами.

У розд. V зазначено вимоги до організації процесу медіації. Під час її проведення пропонувалося керуватися визнаними стандартами. Медіація має бути достатньо автономною. Повинні були розроблятися норми етики, процедура відбору, навчання та оцінка медіаторів.

Окрім зазначеної Рекомендації, про доцільність запровадження інституту медіації у кримінальних справах до законодавства держав-членів Ради Європи наголошувалося й у деяких інших документах цієї організації. Так, необхідності вивчення можливих переваг інституту посередництва і примирення присвячена «Рекомендація № R (85) 11 Комітету міністрів державам-членам щодо положення потерпілого в рамках кримінального права та кримінального процесу» від 28 червня 1985 р. У Рекомендації № 6 R (87) 18 Комітету міністрів державам-членам «Щодо спрощення структури системи кримінальної юстиції» від 17 вересня 1987 р. пропонується державам переглянути своє законодавство з метою забезпечення можливості позасудового врегулювання спорів, особливо щодо малозначних правопорушень.

Корисним для ознайомлення з інститутом медіації в кримінальних справах є також Рамкове рішення Європейського Союзу «Статус потерпілого у кримінальному судочинстві» від 15 березня 2001 р. Виходячи з поданого у ньому визначення, «медіація у кримінальних справах — це процес пошуку до або під час кримінального процесу взаємоприйнятного рішення між потерпілим та правопорушником за посередництвом компетентної особи — медіатора». Відповідно до цього Рішення всі держави Європейського Союзу зобов’язані були поширювати посередництво в кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-якої угоди між правопорушником та потерпілим, досягнутої у процесі посередництва. До 22 березня 2006 р. всі держави Європейського Союзу зобов’язані були ухвалити закони, які забезпечували б проведення посередництва у кримінальних справах.

На сьогодні програми примирення закріплені у національному законодавстві Норвегії, Фінляндії, Великобританії, Австрії, Німеччини, Франції, США, Канади та ін. Протягом останніх років також активізувалася робота щодо запровадження інституту медіації у кримінальних справах у Східній Європі. Особливої уваги, на нашу думку, в цьому контексті заслуговує досвід Польщі, де після експериментального випробування медіації положення щодо неї було включено до національного законодавства.

Більш детально розглянемо обраний польським законодавцем спосіб врегулювання цього питання.

1 липня 2003 р. набрав чинності прийнятий 10 січня 2003 р. Закон 1, згідно з яким Кримінально-процесуальний кодекс Польщі 2 було доповнено ст. 23а «Процедура медіації». У § 1 цієї статті закріплено право суду, а під час досудового слідства прокурора за ініціативою або за згодою потерпілого чи обвинуваченого направляти справу до установи або «гідної довіри особи» з метою проведення процедури медіації між потерпілим і обвинуваченим.

У § 2 ст. 23а встановлено вимогу щодо граничного строку процедури медіації — вона не повинна тривати довше ніж один місяць. Цей термін не враховується під час проведення досудового слідства.

Згідно з правилом § 3 процедура медіації не може проводитися особою, щодо якої в конкретній справі виникли обставини, передбачені у статтях 40—42 цього Кодексу, якщо вона є професійним суддею, прокурором, адвокатом, юрисконсультом, а також стажистом із однієї з цих професій, або якщо вона працює у суді, прокуратурі чи іншій установі, завданням якої є боротьба зі злочинністю.

У § 4 ст. 23а зазначено, що суб’єкти, які проводили медіацію, після її закінчення зобов’язані подавати звіт щодо її перебігу та результатів.

Відповідно до § 5 ст. 23а від Міністра юстиції вимагалося визначити вимоги, яким повинні відповідати установи й особи, наділені правом проводити медіацію, спосіб їх призначення й відкликання, обсяг і умови надання їм матеріалів справи для проведення медіації та спосіб і порядок процедури медіації.

На виконання зазначеної вимоги Кримінально-процесуального кодексу Республіки Польща Міністром юстиції Польщі 13 червня 2003 р. було видано розпорядження «Про порядок проведення процедури медіації у кримінальних справах» 3, в якому зазначені: умови, яким мають відповідати установи й особи, наділені правом проведення процедури медіації; порядок призначення й відводу установ і осіб, наділених правом проведення процедури медіації; обсяг та умови надання матеріалів справи установам і особам, наділеним правом проведення процедури медіації; спосіб і порядок проведення процедури медіації.

Відповідно до цього Порядку право проводити медіацію отримували ті установи, які згідно зі своїми статутними завданнями були створені для виконання завдань у сфері медіації, ресоціалізації (залучення до суспільного життя), захисту громадських інтересів, захисту важливого індивідуального інтересу або захисту свобод і прав людини, а також мали організаційні й кадрові умови для проведення процедури медіації та були внесені до реєстру окружного суду.

«Гідними для проведення медіації особами» було визнано осіб, що мають польське громадянство, є дієздатними, досягли 26 років, вільно володіють польською мовою, не мають судимості за умисний злочин, володіють умінням вирішувати конфлікти та мають відповідні знання для проведення процедури медіації, зокрема в галузі психології, педагогіки, соціології, ресоціалізації або юриспруденції, дали запоруку належно виконувати обов’язки та внесені до реєстру окружного суду.

Також було встановлено правило, відповідно до якого у постанові про направлення справи на процедуру медіації суд (а під час досудового слідства — прокурор або інший, наділений відповідними повноваженнями орган) для її проведення мали призначити установу або «гідну довіри особу» з числа осіб, внесених до реєстру окружного суду.

Від суду, прокурора або іншого наділеного повноваженнями органу, який направляв справу на процедуру медіації, вимагалося забезпечити медіатора відповідною інформацією щодо справи, проте лише в необхідному для проведення процедури медіації обсязі. Ця інформація мала містити особисті дані потерпілого і підозрюваного або обвинуваченого, правову кваліфікацію дій, які йому інкриміновано із зазначенням обставин вчинення злочину. У виняткових випадках за заявою медіатора, суду або прокурора, якщо вони визнають це за необхідне, дозволяється надати з відповідними застереженнями доказовий матеріал, що міститься у матеріалах справи в частині, яка стосується підозрюваного (або обвинуваченого), потерпілого.

За встановленим цим документом правилом медіатору не повинні були надаватися матеріали справи, які вважаються державною чи службовою таємницею або таємницею, що пов’язана з виконанням професійних обов’язків або функцій, матеріали, що стосуються стану здоров’я підозрюваного або обвинуваченого, висновків щодо нього, даних про його судимість, а також матеріалів, які дозволяють ідентифікувати свідка, допитаного у справі, й таких, розкриття яких потерпілому могло б вплинути на кримінальну відповідальність інших обвинувачених у цій справі, що не беруть участі у процедурі медіації. Матеріали медіації дозволяється надавати для ознайомлення лише в присутності уповноваженого працівника органу, що прийняв справу до свого провадження. У разі необхідності передбачено можливість отримання їх ксерокопій.

Відразу після вручення медіатору постанови суду, прокурора про направлення справи на медіацію, останній має налагодити контакт із потерпілим і підозрюваним або обвинуваченим, визначивши час і місце зустрічі з кожним із них. Під час таких зустрічей медіатор повинен довести до відома цих осіб суть і принципи процедури медіації, роз’яснити їм їхні права та обов’язки у зв’язку з цим, провести медіацію, допомогти сформулювати зміст угоди та перевірити виконання зобов’язань, які випливають із неї.

Після проведення процедури медіації медіатор зобов’язаний скласти письмовий звіт і невідкладно подати його органу, який направив справу на таку процедуру. У випадку укладення угоди між потерпілим і підозрюваним або обвинуваченим вона стає додатком до звіту.

Якщо медіацію не було закінчено у строк, визначений у постанові про її призначення, медіатор невідкладно мав скласти та подати органу, що направив справу на медіацію, звіт із зазначенням причин, через які у встановлений строк не вдалося досягти бажаних результатів.

Наслідки так званої «успішної медіації» були зафіксовані у Кримінальному кодексі Республіки Польщі (далі — Кодекс) 4.