Кримінальна субкультура і  її роль у детермінації злочинності 

Людство знає злочинність  ще з самого початку свого розвитку. Вже у первіснообщинному ладі існували злочинці і правопорушення. Але в той час ще не існувало суспільства, тому ці правопорушення не мали такого суспільно-небезпечного значення, не приносили великої суспільної шкоди, з точки зору сучасного стану речей. Однак згодом вчинення особою протиправних дій почало засуджуватись. Саме з моменту появи місць позбавлення волі і з’являються перші елементи специфічної асоціальної субкультури, яка пізніше виокремиться у кримінальну субкультуру.

Незважаючи на певний занепад, який відбувається на даному етапі розвитку, “блатний світ”  має свою вікову історію, свою субкультуру  – мову (“арго”), образотворче мистецтво (татуювання), закони (тюремний, злодійський), свою ієрархію (“табель про ранги”), титули (“злодій в законі,” “пахан” тощо), традиції. Саме ці складові і є основою такого виду асоціальної субкультури як кримінальна субкультура.

Будучи існуючою об'єктивною реальністю, кримінальна субкультура займає певне місце в системі людських цінностей. Вивчення кримінальної субкультури допомагає зрозуміти внутрішні закони, по яких живе злочинне середовище (кримінальне суспільство), оцінити зміни, що відбуваються в ньому із зміною політичного, економічного життя держави, і вивчити внутрішні питання відтворювання злочинності, її самодетермінації.

Причиною обрання  даної теми дипломної роботи є  занепокоєність суспільства з приводу  чим далі більшого поширення кримінальної субкультури і стурбованість правоохоронних органів з цього приводу, оскільки величезна кількість атрибутів злочинного світу з легкістю проникли у світ звичайних людей. Реально прослідкувати вплив кримінальної субкультури можна навіть через проникнення термінів “блатної мови” в повсякденну (побутову) мову. “Блатний” жаргон все більше і більше в ній використовується і вже не є чимось дивним. Якщо в радянському суспільстві злочинну субкультуру загалом і кримінальний жаргон зокрема, підтримувала широко розгалужена пенітенціарна система, то на пострадянському просторі, вона вийшла далеко за її межі і легалізувалася. Символи мови якнайповніше включають людину в культурний простір її життєдіяльності. Мова є основним інструментом соціалізації особистості. Хоча слід сказати, що такий вплив кримінальної субкультури на суспільство не є особливо небезпечним, а є лише однією з ознак такого впливу.

Детермінуючий злочинність вплив кримінальної субкультури, прослідковується також  через наявність поширеного звучання тюремної лірики, в якій висвітлюється певного роду “романтизм” кримінального життя. Крім цього кримінальна субкультура як детермінанта злочинності негативно впливає на збільшення злочинності неповнолітніх, оскільки особи молодого віку більш схильні до наслідування чогось недозволеного чи забороненого.

Крім того актуальність дослідження обумовлена: недосконалістю законодавства, яке регулює призначення позбавлення волі з відбуванням його виправно-трудових установах; проблемами, існуючими у стадії його виконання; іншими складними правовими і практичними питаннями, які потребують невідкладного вирішення на науково-теоретичному рівні; відсутністю серед учених єдиної думки щодо подальших перспектив тюремної ізоляції.

Мета даної дипломної роботи полягає у прагненні з’ясувати поняття кримінальної субкультури, як однієї із видів асоціальних субкультур агресивного спрямування, її складових частин і елементів, а також носіїв цього виду контркультури. Основне завдання роботи полягає у тому щоб дати кримінологічну характеристику основних принципів співіснування індивідів, котрі є носіями кримінальної субкультури, а також вивчення і аналізу кримінальної субкультури як детермінанти злочинності, висвітлити основні норми кримінального світу В цій роботі використовуючи наукові праці дослідників кримінальної субкультури буде проаналізовано вплив, який кримінальна субкультура здійснює на суспільство.

Об’єктом  даної дипломної роботи є спосіб життєдіяльності осіб, котрі об’єднуються у кримінальні співтовариства і які дотримуються певних правил, законів і традицій, а також норми їх неформальної поведінки як явище, котре породжує ситуацію за якої стає можливим вплив кримінальної субкультури.

Предметом роботи є негативний вплив, який здійснює кримінальна субкультура на суспільні відносини, шляхи і методи, використовуючи які можна досягти зменшення шкідливого впливу кримінальної субкультури на суспільство, також роль самої кримінальної субкультури як однієї з детермінант злочинності.

Використання  наукових праць багатьох вчених-кримінологів, а також практичних посібників дозволить розкрити поняття кримінальної субкультури, її структури, вивчити її носіїв і зрозуміти практичне значення боротьби із впливом кримінальної субкультури на суспільство.

В процесі дослідження  використано дві групи методів наукового пізнання: загальнонаукові (діалектичний, комплексний, статистичний порівняльний та ін). За допомогою діалектичного методу досліджувався розвиток кримінальної субкультури, а також становлення її основних складових елементів. Взаємозв'язок, кримінальної субкультури із загальною культурою суспільства, її вплив на суспільні процеси досліджувалися комплексним методом.

Новизна отриманих результатів  полягає в тому, що в даній роботі зроблено аналіз поглядів різних вчених на поняття кримінальної субкультури, її складові елементи, ознаки, носіїв даного виду асоціальної субкультури. Виявлено також такі ознаки та елементи кримінальної субкультури, котрі на даний час вже втратили свою значимість як детермінанти злочинності.

Для захисту  роботи представляються такі положення роботи як : 1) поняття кримінальної субкультури, її місце в системі інших субкультур; 2) основні складові елементи кримінальної субкультури; 3) вплив даних елементів на суспільні процеси; 4) висвітлюються нові погляди на носіїв кримінальної субкультури; 5) визначаються детермінуюча злочинність роль кримінальної субкультури і оновлені заходи протидії цьому впливу.

Практичне значення одержаних  результатів полягає в тому, що вони дають можливість зрозуміти шкідливість впливу елементів кримінальної субкультури на суспільні процеси і на детермінацію злочинності, а також відкривають нові напрямки боротьби із цим явищем.

Розділ 1. Поняття і ознаки кримінальної субкультури.

1.1. Поняття кримінальної  субкультури.

З точки зору соціології загалом під поняттям “субкультура” розуміють особливу сферу культури, цілісне суверенне утворення всередині пануючої культури, яке відрізняється власним цілісним ладом, звичаями, нормами. [40; с. 8]. Представники або так звані носії субкультури зацікавлені в тому, щоб зберегти власні закони, за якими вони живуть і протиставити їх на противагу пануючій культурі, яку вони сприймають як “чужу”. Хоча в даний час збереження виключно власних законів, протиставлення їх загальній культурі не прослідковується. В сучасному світі прикладом такої субкультури можна вважати релігійні секти. Ці культові об'єднання нерідко називаються авторитарними, на чолі сект звичайно стоять харизматичні лідери, які уявляють себе пророками або навіть божествами. В багатьох сектах панують однодумність, найстрогіша дисципліна, дух вільного суспільства тут часто втрачений. Проте, не дивлячись на жорсткі заходи, які застосовуються до адептів "нових релігій", багаторічна робота з культовими об'єднаннями не дала відчутних результатів. Навпаки, вона нерідко викликає ефект бумеранга: прихильники ексцентричних вірувань предстають жертвами, мучениками, страждальниками.

Субкультурні  тенденції в суспільстві викликані  до життя прагненням офіційної культури заповнити собою всі пори соціального  організму. субкультура володіє стійкістю і в той же час не надає дії на генеральний стовбур культури, вони народжуються, живуть і усуваються, а ведучий стовбур культури при цьому зберігається.

Проблема субкультури  розглядається в культурології  в рамках концепції соціалізації. Передбачається, що залучення до культурних стандартів, входження в світ пануючої культури, адаптація до неї процес складний і суперечливий, насичений психологічними і іншими труднощами. Це і породжує особливі життєві устремління молоді, яка з духовної фундації привласнює собі те, що відповідає її життєвому пориву, ціннісним шуканням. [40; с. 14].

Розрізняти субкультури  можна по-різному. Так, Давидов Ю.Н. поділяв їх на субкультури робітничого  і середнього класу. Субкультури  робітничого класу він вважав свого роду “погодинним” заняттям, тобто в даному випадку субкультурна активність виявляється тільки у вільний від “основної” роботи час. Період субкультурної активності при цьому обмежується декількома роками і занурений в локальний контекст груп однолітків. Субкультури середнього класу в цьому значенні значно менш локалізовані в часі і просторі і, будучи більш “теоретичним” в певних аспектах, носять міжнародний характер за рахунок безпосереднього зв'язку з певними політичними і культурними ідеями. [40; с. 12].

Ці субкультури  роблять більш тривалий вплив  на стиль життя своїх членів і  демонструє більш чітке відношення до цінностей домінуючих класів. Давидов  Ю.Н. також виділяє і декілька різновидів молодіжних субкультур, тобто  він розділяє субкультури за віковими ознаками. Так, до молодіжних субкультур він відносив: “Теді-бойс;” “Моди;” “Скінхеди;” “Хіппі;” “Панки” тощо.[40; с. 19].

Однак доцільніше можливо було б розділяти субкультури  не за віковими чи професійними ознаками, а за ознаками їх спрямованості. Варто було б поділити їх на субкультури асоціальні, до яких би входили всі субкультури агресивного спрямування з точки зору загальної культури (наприклад, кримінальна субкультура) і нейтральні, куди б входили субкультури, котрі не вносять у загальну культуру нічого негативного, але все ж таки “живуть” за своїми законами, наприклад ті ж релігійні секти.

Таким чином  можна сказати, що до асоціальних  субкультур відноситься і кримінальна  субкультура. Даний вид субкультури  також умовно можна розділити на декілька видів: кримінальна субкультура місць позбавлення волі; кримінальна субкультура злочинців на волі; кримінальна субкультура неповнолітніх злочинців тощо.

Прихильність  до кримінальної субкультури, засвоєння її норм і цінностей здійснюється, як правило, особою, що не одержала через різні умови визнання і що вирішила досягти його, принаймні, в кримінальному співтоваристві. Крім того, засвоєння норм і цінностей кримінальної субкультури може здійснюватися також і особою, незадоволеною своїм низьким статусом в системі офіційних відносин.

Залучення до кримінальної субкультури відбувається відносно швидко і є своєрідним способом компенсації  невдач, які переслідують особу. Особливо це торкається осіб молодіжного віку.

Кримінальне середовище з його ідеологією, мораллю, законами, звичаями, атрибутикою і традиціями стало невід'ємною частиною нашого буття. Перш за все необхідно зазначити, що основним чинником взаємної криміналізації в злочинних групах є кримінальна субкультура. Для її визначення застосовуються також і інші терміни, наприклад такі як: “інше життя”; “соціально-негативні групові явища”, “асоціальна субкультура” тощо.

Учені-криміналісти, кримінологи і психологи, зокрема  Розін В.М. вважають, що кримінальна  субкультура належить виключно злочинним групам і співтовариствам.[12;с.34].

Різні вчені  по-різному дають визначення кримінальної субкультури. Так, Александров Ю.К. вказує, що кримінальна субкультура – це спосіб життєдіяльності осіб, що об’єдналися в кримінальні групи і котрі дотримуються певних законів і традицій. Безумовно, що асоціальні групи агресивного спрямування характеризуються розмитістю моральних норм, жорстокістю, втратою загальнолюдських якостей – жалості, співчуття, і т.д., відсутністю заборон будь-чого, у тому числі і на інтимну інформацію; статевою розбещеністю, низьким рівнем розвитку і т.д.[3; с. 7].

Інші науковці, мають щодо визначення поняття кримінальної субкультури інші думки. Так, наприклад, О.М. Джужа, вказуює на те, що кримінальна субкультура – це норми неформальної поведінки, жаргонного мовлення, манер, татуювання та ін., притаманні злочинному середовищу [24;218].

Для асоціальної  субкультури агресивного спрямування  загалом і для кримінальної зокрема  характерні такі риси як жорстокість  і обман, безжальність і здирство, паразитизм і вандалізм. Причому часто це маскується як справедливість, вірність товариству, обов’язок перед “своїми”.

Кримінальним  групам характерна обов’язковість для  її членів дотримуватись всіх неформальних норм і правил; ті ж, хто їх ігнорує, як правило, піддаються досить жорстким, а деколи і жорстоким покаранням. В багатьох угрупуваннях для їх членів організовуються заняття силовими видами спорту (в основному східним єдиноборством). Останнім часом, як свідчать досить обізнані джерела, в багатьох кримінальних групах вивчається також і поточне законодавство, причому найбільше вивчаються норми, що регулюють покарання за економічні злочини. [2]. Кримінальна субкультура, як одна із субкультур агресивного спрямування, по своїй суті, носить агресивний характер. Вона проникає в культуру офіційну, руйнуючи її, девальвуючи її цінності і норми, насаджуючи в ній свої правила поведінки, атрибутику тощо.

Відомо, що носієм культури є мова. На сьогоднішній день вона виявилася вся пронизана  термінологією кримінального жаргону, на якому охоче говорять як підлітки, так і представники влади, посадові особи, депутати. З цього прослідковується досить небезпечна тенденція втрати чистоти національної мови, а це – найсерйозніший симптом наростання процесу глибокої криміналізації суспільства. Особливо важливо підкреслити, що ця криміналізація в першу чергу торкається підростаючого покоління, як найактивнішої в кримінальному відношенні частини суспільства і найуразливішої по своїх вікових особливостях до мовних інновацій. [11;с.57-61].

Окремі науковці, в число яких входить Джужа  О.М., стверджують, що носіями кримінальної субкультури є кримінальні групи, а персонально – рецидивісти.[24;с.35]. Вони акумулюють, пройшовши через  в'язниці і колонії, стійкий злочинний  досвід, “злодійські закони”, а потім передають його іншим.

Тут можна говорити про три психологічні механізми  відтворювання злочинності. Перший – що персоналізується, коли злочинець  рецидивіст з числа дорослих і  досвідчених бере “шефство” або  “наставництво” над конкретним індивідуумом. Другий механізм проходить через криміналізацію всього населення, залучаючи його до кримінальної мови, привчаючи мислити кримінальними категоріями. Третій психологічний механізм діє через кримінальну групу, яку укріплює кримінальна субкультура своїми нормами і цінностями, цим самим, сприяє тривалому її існуванню.

Виходячи з  того, що кримінальні групи по всій країні із зарубіжжям пов’язані численними каналами (“дорогами”, “трасами”), це сприяє універсалізації, типізації  норм і цінностей кримінальної субкультури, швидкості її розповсюдження.

Окрім наведених, можна ще виділити окремий четвертий  шлях розповсюдження кримінальної субкультури, коли лідери злочинних угрупувань спеціально відбирають талановитих людей і  на різних базах готують з них  бойовиків, терористів, майбутніх лідерів злочинного світу.

Основу кримінальної субкультури складають чужі цивільному суспільству цінності, норми, традиції, різні ритуали злочинців, що об'єдналися в групи. В них в спотвореному і збоченому вигляді відображені  вікові і інші соціально-групові особливості населення. Її соціальна шкода полягає в тому, що вона потворно десоціалізує особу, стимулює переростання вікової, економічної, національної опозиції в кримінальну, саме тому і є щонайпотужнішим механізмом відтворювання злочинності.

Кримінальна субкультура, будучи цілісною культурою злочинного світу, із зростанням злочинності все  більш розшаровується на ряд підсистем (субкультура злодійська, тюремна; субкультура  рекетирів, повій, шахраїв, тіньовиків), які протиставляють себе офіційній культурі.

Такі науковці як Ю.М. Антонін і С.В. Бородін стверджують, що ступінь сформованості кримінальної субкультури, її вплив на особу і  групу буває різним. Вона може зустрічатися у вигляді окремих, не пов'язаних один з одним елементів; може одержувати певне оформлення ( в даному випадку її “закони” відіграють особливу направляючу роль в регуляції поведінки особи і групи); нарешті вона може домінувати в певному закладі (мікрорайоні, населеному пункті), повністю підпорядковувавши своєму впливу як криміногенний контингент так і законослухняних громадян.[51;с.56].

1.2. Ознаки кримінальної  субкультури.

Кримінальна субкультура  як одна із асоціальних субкультур, що існують в суспільстві має  свої, притаманні їй ознаки. Різні вчені  вказують на різні ознаки, якими наділена кримінальна субкультура, але багато з цих ознак у різних вчених все ж таки співпадають.

Так, згідно тверджень  М.І. Енікєєва, існують ознаки за якими  кримінальна субкультура відрізняється  від звичайної культури, зокрема, кримінальним змістом норм, регулюючих взаємостосунки і поведінку членів групи між собою і із сторонніми для групи особами. Вони прямо, безпосередньо і жорстко регулюють кримінальну діяльність, злочинний спосіб життя вносячи в них певний порядок. В ній виразно простежується: різко виражена ворожість по відношенню до загальноприйнятих норм і кримінальний зміст субкультури; внутрішній зв'язок з кримінальними традиціями; скритність від непосвячених; наявність цілого набору строго регламентованих в груповій свідомості атрибутів; зневага прав особи, що виражається в агресивному, жорсткому і цинічному відношенні до “чужих” слабких і беззахисних; відсутність відчуття співчуття до людей, у тому числі і до “своїх”; нечесність і лукаве відношення до “чужих”; паразитизм, експлуатація “низів”, знущання над ними; знецінення результатів людської праці, що виражається у вандалізмі; неповага прав власників, що виражається в крадіжках і розкраданнях; заохочення цинічного відношення до жінки і статевої розбещеності; заохочення ницих інстинктів і будь-яких форм асоціальної поведінки. [29;с.23].

Загалом ознаки кримінальної субкультури можна  розділити на дві основні групи. Це ознаки, які притаманні їй у місцях позбавлення волі і ознаки кримінальної субкультури на свободі. Хоча слід відмітити те, що багато з цих ознак переплітаються як на волі так в установах виконання покарань.

Наявність або  відсутність кримінальної субкультури  в тому або іншому колективі (спецшколі, ПТУ, загоні установи виконання покарань або виправній колонії і т.д.) можна визначити за наявністю наступних ознак: 1) жорстка групова ієрархія (стратифікация) – своєрідний “табель про ранги” (причому найбільш яскраво це виявляється в закритих молодіжних колективах); 2) обов'язковість проходженню встановлених норм і правил і в той же час наявність системи окремих виключень для осіб, що займають вищі ступені в злочинній ієрархії; 3) наявність ворогуючих між собою угрупувань, що конкурують за сфери впливу (збут наркотиків, проституція, надання “послуг” у вигляді “кришування”, ринок ритуальних послуг і т.д.); 4) поширення тюремної лірики; 5) факти здирства (грошей, продуктів харчування, одяг і ін.); 6) використовування в мові кримінального жаргону (арго); 7) нанесення татуювань, хоча на сьогоднішній день дана ознака вже втрачає свою обов’язковість, оскільки багато хто із числа злочинців навпаки намагають приховати ці “малюнки” в себе на тілі; 8) значна поширеність фактів як насильного, так і добровільного гомосексуалізму (причому заняття цим в активній формі не вважається чимось ганебним, тоді як пасивний партнер завжди знаходиться на самому нижньому щаблі ієрархічних сходів зі всіма наслідками, які після цього настають - обмеженнями, утисками, знущаннями, презирством і т.д.), фізична і психологічна ізоляція їх в співтовариствах “скривджених,” “опущених;” 9) поява відзначених спеціальними знаками столів для “обіжених”, посуди і т.д.; 10) повсюдна поширеність гри в карти під інтерес, тобто з метою отримання матеріальної або іншої вигоди; 11) наявність “кличок”; 12) наявність так званої “прописки” - процедури ухвалення новачка в свої ряди; 13) відмова від участі в суспільному житті; 14) відмова від робіт по впорядкуванню, деяких інших робіт; 15) групові порушення режимів. [29; с.25-26].

В. Дубягін в  своїй праці “Следующая жертва - ты. Азбука безопасности.” Вказує на те, що для визначення сформованості і дієвості кримінальної субкультури необхідна наявність наступних критеріїв: 1) Ознак, що характеризують міжгрупові відносини і групову ієрархію (стратифікацію): наявність в установі (населеному пункті, мікрорайоні) ворогуючих між собою угрупувань, а також конфліктів між ними; жорстка групова стратифікація з розподілом людей на “чужих” і “своїх”, а “своїх,” в свою чергу, на касти (“масті”); наявність багатоманітних привілеїв для “еліти” і різних табу для нижчих прошарків кримінального світу; поширеність ритуалів “прописки” новачків. 2) Ознаки, що характеризують відношення до слабких, “низів” і “обіжених”: факт появи “обіжених,” так званих “недоторканих”; таврування речей і предметів, якими повинні користуватися тільки “недоторкані”; схильність до поборів і здирства “низів”; поширеність спеціальних способів зниження статусу: мужолозтво, “парафін”, прання шкарпеток і ін.; поширеність симуляції хвороб і самоушкодження серед “низів.” 3) Ознаки, що характеризують відношення до режиму і виховної роботи: групові порушення режиму установи і групова непокора; групові втечі, бродяжництво (для підлітків); ухилення “авторитетів” від робіт; відмова від роботи в офіційному активі або дворушництво; прояв актів вандалізму. 4) Ознаки, що характеризують способи проведення вільного часу: поширеність азартних ігор; поширеність тюремних способів проведення дозвілля, тюремної лірики і тюремних виробів; групове вживання токсичних і наркотичних речовин, поширеність варіння “чифіру”; 5) Ознаки, що характеризують способи спілкування, пізнання і зв'язки: поширеність “кличок;” поширеність татуювань як знакової системи спілкування, пізнання “своїх.” [9;с.35].

Слід відмітити, що певні ознаки наявності кримінальної субкультури в певному колективі, які наводять Енікєєв М.І. і В. Дубягін не є загальнообов’язковими на даний час.

Так, не завжди тепер  проходять так звану “прописку” – прийом новачків, хоча вона все  ще зустрічається у СІЗО; не завжди існують ворогуючі між собою групи; не дотримуються норми, що забороняють участь у суспільному житті; не часто також зустрічаються групові втечі підлітків з виправних місць; нанесення татуювань також не є особливо поширеним тощо. Але на той же час існують правила, яких дотримуються обов’язково і тепер, наприклад, ієрархічні норми; закони кримінального світу; наявність місць для “обіжених;” факти здирства з нижчих прошарків кримінального співтовариства тощо.

Таким чином, ознаки кримінальної субкультури є важливим елементом вивчення даної проблеми, оскільки їх розуміння допоможе виробити тенденції боротьби із чим далі більшим зростанням впливу субкультури на суспільство і тим самим допоможе зменшити ріст злочинності.

1.3. Історичний аспект  кримінальної субкультури.

Початком зародження кримінальної субкультури можна вважати період коли з’явилися перші злочинці і перші місця позбавлення волі. Саме в них і почали створюватись всі складові елементи кримінальної субкультури. Оскільки будь-яка група, незважаючи на її спрямованість потребує порядку і координативних правил, тут починає зароджуватись певний “закон,” за канонами якого мали жити всі засуджені.

Л.А. Мильяненков  вважає, що на початку кримінальна  субкультура виникла в закритих виправно-трудових установах, а потім  поширилася за їх межами, захопивши значну частину підлітково-юнацької популяції, зокрема педагогічно важких підлітків, які, до речі, і складають пізніше основну масу “першопрохідців,” тобто засуджених вперше.

З’явившись  в установах виконання покарань і “вийшовши на волю” кримінальна субкультура почала блокувати і перекручувати виховні дії педагогів і оточуючих, руйнувати внутрішньоколективні відносини, замінюючи колективістські відносини відносинами кругової поруки, колективізм – клановістю, товариство – квазітовариством, виправдовувати і заохочувати злочинну поведінку і злочинний спосіб життя. [26;с.49-50].

На теренах  колишнього радянського союзу пенітенціарна  ієрархія почала існувати в кінці  минулого століття. Закріплення розшукової і тюремної структур в царській Росії  змусило кримінальний клан, що був розбитий на окремі групи, банди, “малини” об’єднатися. Він виробив свій власний інструмент захисту: свою мову, натільну символіку, способи таємного зв’язку тощо.

Кримінальне середовище в пенітенціарних установах почало диференціюватися на певні категорії, з жорсткими міжособовими відносинами.

Згідно тверджень  А.В. Кучинського, часом “виходу” кримінальної субкультури із місць позбавлення  волі на широкий загал на території  колишнього СРСР можна вважати початок  ХХ століття, коли в місцях позбавлення волі вже існувало чотири основні когорти із числа рецидивістів: “шпана (“шпанка”),” “храпи,” “івани” і “гравці.” [25;с.5]. Виходивши на волю представники цих груп різноманітними способами намагались нав’язати свої “правила,” за якими вони жили на зоні всім іншим категоріям населення і в багатьох випадках їм це вдавалось з легкістю.

До числа “шпани”  відносився найнижчий прошарок засуджених, які не мали авторитету і прислуговували злочинній еліті.

“Храпи” притримувались нейтралітету, уникали будь-яких конфліктів. Але в той же час могли його спровокувати, з метою отримання від сварок свою вигоду.

До числа так  званих “Іванів” відносились різноманітні розбійники, грабіжники, хулігани, котрі  досягали влади виключно своїми кулаками.

“Івани” займали найкращі місця, навкруги них розташовувалися їх “піддували.” Після “Іванів” освоювались “храпи” - ще не “Івани,” але послідовники “Іванів,” які брали силою у слабкого, все що їм потрібно. За “храпами” на нарах розміщуються “глоти,” які підтримують свій авторитет нахабством. Потім якнайдалі від туалету зайняли місця різні “кувиркали.”

“Гравці” ж  були найбільш освідченою і авторитетною категорією злочинців. До неї входили  злочинці, які займалися злочинним  промислом у ігрових клубах, домах  тощо. Більшість зних були досить досвідченими шахраями в карточних іграх.

Нарешті, для  слабких каторга відводила місця  під нарами. Подібну розстановку  можна спостерігати і в наші дні  в слідчих ізоляторах і приміщеннях  камерного типу, де кращі місця  біля вікон, на перших ярусах ліжок, нар як і раніше займають кримінальні авторитети, а під нарами продовжують перебувати знедолені. Для того, щоб принизити засудженого, викритого в порушенні тих або інших правил злочинного світу не обов'язково скоювати з ним насильний статевий акт, достатньо стусанами ніг загнати винного під нари або ліжко і з цієї миті винен автоматично відноситься до “скривджених”.

Еліта не володіла повністю владою на каторгах і не могла  стати володарями людських доль. Певний тиск на адміністрацію вчиняли лише “гравці” і то виключно завдяки своєму інтелекту і традиціям. В середині своєї когорти “гравці” дотримувались жорсткої дисципліни, мали власну охорону з числа “Іванів” і утримували загальну на всій каторзі касу. Але все ж для реальної влади не вистачало інструменту, який би дозволив шантажувати адміністрацію виправних структур. Такий інструмент з’явився у них лише з появою ГУЛАГу.

Як видно, кримінальна  субкультура як і будь-яке суспільне  явище не з’явилось в один момент, а прогресивно розвивалась в часі попутно із розвитком самого суспільства. Вона має свої історичні корені, своє місце виникнення і своїх винахідників.

Розділ 2. Структура кримінальної субкультури.

2.1. Елементи кримінальної  субкультури.

Кримінальна субкультура  – це певна сукупність складових, зокрема духовних, і матеріальних цінностей, норм, атрибутів, манер поведінки тощо, притаманних злочинному середовищу, регламентуючих і упорядковуючих діяльність кримінальних співтовариств, що сприяє їх живучості, згуртованості, кримінальній активності і мобільності, спадкоємності поколінь правопорушників, своєрідний спосіб життєдіяльності осіб, що об’єдналися в кримінальні групи і котрі дотримуються певних законів і традицій.

Щодо структури  кримінальної субкультури, то існують  різні погляди на це питання.

Так, в кримінальній субкультурі, згідно Ю.К. Алєксандрова можна виділити наступні її складові частини:

1) “табель про  ранги”, котрий закріплює становище  членів злочинного співтовариства. Сюди ж можна віднести і  “прописку,” як спосіб визначення становища окремо взятої особи в “табелі про ранги”; наявність “кличок,” татуювань, виняткових привілеїв у окремих осіб;

2) поведінкові  атрибути. До них відносяться  “злодійські закони,” тюремні  закони, правила і традиції злочинного  світу, прийняті в кримінальному середовищі. За допомогою цих законів і традицій регулюються взаємостосунки і поведінка в кримінальних співтовариствах;

3) комунікативні  атрибути. Сюди, окрім кримінального  жаргону (“арго”) і спеціальних  жестів, відноситься також частина  кримінальних татуювань, які виступають як своєрідний засекречений засіб передачі інформації, спілкування і взаємодії між членами кримінального співтовариства;

4) економічні  атрибути. “Общак” і принципи  надання матеріальної допомоги, є матеріальною базою кримінальних співтовариств, їх об'єднань, подальшої криміналізації, розширення свого впливу на різні сфери суспільного життя, в тому числі і економіки, надання допомоги;

5) сексуально-еротичні  цінності, тобто відношення до  осіб як протилежної, так і  своєї статі; різного вигляду статеві збочення, гомосексуалізм, порнографія і т.д.;

6) тюремна лірика, яка виражена, в основному, піснями,  рідше віршами, і різного роду  небилицями, легендами, котрі видаються  за події, котрі дійсно мали  місце; 

7) відношення  до свого здоров'я. Воно формується залежно від того, що вигідне в даний момент: від симуляції хвороб до наполегливого заняття різними видами спорту (особливо східними єдиноборствами, а також культуризмом);

8) алкоголізм, наркоманія  і токсикоманія – виступають  як засіб “об'єднання”, самоутвердження і розслаблення. [3;с.9-11].

Але таку класифікацію елементів кримінальної субкультури  не слід вважати єдиною. На нашу думку, до цього списку не слід було б вносити  такі елементи як сексуально-еротичні цінності; алкоголізм, наркоманія і токсикоманія; татуювання як комунікативні атрибути. Це пояснюється тим, що сексуально-еротичні цінності не носять, на відміну від поведінкових і економічних атрибутів, обов’язкового характеру, тобто не є необхідністю; алкоголізм, наркоманія і токсикоманія також не завжди вітаються в кримінальному світі.

Такий елемент  як відношення до свого здоров’я також  не слід було б вносити до цього  переліку, оскільки він не є обов’язковим правилом для всіх членів кримінального  співтовариства. Також, це стає зрозумілим само собою, тому що не кожен засуджений, що “просидів” значний строк зможе займатися спортом в силу своїх хвороб, які він отримав під час перебування у місцях позбавлення волі.

2.1.1. Закони злочинного  світу - основа  кримінальної субкультури.

Перш ніж перейти  до викладення основних норм кримінального  світу слід зазначити, що закони злочинного світу, що існували на початку 30-х і  які існують тепер сильно відрізняються  між собою. Це можна пояснити змінами  в економічному, політичному житті  країни, які відбулися за останні десятиріччя, економічною і політичною ситуацією, котра склалася в даний час. Певним чином це торкнулося і злочинного світу.

Частина носіїв звичаїв кримінального світу  і до сьогоднішнього дня продовжує  поважати класичні традиції братства. Таких у науковій літературі ще називають “непманськими злодіями.” До “нових” відійшли ті, хто пристосував усі закони злочинного світу на новий лад. На думку багатьох оперативних співробітників ворожнечі між цими двома кланами не видно, вони просто вирішили не заважати один одному і обмежитися презирством. Такої ж думки притримується і Кучинський А.В.[25;с.6].

Не слід плутати  “злодійські” і тюремні закони. “Злодійський закон” – це звід неписаних правил і норм, обов’язкових для “злодіїв в законі.” Частина його положень розповсюджується не тільки на “злодіїв в законі,” але і на всіх інших засуджених, ув'язнених і взагалі осіб, що відносяться до кримінальних співтовариств. Ця частина злодійського закону, обов'язкова для всіх інших, називається “тюремним законом.” Таким чином, тюремний закон – це звід норм, правил, заборон і традицій, обов'язкових для всіх засуджених, ув'язнених і т.д., незалежно від їх приналежності до тієї або іншої категорії в “табелі про ранги”. Тюремний закон регулює відносини як між окремими засудженими, ув'язненими і т.д., так і між групами засуджених, ув'язнених; він визначає механізми вирішення виникаючих конфліктів як між окремими особами, так і між групами осіб.

Перебуваючи на волі представники кримінального світу  повинні також дотримуватись певних норм “злодійського” і тюремного законів.

Норми “злодійського” закону вимагають від представників  кримінального співтовариства відданості і підтримки злодійської ідеї. Неприпустимим є наявність контактів  з правоохоронними органами. Також “злодійський” закон вимагає:

1) Бути чесними  по відношенню один до одного, хоча слово “чесність” в кримінальному  співтоваристві є поняттям аморфним;

2) Залучати в  своє середовище нових членів, особливо з числа молоді. Саме  це правило і створює той негативний, детермінуючий злочинність неповнолітніх, вплив на суспільство ;

3) Стежити за  порядком в виправних установах  і СІЗО, встановлювати там владу  “злодіїв в законі”; 

4) Обов'язково  вміти грати в карти; 

З цих основних законів злодійського співтовариства виходять наступні: 1) відмова від співпраці з будь-якими владними структурами. На даний момент воно практично не має сили; 2) ніколи не давати свідчення слідчим і судовим органам; 3) ніколи не визнавати вину у вчиненому злочині; 4) не мати власності і заощаджень; 5) не мати сім'ї; 6) періодично “сідати” в місця позбавлення волі; 7) не брати в руки зброї; 8) не працювати ні за яких умов; 9) “тримати” порядок в зоні, тобто розбиратися у конфліктах, не допускати сварок і т.д.; 10) “гріти” (налагодити постачання) місць позбавлення волі; 11) поповнювати злодійський “общак,” тобто збирати данину, зі всіх засуджених, ув'язнених і інших осіб; 12) шанувати батьків (особливо матір); 13) не перебувати ні в яких партіях, об'єднаннях; 14) учити “правильному життю” молодь, роз'яснювати, що таке “правильні поняття;” 15) не мати прописки (реєстрації); 16) бути чесним в грі в карти між “злодіями в законі.”

Тюремний закон, норми котрого поширюються на всіх засуджених, зобов’язує представників  кримінального світу: 1) виділяти частку в “общак”; 2) не можна піднімати руку на “злодія в законі;” 3) поважати старших; 4) поважати батьків; 5) непримиренно відноситись до доносів; 6) не віднімати, що б то не було, у кого б то не було безпідставно; 7) не “пред'являти” кому б то не було звинувачення без доказів; 8) не ображати будь-яким чином; 9) не спілкуватися нецензурно; 10) підтримувати засуджених, що мають сім’ї і дітей; 11) не вступати в секції, тобто не ставати “червоними”; 12) не красти у “своїх.”

Таким чином, можна  сказати, що дотримання норм тюремного закону обов'язкове як для “злодіїв в законі,” так і для всієї решти кримінальних елементів, а дотримання окремих положень “злодійського закону” обов'язкове тільки для “злодіїв в законі” і осіб, які прагнуть бути “коронованими.” Як видно багато положень злодійського і тюремного законів співпадають.

Отже можна  чітко виділити певні правила, за якими живе кримінальний світ. Так, одним із перших правил злодійського братства є заборона працювати. Тобто  на свободі він повинен був  всіляко порушувати закон, а на зоні просто сидіти у прямому значенні цього слова. Тільки-но злочинець прибував у зону, він одразу мав потрапити в “отрицали,” тобто порушувати режим і відмовлятись від будь-якої роботи. Але на сьогоднішній день, спостерігається тенденція до відмови від норми, що забороняє їм працювати або спілкуватись з державними структурами. Це пояснюється тим, що виникла ненобхідність налагодження корумпованих зв’язків з чиновниками всіх рівнів. Тепер представники кримінального світу, згідно фактів, які наводить Подлєскіх Г.Ю. навіть прагнуть увійти в депутатський корпус з метою ще більше законспірувати свою злочинну діяльність і отримати недоторканість.[34;с.12-13]. “Нові злодії” в більшості випадків намагаються працювати. Вони засновують різноманітні фірми. Відкривають мережі ресторанів і казино. Разінкін В.С. у свої роботі наводить приклади коли перспективні російські банки запрошували на роботу “злодіїв в законі.” Авторитет отримував посаду керівника служби безпеки банку і сам встановлював для себе місячну зарплату. За це він повертав банку наявні борги. Він не брав у руки Цивільно-процесуальний кодекс. Йому було достатньо назву фірми-боржника і прізвище директора. [35;с.30].

Наступним класичним  правилом було правило не мати сім’ї. До 70-х років “злодіям в законі” заборонено було одружуватись, мати дітей і навіть підтримувати зв’язки із батьками. Рідня не повинна була знати місце позбавлення волі. Але сьогоднішні “злодії” відійшли від цього правила.

Таким чином, злочинні авторитети, використовуючи особливості кримінальної субкультури і користуючись своїм особливим становищем в місцях позбавлення волі і утримання під вартою, в своїх цілях добиваються наступного: 1) досягають повного впливу на достатньо нестійке середовище засуджених і ув'язнених за допомогою норм і правил, зведених ними в “закон”; 2) здійснюють дуже жорстке “правління” масою засуджених і ув'язнених, примушуючи багатьох підкорятися силовими методами, аж до вбивства неугодних, причому робиться це чужими руками (так званими “торпедами”), самі залишаючись осторонь; 3) або самі, або їх найближчі помічники проникають в середовище працюючих засуджених з метою здійснення контролю над промисловою зоною виправної установи, налагодження контактів із свободою для завезення в зону продуктів харчування, спиртних напоїв, сигарет, грошей, наркотиків; 4) використовують інші методи тиску, прикриваючись “злодійським” і тюремним законами.

2.1.2. Ієрархія кримінального  світу.

Напевно, ні в  одному колективі не існує такої  чітко вираженої ієрархічної структури, як в кримінальному світі. Особливо чітко це виявляється, звичайно, не на волі, а в умовах ізоляції – в установах виконання покарань і СІЗО.

На найвищому  щаблі тут знаходяться “злодії  в законі,” трохи нижчий щабель у цій ієрархії займають “авторитети,” які теж мають досить вагомий статус у злочинному світі. Як правило їм доручаються виконувати адміністративні функції в межах якогось виду кримінальної діяльності. Вони відносно автономні і мають підпорядковані їм злочинні групи. Саме із середовища “авторитетів” рекрутуються нові “злодії в законі.” [35;с.16].

Як вказує С.М. Дишев найнижчу сходинку в цій  ієрархії займають “шестірки,” “бики,”  “громовідводи,” які покликані  виконувати доручення авторитетів. На волі “шестірки” можуть очолювати  невеликі групи, але зобов’язані підкорятись “бригадиру.” У місцях позбавлення волі вони складають безпосередню свиту “злодіїв в законі.” На цій же ступені перебувають і “мужики,” які становлять основний контингент засуджених. Для “мужиків” характерними є такі риси як прагнення бути незалежними, підтримання неформальних норм поведінки, що склалися у колонії, звернення до “злодіїв у законі” в разі порушення їх прав іншими засудженими, ухилення від прибирання місць загального користування, володіння недозволеними режимом предметами.[18;с.31].

Розподіл засуджених відбувається по “мастях.” “Масть” - це та або інша група, каста, співтовариство в неформальній ієрархії засуджених і ув'язнених. Різні автори досліджень, зокрема А. Максімов пропонують різний стратифікаційний розподіл засуджених за місцем, яке вони займають в ієрархічній системі: дво-, три- і навіть шестисхідчасте.[5;с.22].

Гуров А.І. розділяв засуджених на певні “масті” залежно  від історичного періоду. Так  на кінець ХІХ ст. всіх злочинців  він поділяв на такі категорії: в умовах свободи (“урки,” “оребурки”); в місцях позбавлення волі (“івани,” “храпи,” “асмодеї,” і “гравці.”). В 30-ті роки ХХ ст.: в умовах свободи – “жигани,” “урки,” “шпана;” в місцях позбавлення волі – “урки,” “злодії в законі,” “шестірки,” “пацани.” На кінець 80-х років, він уже представляє іншу класифікацію злочинців: на волі – “авторитети,” “злодії в законі,” “шестірки;” в умовах ізоляції – “злодії,” “босяки,” “пахани,” “підпаханники,” “солдати,” “обіжені,” “опущені” і т.д.[2; с.221].

Інші автори, наприклад Александров, мають дещо інакший погляд. Вони розподіляють засуджених на чотири основні групи, усередині кожної з яких знаходяться свої підгрупи: “блатні” або “чорні” (“злодії в законі,” “авторитети,” “козирні,” “фраєри,” “босяки,” “положенці,” “правильні,” “смотрящі,” “арештанти”); “мужики” або “сірі”: (“авторитетні мужики,” “роботяги”); “козли” або “червоні”: (“активісти,” “позитивні,” “помічники адміністрації”); “опущені” або “голубі”: (“обіжені,” “пєтухи,” “чорти,” “диряві”).

Така класифікація є досить вдалою і чіткою.

Реальна (тіньова) влада в установах виконання  покарань належить “блатним.” Зони, де “блатні” є господарями становища, називаються “чорними зонами,”  де вони влади не мають (таких меншість) — “червоними.” Влада “блатних” може бути і не яскраво виражена, зовні зона може здаватися благополучною – дотримується розпорядок дня, виконуються планові виробничі завдання, відсутні грубі порушення режиму. Але це тільки ззовні. А насправді влада в зоні належить “блатним.” Часто це вигідно адміністрації, і вона сама йде на це.

“Блатний” — це представник верхнього ступеня ієрархічних сходів кримінального співтовариства. Як правило, “блатний” є професійним злочинцем.

“Блатні” зобов'язані  визнавати “тюремний закон,”  а ті, хто претендують на звання “злодія в законі” — і “злодійський.” “Блатний” не повинен мати в своїй біографії “чорних” плям, він зобов'язаний наслідувати “правильні поняття.” По можливості, “блатний” не повинен в зоні працювати. З числа “блатних,” за відсутності в зоні “злодія в законі,” призначаються “положенці,” ті що покликані здійснювати загальний контроль над зоною, вирішувати виникаючі конфлікти, стежити за тим, щоб не пригноблювалися “мужики.” “Блатні” зобов'язані стежити за тим, щоб в зону постійно потрапляв “підігрів” — чай, продукти харчування, сигарети, спиртне, наркотики. Все це повинно справедливо розподілятися між всіма засудженими, чого на практиці, звичайно, не буває.

“Блатних” умовно можна розділити на дві великі групи: наближених до “злодіїв в законі,”  і відносно незалежних злочинців, які можуть собі дозволити вести досить незалежний спосіб життя, маючи велику кількість грошей, могутню охорону і прикриття. З цією категорією вимушені рахуватися навіть “злодії в законі.”

В цілому, “блатні” повинні дотримуватися “злодійського” ( “тюремного”) закону, поводитися як “злодії в законі,” але на відміну від останніх їм заборонено: скликати злодійські зібрання; організовувати і розпоряджатися “общаком”; брати участь в злодійських зібраннях з правом вирішального голосу; будучи “положенцями,” вони не можуть ухвалювати рішення, що відносяться до компетенції “злодія в законі” (наприклад, рішення про вбивство кого-небудь); здійснювати функції арбітра (окрім “положенців,” які можуть і повинні здійснювати ці функції в тій установі виконання покарань, регіоні, де вони поставлені на цю “посаду”).

Другою і найчисленнішою групою є “мужики.” “Мужики” займають досить відособлене становище по відношенню до інших категорій (“мастей”) засуджених. Відмінність “мужиків”  від “блатних” полягає в тому, що вони можуть і повинні працювати (правда, не на всяких посадах; призначення “мужика,” з його, звичайно, власного бажання, наприклад, на посаду завгоспа автоматично переводить його в категорію “червоних” (“козлів”) зі всіма виникаючими звідси наслідками. Від “червоних” же “мужики” відрізняються тим, що вони не співпрацюють з адміністрацією. Серед “мужиків” є невеликий прошарок “авторитетних мужиків,” або “бродячих мужиків,” до думки яких інколи прислухаються навіть “блатні.” Взагалі ж, ні на яку владу в зоні “мужики” не претендують, в різноманітні “розборки” не втручаються. Їх кредо – жити тихо, якнайшвидше звільнитися. Проте “мужики,” як правило, дотримуються “правильних понять.”

Дещо відрізняється  від “мужиків” становище, яке  займають “пацани.” Якщо у виховних колоніях для неповнолітніх статус “пацанів” наближений до статусу “мужиків” на дорослих видах режиму, то “пацан” на дорослому режимі – це не зовсім те ж, що “мужик.” “Пацани” (а це засуджені молодіжного віку) на дорослому виді режиму відносяться до категорії наближених до “блатних.” Вони виконують злодійський закон і є кандидатами в “положенці,” “бродяги,” “арештанти” і т.д. Для “пацанів,” що знаходяться на дорослих видах режиму, характерні наступні особливості поведінки: прагнення мати заборонені предмети; демонстративно-незалежна поведінка; грубість по відношенню до адміністрації; схвалення і виконання “злодійського” (“тюремного”) закону; яскраво виражене презирливе відношення до “засуджених – активістів”; у разі утиску їх прав з боку інших засуджених звернення зі скаргами не до адміністрації установи виконання покарань, а до “злодіїв в законі” або до інших авторитетів; ухилення від робіт по впорядкуванню; прагнення порушувати форму одягу (носіння одягу яскравих тонів або, навпаки, виключно чорного кольору), залишаючись при цьому дуже акуратними.

Підвищення статусу, тобто перехід з однієї “масті”  в іншу, надзвичайно рідкісний  і утруднений, а для деяких категорій (“обіжені,” “опущені,” “пєтухи,”  “козли”) взагалі неможливий. В  той же час необхідно відзначити, що пониження статусу в ієрархічній драбині – явище для кримінального співтовариства загалом звичайне. Пониження відбувається в основному через порушення тим або іншим засудженим (ув'язненим, членом злочинної групи) якихось норм і правил злодійського або тюремного закону.

Найпоширенішим  покаранням є пониження в системі  кримінальної ієрархії (“дати по вухах”), тобто перевід з категорії  “блатних” в категорію “мужиків”  і т.д. Досить часто пониження  відбувається шляхом здійснення акту насильного мужолозтва (особливо це поширено серед неповнолітніх). Якщо переведений з категорії “блатних” в категорію “мужиків” з часом ще може знову зайняти більш високий ступінь, то з категорії “обіжених” (“опущених”) піднятися вже неможливо. Статус “обіженого” (“опущеного,” “пєтуха” і т.д.) – вічний і визначає все подальше життя підданого такому покаранню. Навіть в тому випадку, якщо “опущення” відбулося в результаті беззаконня і визнано, що воно вчинено порушуючи “злодійський” (“тюремний”) закон, то і тоді підданий цьому покаранню не може повернутися до свого попереднього становища. Щоправда, особи, що припустилися беззаконня, можуть бути самі піддані такому ж покаранню.

Поведінка для  членів ієрархічних груп регулюється  сталими нормами, які носять заборонний і дозволяючий характер. Так, наприклад, по відношенню до “обіжених” (“опущених,” “пєтухів”) забороняється: подавати руку, приймати від них які-небудь предмети, користуватися їх білизною, спати поряд і т.д. В той же час можна давати їм якісь предмети, продукти харчування, не вступаючи при цьому в двосторонній контакт (тобто, пачку сигарет, наприклад, необхідно передавати не з рук в руки, а кинути на підлогу, на підвіконня і т.д.). Таким чином, з представниками “голубих” заборонений будь-який двосторонній тілесний контакт; не рекомендується навіть просто розмовляти без потреби. В той же час, гомосексуальний акт з представниками цієї групи до заборонних контактів не відноситься.

Найбільш яскраво  ці норми виявляються серед неповнолітніх  правопорушників. Так, представники касти “обіжених” у колоніях зобов'язані: користуватися лише своїм посудом (ця вимога відноситься і до засуджених, які перебувають в установах виконання покарань для дорослих); виконувати всю роботу за інших, що перебувають більш високо на ієрархічних сходах; без нагадувань виконувати всю брудну роботу (прибирання камери, туалету); спати у відведеному для них місці; по вказівці “еліти” групи вчиняти порушення режиму (бути “торпедою,” “громовідводом,” тобто все брати на себе, захищаючи цим самим “злодія в законі.”); беззаперечно виконувати вимоги інших членів групи; бути об'єктом задоволення статевих потреб і ін.). Їм забороняється: не підкорятися, оспорювати розпорядження неповнолітніх, які знаходяться більш високо на ієрархічних сходах; брати участь в “прописці”; брати участь в групових іграх з метою уникнення тілесних контактів з іншими засудженими (ув'язненими); першими брати продукти; користуватися чужим одягом, посудом і т.д.

Тюремна субкультура  надзвичайно консервативна, підвищення статусу — випадок дуже рідкісний, практично неможливий. Існування “табеля про ранги” доводиться враховувати і адміністрації установи виконання покарань і СІЗО, хоча, згідно Виправно-трудового кодексу, всі засуджені рівні між собою. Неможливо, наприклад, посадити “блатного” в камеру, де сидять “обіжені.” А якщо адміністрація і піде на це, то можна сміливо передбачити, чим це закінчиться: або “блатного” “опустять;” він нанесе комусь тілесні пошкодження, або йому нанесуть. Тому практично в ста відсотках випадків камеру, де йому “сидіти,” визначає сам засуджений або ув'язнений (мова не йде про ті випадки, коли адміністрація робить це навмисно з метою зламати неугодну їй особу, а також про випадки “блатного беззаконня,” коли людину “опускають” просто так, заради розваги ). Терешенюк Л.Я. вказує на те, що в деяких колоніях свого часу адміністрація намагалася боротися з розподілом засуджених на “масті” — тобто всіх “блатних,” “мужиків” і т.д. силою намагалися усадити в їдальні за один стіл з “обіженими.” Нічого путнього з цього, звичайно ж не вийшло. Справа, в кращому разі, закінчувалася масовою відмовою від їди, у гіршому разі — починалася серія непокори, інших порушень режиму. [34;с.16]. Також практикувався наступний метод: всіх “обіжених” збирали в окремий загін з метою захистити їх від знущань, принижень і т.д. з боку інших засуджених. Але цей експеримент у всіх випадках також закінчувався нічим. В такому загоні швидко встановлювалася своя, ще більш жорстка, стратифікація.

Найбільше приниження “обіжені” отримують у виховно-трудових колоніях для неповнолітніх і в колоніях загального режиму. Це обумовлено тим, що народ там збирається, як правило, молодий, різкий, безкомпромісний. На строгому ж режимі, а тим більше на особливому “обіженим” відбувати покарання набагато легше. Там вони не піддаються таким приниженням, як у колоніях і на загальному режимі, живуть своїм життям, нікуди не “лізуть”. Обумовлюється це безумовно віком: на строгому і особливому режимах відбувають покарання більш старші засуджені, більш досвідченіші, спокійніші.

Перевід в “обіжені”  проводиться в більшості випадків за найтяжчі, з погляду кримінального  співтовариства, порушення “тюремного”  закону. До таких можна віднести: співпраця з адміністрацією (особливо негласна); крадіжка у “своїх”; беззаконня по відношенню до інших засуджених; неповернення карточного боргу; здійснення з погляду “правильних понять” “негідних” злочинів: зґвалтування, мужолозтво, зґвалтування або вбивство дітей, розпусні дії щодо малолітніх і т.д.

Часто “опускають”  працівників правоохоронних органів (особливо міліції ), якщо вони чомусь раптом опинилися в загальній камері. Такі ж дії можуть бути вчинені і проти солдатів внутрішніх військ.

“Опускання” може бути і добровільним. Якщо засуджений сам відчуває, що він вчинив щось несумісне з “тюремним” законом, він може, не чекаючи неминучих санкцій, добровільно перейти в касту “опущених,” тобто перенести свої речі в ту частину приміщення (камери), де розташовується дана “масть.” В цьому випадку звичайно ніяких принижуючих санкцій у вигляді акту мужолозтва або проведення по губах статевим членом (“парафін”) не проводиться. Достатньо того факту, що людина сама визнала своє нове становище.

На сьогоднішній день такий вид покарання, як “опускання,”  не вітається і в самому кримінальному  середовищі. “Злодії в законі,” інші авторитети в своїх “малявах” (писаних повідомленнях) в зони постійно говорять про те, що необхідно перестати застосовувати цей вид покарання, оскільки цим людина відштовхується від кримінального співтовариства і підштовхується до співпраці з адміністрацією.

Останніми роками в кримінальному співтоваристві з'явилася ще одна “соціальна” група  – “молодняк.” В кримінальному  середовищі їх називають “шпаною” або “шпанкою,” “відмороженими”  або “відморозками.” Ці особи  характеризуються практично повним ігноруванням “злодійського” закону, вони набагато більш жорстокі, цинічні і безжальні, ніж “злодії” старої формації. Поступово ця нова градація злочинців відвойовує у “злодіїв в законі” їх території. Так, до кінця 1993 року в м. Москві “злодії в законі” очолювали лише дві з 12 найбільших банд. Інші десять знаходилися під повним контролем “молодняка.”

2.1.3. “Общак.” 

Злодійський клан нагадує величезне підприємство з потужним капіталом, досвідченими кадрами, регіональними представниками і статутом. Керує такою “фірмою” “злодійська рада” – “сходка.”

А. Гуров, котрий першим заявив привселюдно про існування  організованої злочинності і  що очолив перше управління по боротьбі з організованою злочинністю, є, безумовно, одним з найбільших фахівців в цій області, виділяє три різновиди загальних грошових кас, створюваних злочинними співтовариствами, обумовлені двома чинниками їх створення – місцем створення і контингентом користувачів: каси, які створюються з пайових внесків членів організованих злочинних співтовариств, що займаються протиправною підприємницькою діяльністю (в даний час ці каси – “общаки” практично припинили своє існування, оскільки майже не залишилося тих областей, в яких би не розвивалася приватнопідприємницька діяльність на законній основі. Правда, сюди можна віднести різну протизаконну діяльність, що підпадає під певні статті КК, наприклад: організація кубел, різних публічних будинків під маскою масажних кабінетів, випуск порнографічної продукції і т.д.); каси (“общаки”), створювані в місцях позбавлення волі; “общак,” діючий в умовах свободи. Цей вид “общаку” утворюється складнішим шляхом, ніж “общак” в зоні, і складається з наступних джерел: внески різних категорій професійних злочинців (кишенькових злодіїв, квартирних злодіїв, шахраїв, збувачів краденого, збувачів наркотиків і інших категорій), причому внески роблять, як правило, більшість злочинців; різного виду рекет; відрахування за допомогу в стягненні боргів, вирішенні суперечок між підприємцями, здійснення функцій третейського суду і т.д. [15;с.31].

Спочатку “общак”  створювався з метою надання  допомоги особам, що потрапили в  місця позбавлення волі, а також  їх родичам. Але за останні декілька десятиріч функції “общаку” сильно змінилися.

Гуров А.І. наводить дані, що існує навіть загальноросійський “общак” і загальна його сума обчислюється сотнями мільйонів доларів.[2;с.17].

Створюється “общак”: для допомоги “злодіям в законі,”  іншим авторитетам, їх сім'ям;для  допомоги іншим засудженим, ув'язненим; для подальшого розширення злочинного бізнесу; для підкупу представників виконавчої і законодавчої влади (урядовців, депутатів всіх рівнів з метою забезпечення лобіювання інтересів злочинних співтовариств, а також отримання різних пільг і привілеїв для контрольованих злочинними співтовариствами підприємств, фундацій, банків і ін.); для підкупу співробітників органів внутрішніх справ, управління боротьби з організованою злочинністю, установ виконання покарань, СІЗО, прокуратури і судів; для легалізації злочинного бізнесу, поступового його перенесення на “законні рейки”; для створення матеріальної і фінансової бази злочинних об'єднань; для виконання пропагандистсько-психологічної функції; для організації протидії співробітникам пенітенціарних установ.

Необхідно відзначити, що в злочинних співтовариствах значно розвинена розвідувальна і контррозвідувальна організація, що дозволяє з достатньою часткою упевненості знати, на кого можна “наїхати” з метою вимагання прибутку.

Для збереження “общака” виділяються окремі, які  користуються довір'ям лідерів злочинного світу особи, яким надаються значні повноваження, аж до ухвалення смертних вироків відносно осіб, що припустилися порушення “фінансової дисципліни”. В установах виконання покарань “общаком,” як правило, відає одна людина, найнаближеніша до місцевого неформального лідера (“злодія в законі,” а в його відсутність “положенця” ). Сам хранитель “общаку” також не може без дозволу витрачати, що б то не було під страхом смерті. Визначити хранителя “общак” в установах виконання покарань – досить складна задача, оскільки він звичайно дуже законспірований, зовні може виглядати цілком законослухняним зеком, не порушувати режим (що, до речі кажучи, йому і не рекомендується робити).

“Общак” займає досить вагоме місце в кримінальному  світі, тому що саме завдяки йому створюється реальна можливість економічного процвітання злочинності як явища.

2.1.4. Блатні санкції.

В основі згуртованості  злочинних об'єднань лежить їх досить хороша організованість і дуже жорсткі  санкції по відношенню до порушників злодійського (тюремного) закону, що “оступилися.” В кримінальному світі такі каральні заходи, що застосовуються до осіб, що вчинили порушення норм співіснування злочинних співтовариств називаються “блатними санкціями.”

У “злодіїв в  законі” існує три види санкцій, яким вони можуть бути піддані:

– публічний  ляпас за дрібні провині (частіше  всього за безпідставні образи); причому  дати ляпас може тільки рівний по “званню”, тобто теж “злодій в законі;”  таке покарання виконується публічно на “злодійській сходці.” Відхилитися або вдарити у відповідь покараний не має права. Така незначна на перший погляд санкція все ж не залишається без наслідків: авторитет “злодія” уже значно послабився, по кримінальному світу пройде звістка, мовляв цей “злодій” вже “битий.”

– “дати (бити) по вухах” – відібрати злодійський титул, тобто перевести в нижчу категорію, так званих “мужиків.” Розвінчані “злодії” залишаються без “общака,” ділянки території, яку вони “тримали,” а в зоні їх переміщають від вікна ближче до центру камери. “Екс-злодії” (“прошляки”) залишаються один на один зі світом. Розвінчують “злодіїв” за брехню, порушення злодійського закону, наприклад за виступ в якості свідка у процесі. Приклад такої санкції наводить Кучинський А.В. Дана санкція стосувалась “злодія в законі” Андрєєва - “Кирзу.”[25;с.83].

– смерть, нею  карають виключно за зраду. Зрадниками вважають тих, хто викрив посібників, пішов на співпрацю з міліцією, викрав общак, вбив “злодія в законі”  без санкції сходки, вийшов із злодійського клану тощо. Хоча щодо виходу із клану існують певні правила злочинного світу. Так відійти від справ “злодій” може лише в силу серйозної хвороби. Такий “злодій в законі” може попрохати сходку відправити його “на пенсію.” В такому випадку “злодія в законі” не розвінчують, а лише перейменовують на “злодія в короні.”

Зрадника запрошують на сходку і він навіть не підозрює, що там буде вирішуватись його доля. “Злодій,” який виявив зрадника називає  його “братві” і надає докази. Потім  слово надається підозрюваному  і якщо він не довів, що це брехня, то його чекає смерть. Сходка сама вибирає спосіб вбивства. Найчастіше намагаються імітувати самогубство. У випадку якщо “злодій в законі” відчуваючи свою смерть не з’являється на сходці, то “братва” обирає ката.

Тепер у “нових злодіїв в законі” з’явилась нова блатна санкція – фінансова, тобто завинив – плати. Таке “відкупне” досягає сум мільйона доларів.

У разі порушення  основних вимог злодійського закону “злодій” не може розраховувати ні на яку поблажливість, він розшукуватиметься, поки його не знайдуть зі всіма наслідками - розвінчанням, смертю.

Після виголошення  вироку злодійським зібранням кожний поважаючий себе арештант зобов'язаний при зустрічі із засудженим привести вирок у виконання, тобто його убити.

Крім цих санкцій, які застосовуються виключно до “злодіїв в законі,” до злочинців, що не мають такого рангу, як вказує І.В. Добровольський у своїй роботі “ГУЛАГ: его строители, обитатели и герои.” може бути застосовано більше число санкцій, основними з яких є: 1) биття; 2) здійснення насильного акту мужолозтва (особливо поширено серед неповнолітніх злочинців), тобто перевід в групу “пєтухів,” “обіжених,” “опущених” і т.д.; 3) позбавлення займаного статусу (“дати по вухах”) – перевід з категорії “блатних” в категорію “мужиків”; 4) остракізм - вигнання з “сім'ї” (мікрогрупи); 5) “парафін,” - тобто чисто символічний акт мужолозтва: полягає в проведенні по губах того, хто провинився статевим членом, при цьому акту насильного мужолозтва той, що провинився, не піддається; 6) ламання рук (ніг) – застосовується до осіб, котрі безпідставно когось побили; 7) оголошення “фуфлижником” – застосовується до осіб, що програли в карти і що не сплатили програш в строк. Про таких людей йде відписка по таборах, в'язницям, тобто “братва ставиться в курс”; 8) смерть – застосовується достатньо рідко і лише за найгрубіші порушення тюремного закону (якщо точно встановлено, що особа є агентом правоохоронних органів; за крадіжку великої суми з общаку і т.д.); на вбивство повинна бути санкція “злодія в законі” або зібрання місцевих “авторитетів.” [14;с.29].

Слід зазначити, що “злодій в законі” не має  права самостійно покарати іншого “злодія  в законі.” Він повинен скликати “злодійську сходку” і там  пред’явити санкцію.

Прикриттям для  таких сходок як правило слугують масові заходи – весілля, ювілеї, похорони. Злодійську сходку можуть назначити і в лісі, але більш безпечно буде вуалізувати її під офіційний прийом.

Що на “порядку денному” - більшість “злодіїв”  не знають, а розпитувати тут не прийнято, оскільки “злодій” повинен  бути готовим до всього. На сходках вирішуються питання про долю “общака,” кримінальна стратегія на майбутнє, розподіл сфер впливу, доля зрадника, претендент на “злодійську корону” тощо. Всі “злодії в законі” мають однаковий голос і користуються однаковими правами. Однак, якщо близько 40 років тому сходку міг назначити будь-хто із “злодіїв,” то тепер вона назначається общиною – групою “злодіїв в законі.”

Таким чином, блатні санкції є своєрідним засобом  викорінення “неправильних” вчинків  із кримінального співтовариства, які застосовуються до осіб, що вчинили ці проступки.

2.2. Мова злочинного  світу.

Криміналізація  суспільства викликала надзвичайний інтерес до злодійського світу. Причому  міф про мафіозність суспільства  і держави тиражується засобами масової інформації, а культивації нігілістичного відношення до закону і пропаганди злодійського способу життя в значній мірі сприяє поставлене на потік “виробництво” романів і повістей ідеалізуючих злочинний світ. Не останню роль в упровадженні цього міфу в масову свідомість відіграють і “злодійські” словники, що розповсюдилися. “Ботать по фені” – розмовляти на кримінальному жаргоні, стає модним і цілком пристойним. Словники блатного жаргону стрімко збільшуються в об’ємі, поступово, і за об’ємом і за складом, наближаючись до словника звичайної мови. Причому сам злодійський жаргон починає поступово виходити із словника “арго,” а на його місце приходить загальновживане просторіччя.

Словники, що видаються  в даний час, навряд чи можна віднести до словників у власному розумінні цього слова, це швидше списки слів, в які разом з дійсно жаргонними включені і загальновживані.

Академік Дмитро Ліхачев говорить, що: “злодійська  мова повинна викривати в “злодії” “свого”, доводити його повну приналежність  злодійському світу разом з іншими ознаками, якими “злодій” всіляко прагне виділитися в оточуючому його середовищі, підкреслити свою злодійську гідність: манера носити кепку, насуваючи її на очі, модний в злодійському середовищі одяг, хода, жестикуляція, нарешті, татуювання, від якого не відмовляються злодії, навіть не дивлячись на явну шкоду, яка вона їм приносить, видаючи їх агентам кримінального розшуку. Не зрозуміти якого-небудь злодійського виразу або спожити його неправильно - ганебно .” Не знаючи точного застосування і смислу блатних висловів, неможливо завоювати будь-який авторитет і визнання.[19;с.33].

Володимир Даль назвав мову кримінального світу  “блатною музикою,” котру в попередні  віки винайшли “столичні злодюжки, злодії і карманники.” Жаргон (“феня”) виник від мови офенів ( коробейників), дрібних торговців, що ходили по країні і продавали товари ширвжитку і нагадує мови деяких етнічних груп, в тому числі африканських і грецьких. Грачов М.А. вказує, що багато слів “арго” запозичено у музикантів.[13;с.10].

Деякі дослідники вважають, що в VII ст. на Русі проживав афенський народ, який зник майже безслідно, залишивши після себе пам’ять виключно в легендах. [16;с.134-137].

Балуєв Я. вказував, що мова офенів передавалась поколінням в покоління, і скоро нею почали користуватись жебраки, бродячі музиканти, конокради, проститутки. [32;с.93-96]; [6;с.678-679]. Фенею не просто спілкувались, але нею і шифрували усну і письмову інформацію, намагаючись приховати суть від сторонніх очей і вух. Жаргон проник у злодійські шайки, на каторгу тощо. Корінні жителі навіть відвикали від власної мови, сплутуючи слова і вислови. Кожна злочинна група, кожна тюрма доповнювали мову злочинного світу новими висловами і словами.

Справжні носії  кримінальної субкультури ненавидять так званих “наблатиканих,” тобто тих, хто імітує їх, руйнуючи всю привабливість, на їх погляд, мови злочинного світу. Дійсний носій кримінальної субкультури відрізняється тим, що він “ботає по фені” цілком серйозно, а “фраєр” – той, що “косить” під “блатного” використовує “блатні вислови” заради жарту, з іронією. Тобто “наблатиканого” викриває навмисна вульгаризація своєї власної, чистої мови.

На теренах  території колишнього СРСР мову кримінального  світу почали досить серйозно вивчати  ще за часів царської Росії. Ряд статей і монографій побачили світ ще в перші роки радянської влади. Так, зокрема такі як “Жаргон тюрми” В. Трахтенберга, яка була видана в Санкт-Петербурзі в 1908 році. [47]. Вже пізніше, феню вважали ознакою дурного тону, і вона друкувалась виключно в довідниках Міністерства внутрішніх справ з метою службового використання. В 1982 році в Франфуркті-на-Майні видавництво “Посев” випустило “Словник Арго ГУЛАГа” під редакцією Б. Бен-Якова.[7]. Тоді ж зявилось і Нью-Йоркське видавництво “Словника блатного жаргону в СРСР.” В 1983 році в Нью-Йорку В. Козловський видав “Збірник російських злодійських словників” в чотирьох томах. На початку 90-х років словники “блатного світу” почали друкувати і в Росії.

Жаргонний спадок на початку століття нараховував  приблизно тисячі слів і висловів. Протягом десятиліть жаргон змінювався і доповнювався новими словами. Лексичний запас сучасного кримінального світу включає в себе більше десяти тисяч слів і висловів.

Мова кримінального  світу розвивалась досить швидко і сумбурно. Деколи якесь нове слово виникало, застосовувалось декілька разів у так званих “малявах” і зникало або забувалось, тому що величезний запас слів повністю використовувати неможливо.

Кримінальний  світ ділиться на вузькі спеціалізації: шахраї, грабіжники, фальшивомонетники, наркоторговці тощо. Кожен такий професіональний клан створював свою “рідну феню.” Так, на сьогодні шахраї використовують приблизно п’ятсот термінів і висловів, “домушники” – двісті, грабіжники і наркобізнесмени – близько ста.

Кримінальний  жаргон (“арго”) можна визначити як закономірне явище, що відображає специфіку кримінальної субкультури, ступінь організованості і професіоналізації злочинного середовища.

Наявність кримінального  жаргону (“арго”) не є чимось винятковим, оскільки професійна мова (жаргон) існує у більшості представників професій (льотчиків, лікарів, співробітників правоохоронних органів) і груп населення (рокерів, панків і т.д.).

Ю. Дубягин вказує на те, що причини виникнення кримінального (“злодійського”) жаргону, криються перш за все в збоченій психології злочинців – рецидивістів, єство яких характеризується особливістю їх особи. Штучно створюючи і вселяючи собі і оточуючим думку про їх винятковість, відданість, незвичність і перевагу над іншими, вони сприяють розповсюдженню думки про нібито дійсну порядність злочинних авторитетів. [21;с.4].

Кримінальний  жаргон знаходиться в постійному розвитку. Залежно від регіону  значення окремих слів можуть не співпадати. Багато слів відрізняються полісемантичністю, тобто мають багато значень, Флавінський В.В. вказує на таку ознаку “арго” як відмінності залежно від місцевості або регіону. [48;с.38].

Крім того, великий  вплив на поширеність жаргону  надає наявність поблизу від  населених пунктів місць позбавлення  волі.

Кримінальний  жаргон, безумовно, базується на фонетиці і граматиці загальнонаціональної мови і має істотні діалектні і соціально-групові відмінності. В кримінальному жаргоні можна виділити окремі його різновиди. Основну його частину складає злодійський або тюремний жаргон. Як складові його частини виділяються жаргон сутенерів і повій, наркоманів, неповнолітніх і т.д.

Багато дослідників  вважають, що в процесі розвитку злодійського (кримінального) жаргону, він увібрав в себе значне число  слів з професійного жаргону моряків, професійних жебраків і т.д.

В першу чергу  “арго” був призначений для зашифровування повідомлень, з тим щоб непосвячений не міг зрозуміти, про що йде мова, або зрозумів мінливо. В кримінальному  жаргоні достатньо велике число  синонімів, – наприклад, для позначення донощика в кримінальному жаргоні є більше сотні найменувань.

Одна з функцій  кримінального жаргону – виявлення  з його допомогою підісланих правоохоронними  органами осіб. Звичайно особи, що видають  себе за “злодіїв в законі”, інших  авторитетів або просто упроваджені  в кримінальне середовище для виконання якого-небудь завдання, успішно провалюються на мовному “іспиті”.

Знання “злодійського” (кримінального) жаргону необхідне  також для того, щоб добре розбиратися  в злочинній ієрархії, оскільки кожна  каста (“масть”) має свою власну назву. Почувши, до якої “масті” відноситься той або інший засуджений (ув'язнений), можна відразу ж визначити його істинне становище в злочинній ієрархії – в результаті, з достатньою часткою упевненості, можна прогнозувати його поведінку в місцях позбавлення волі.

Кримінальний  жаргон забезпечує також внутрішнє  життя кримінального співтовариства, пов'язане з розвагами, статевим життям, трудовою діяльністю і т.д.

Головне ж призначення  злодійського (кримінального) жаргону  – забезпечення злочинної діяльності кримінальних співтовариств. Більшість лексики, що використовується, позначає знаряддя злочинної діяльності, способи відходу від переслідування, поведінки на суді, характеру злочинної діяльності, суб'єктів і об'єктів злочинів.

По змінах, що відбуваються в злодійському жаргоні, іноді можна судити про тенденції, що відбуваються в злочинному середовищі. Наприклад, появу в злодійському жаргоні слова, що запозичає з англійської мови, “кіллер” означає, що в російському злочинному середовищі з'явилася нова “професія” – найманий вбивця; поява приватної власності ознаменувала нове поняття “криша”; поява корумпованої злочинності сприяла появі в кримінальному жаргоні поняттю “хрещений батько” і т.д.

Знання кримінального  жаргону сприяє розумінню психології конкретних груп злочинців, а знання кримінального жаргону співробітниками пенітенціарних установ може допомогти у виявленні існуючих в середовищі засуджених (ув'язнених) прихованих тенденцій, запобіганню злочинів і т.д. [41-45].

Капорський С.Я. відзначав, що кримінальний (“злодійський”) жаргон дуже швидко розповсюджується в середовищі неповнолітніх. Причина цьому – його виразність, образність, таємність і т.д. [22;с.7-12]. Кримінальному жаргону властива також деяка іронічність, сарказм, наприклад: “Тролейбус” – людина в окулярах; “Кучерявий” – лисий; “Баклан” – хуліган; “Тривога із стриптизом” – обшук з роздяганням і т.д.

Багато слів і словосполучення давно і  міцно увійшли до повсякденної мови і вже не сприймаються як лексика, що відноситься до кримінального жаргону. Наприклад, звичними стали вирази “поставити до стінки” (засудити до вищої міри покарання), “вишка” (розстріл), “мент”, “мусор” (співробітник органів внутрішніх справ), “стукач” (інформатор) і т.д. Перераховані слова з кримінального жаргону досить міцно увійшли до мови засобів масової інформації. Ще більша кількість використовується в розмовній мові, особливо, як вказувалося вище, в середовищі неповнолітніх “кент” - друг, “моргали” - очі і ін Необхідно відзначити, що через професійну деформацію вживанням лексики, що належить до кримінального (“злодійському”) жаргону, використовують його і співробітники правоохоронних органів, особливо місць утримання під вартою і позбавленнями волі (“мент,” “безконвойнік,” “червоний,” “обіжений,” “козел” і т.д.).

В даний час повністю на кримінальному жаргоні ніхто, природно, не розмовляє, та і не уміє. Інша справа, що мова часто “розбавлена”, більшою чи меншою мірою, лексикою з кримінального жаргону. Досить часто кримінальний жаргон використовується в тюремній ліриці.

Умовно “злодійський” (кримінальний) жаргон можна розділити  на три основні групи: 1) загальнокримінальний жаргон, яким користуються як професійні злочинці, так і звичайні (“побутовці,” засуджені за хуліганство і т.д.); 2) спеціальні професійні злодійські жаргони, властиві певним “професіям” злочинців: шулерам, наркоманам, кишеньковим злодіям, вимагачам і т.д.; 3) тюремний жаргон, що вживається спільністю злочинців, але в основному в місцях позбавлення волі і утримання під вартою.

Розуміння мови кримінального світу – це перший крок до пізнання блатного світу. Його потрібно вивчати щоб не стати його наступною жертвою.

Як показує  досвід, боротьба з кримінальним жаргоном малоефективна в силу його місткості, виразності, точності, іронічності  і інших чинників. Особливо неефективні заходи покарання за вживання жаргонних слів. Найбільший ефект в боротьбі з явищами кримінального жаргону, як здається, може принести тільки висока мовна культура самих співробітників пенітенціарних установ і уникнення ними його вживання.

2.3. Татуювання як  один із атрибутів  кримінальної субкультури.

Навряд чи якій-небудь іншій області в криміналістиці було надано так мало уваги, як вивченню символіки татуювань у засуджених за кримінальні злочини. Адже знаючи значення малюнків, написів, їх традиційне розташовує на тілі, співробітник правоохоронних органів може легко визначити схильність раніше судимих до певних видів кримінальних проявів.

На тему татуювань  є численні роботи, що розказують про  історію виникнення татуювань, їх смисловий зміст і т.д. На жаль, татуювання досить довго використовувалися головним чином для ідентифікації, пізнання. Наприклад, в перші роки радянської влади для цих цілей була введена обов'язкова реєстрація татуювань у злочинців. Тим часом татуювання містять більш широку інформацію, вони, як правило, близькі (своєю символікою, сюжетом) злочинцю по духу, по його спеціалізації, по конкретній кримінальній справі, по тому місцю, яке він займає в кримінальній ієрархії. Якщо розкодувати ці малюнки на тілі, вони можуть багато що розказати про смаки їх носіїв, видати деякі біографічні дані.

Часто татуювання ставали причиною арештів, але пристрасть до малювання, бажання вселяти страх  оточуючим завжди були у “блатних”  сильніше за обережність. Позбавившись своїх особливих прикмет, вони відмовили б собі в багатьох задоволеннях.

Слово ”татуювання”, як вважають дослідники, походить від  полінезійського “тату”, що означає  “малюнок.” Інші дослідники, зокрема  Вакутін Ю.А. вважають, що слово “татуювання” виникло від явайского кореня “тау”, що відповідає полінезійському “тату” і що переводиться як “рана” “поранений.” [8;с.4].Доктор Гелльштерн в роботі “Татуювання у злочинців”, кажучи про походження терміну “татуювання”, стверджує, що це мореплавець Кук привіз його з острова Гаїті, де місцеві жителі наносили татуювання для відмітки членів свого племені на знак настання статевої зрілості, яких-небудь особливих заслуг перед плем'ям, з марновірств і т.д.

Перші відомості  про татуювання серед європейців, за повідомленням професора Рікке, відносяться до початку XVIII століття, коли на ярмарках сталі з'являтися татуйовані люди, які за гроші демонстрували своє тіло. Хоча інші автори відносять появу татуювань до більш раннього періоду в історії. Так, Кучинський А.В. вказує, що натільні малюнки з використанням фарбників, які вводились під шкіру з’явились в Європі на поч. ХІІІ ст. Їх використовували балаганні артисти, демонструючи перед публікою розмальоване тіло.[25;с.85]. В 1890 році популярність здобула француженка “Прекрасна Ірена”, яка виступала з показом своїх татуювань в публічних місцях, що вважалося за тих часів екзотичним видовищем. [8;с.12].

Татуювання проникло і в злочинний світ, де воно використовувалось  як засіб зв’язку і носій інформації. Татуювання стало своєрідною візитною карткою злочинця, котру важко пошкодити і ще важче втратити. За татуюваннями “блатні” поділяли світ на “своїх” і “чужих,” на справжніх “злодіїв” і “фраєрів.” Р. Марусте вказує на те, що в натільній символіці було закладене кримінальне минуле, число судимостей, відбутий або призначений строк, “злодійська масть,” характер, національність, схильності, віра, сексуальна орієнтація, становище в кримінальному світі і, навіть, рівень освіти.[27;с.35].

На початку  ХІХ ст. сищик поліції Парижа Е. Відок, запропонував систему ідентифікації злочинців, побудованій на особливих прикметах. Була створена картотека на весь паризький криміналітет із прізвищами, біографіями, кличками, адресами, злочинними зв’язками і зовнішніми особливостями.

Першим звернув  увагу на широке розповсюдження татуювань серед злочинців зробив італійський криміналіст Ч. Ломброзо. Працюючи в одній італійській тюрмі він розглянув їх автобіографічність, а також як прояв атавізму і як ознака етично дефектних людей. Дослідження Ломброзо увійшли до його альбому злочинних типів. Він вважав, що по натільних узорах можна судити про особу їх володільця.

Щодо колишнього СРСР, то тут татуювання тут вивчали  досить серйозно, оскільки ні в одній  країні світу злочинці не мали такої  кількості татуювань на тілі як в  СРСР, окрім японської “якудзи.” Всю інформацію про татуювання МВС спробувало внести до декількох ілюстрованих каталогів і рекомендаціях до них.

Особи, які мали татуювання почали претендувати на лідерство, оскільки носили на тілі символ сильної, витривалої людини. Пізніше татуювання для злочинця стало своєрідною “таємною мовою,” способом спілкування з собі подібними як на волі, так і в місцях позбавлення волі.

В злочинному середовищі завжди проходила боротьба за чистоту  татуювань, достовірність тої інформації, яку вона несе в собі. “Самозванці” дуже строго карались, могло дійти навіть до “опускання.” За симуляцію авторитета могли навіть вбити. “Блатні” намагалися захистити свої татуювання від підробок, вигадуючи нові непримітні, але обов’язкові деталі малюнка.

Цілком правильним є твердження Алферова Ю.А., що сьогодні потрібно враховувати ту обставину, що засуджені не дуже-то прагнуть афішувати істинне значення своїх татуювань. Як приклад можна узяти зображення профілю В. І. Леніна. Навряд чи людині, яка входить до числа непосвячених стане зрозуміло, що це символ “злодіїв.” Або на грудях у рецидивістів дуже часто можна зустріти картинку: Мадонна з немовлям на руках. Самі засуджені пояснюють її значення тугою за домівкою, за сім’єю і дітьми. Але істинне значення цього зображення абсолютно інше: “в'язниця — дім рідний”, ”Дитя в'язниці”. [4;с.17].

Основними спонукальними  мотивами нанесення татуювань можна  вважати наступні: неписаний закон  ухвалення в своє середовище осіб, що відбувають термін позбавлення волі; особисте самоутвердження в певній групі судимих;

пихатість, бажання  показати свою значущість, винятковість, перевагу над іншими; наслідування більш досвідчених, авторитетних злочинців, які вже мають татуювання; своєрідна  пам'ятка про місця відбування терміну  покарання, солідарність (“знак братства”) з ким-небудь з ув'язнених; певна так-би мовити “романтика в'язниці.”

Основним інструментом для введення барвника під шкіру  були зв'язані разом на паличці  або сірнику дві-три голки. Їх умочують в туш, і потім ними проколюють шкіру по наперед нанесеному малюнку. В умовах слідчого ізолятора голки замінюються дротом від швабри, кріпильними дужками від зошитів, які заточуються об стіну. Замість туші використовується сажа, змішана з цукром і попелом, розведена в сечі. Іноді використовують кольорові пасти від кулькових авторучок або порох, який втирають в проколи шкіри.

Попит на татуювання породив більш досконалу техніку  її нанесення, складніший інструментарій у вигляді всіляких штампів. Фахівець з татуюванню наносить малюнок на дошку, а потім по контуру малюнка забиває в неї голки або інші колючі предмети. Такий штамп накладається на вибрані ділянки тіла, різким натисканням шкіра проколюється, і вже після цього втирається фарбувальна речовина. Таким штампом може користуватися велика кількість людей.

В даний час  засудженими для нанесення татуювань  використовуються механічні бритви, які діють за принципом швейної  машинки.

Отже, татуювання (“партак,” “наколка,” “картинка” і т.д.) - це штучне порушення цілісності шкірного покриву за допомогою інструментів, що колють (ріжуть), і подальше введення в шкіру фарбувальних речовин з метою отримання стійких, не зникаючих малюнків, написів, абревіатур або інших зображень.

Класифікувати татуювань надзвичайно складно. Спроби за різних часів робилися, але через неймовірну велику кількість і різноманітність мотивів вибору малюнків, багатства їх тематики, місця і техніки нанесення і т.д. і т.д. більшість дослідників рано чи пізно розумно відмовлялася від цієї затії. [53].

Класифікувати татуювання можна за багатьма ознаками: 1) за тематикою малюнків – релігійні, ліричні, історичні, політичні, порнографічні; 2) за місцем нанесення – груди (жінки, собори, святі, біблійні персонажі, тварини, чорти, могильні хрести, розп’яття, черепи, павуки, зірки “злодіїв у законі,” птахи, гладіатори і лицарі), спина (церковні куполи, підкови, музичні інструменти, скелети, гладіаторські битви), руки і ноги (кинджали, змії, кайдани, якорі, кораблі, зірки “відмовників,”) голова (свастика, павуки, абревіатури, короткі фрази, цифри); 3) за складністю – художні, фрагментарні, орнаментальні, символічні, текстові; 4) за статевою ознакою – жіночі, чоловічі, різностатеві.

Безумовно, в  чистому вигляді татуювання зустрічаються  досить рідко, набагато частіше різні  мотиви переплетені між собою. Послідовність нанесення татуювання може також свідчити про певні етапи розвитку особи.

Символіка татуювань  в кримінальному середовищі тісно  пов'язана з традиціями, звичаями і законами кримінальної субкультури. Залежно від змісту, татуювання можна диференціювати таким чином: 1) інформаційно-ієрархічні - показують, яке місце в злочинному “табелі про ранги” займає та або інша особа (“злодій в законі,” “блатний,” “мужик,” “пєтух” і т.д.); орієнтують членів кримінального співтовариства на вибір тієї або іншої манери поведінки з тими, що знов “поступили;” визначають права і обов'язки татуйованої особи; 2) особисті – настановні татуювання, що розкривають риси біографії татуйованого, його відношення до різних видів діяльності, до правоохоронних органів, до протилежної (і не тільки) статі і т.д.; 3) сигнальні татуювання є своєрідними розпізнавальними знаками, які показують, що носій належить до тієї або іншої стійкої злочинної групи; крім того, вони можуть служити як засіб контакту між носіями, незнайомими між собою, але мають одне і те ж татуювання (з татуювань даного виду найбільш поширені персні (“перстаки”); 4) “злодійські” (тюремні) татуювання означають, що їх носій побував в місцях позбавлення волі, а також в спецшколі, спецПТУ, приймачі-розподільнику, виховній колонії; вони означають також, що носій знає тюремну субкультуру (закони і традиції і готовий їх дотримувати); 5) “професійні” татуювання позначають приналежність (або бажання належати) до якої-небудь злочинної професії; 6) пам'ятні татуювання наносяться на згадку про якісь особливо значущі для носія події, що мали місце у минулому; 7) сексуально-еротичні татуювання демонструють сексуальну орієнтацію.

Значна кількість  татуювань наноситься насильно (вони називаються “нахабами”). Даний  вид татуювань наноситься особам, що займаються статевими збоченнями, які були поміченими в крадіжці у “своїх,” тим що програли в карти, тим що не дотримали даного слова, доносчикам.

Як зазначає Александров Ю.К., останнім часом  татуюються в основному особи  молодіжного віку. Дорослі віддають перевагу не наносити або наносити їх на приховані ділянки тіла. Однією з причин відмови дорослих і досвідчених засуджених від нанесення татуїровок є небажання мати зайву особливу прикмету.[3;с54].

Отже, татуювання це особлива відзнака, яка застосовується у злочинному співтоваристві для ідентифікації становища її носія у злочинній ієрархії. Також вона носить характер засобу передачі зашифрованих даних про особу злочинця.

Однак слід сказати, що на сьогоднішній день татуювання вже не носять такого загальнообов’язкового характеру як раніше, оскільки теперішні представники кримінального світу навпаки прагнуть приховати свій зв’язок із криміналом.

2.4. Інші атрибути  кримінальної субкультури. 

Ознаки кримінальної субкультури, наведені вище є основними. Але існують і інші, що носять необов’язковий характер.

До інших, так  би мовити опосередкованих, атрибутів  кримінальної субкультури можна  віднести такі як: “Клички”; “Клятви”; “Прокляття.” алкоголізм і наркоманія; гомосексуалізм; тюремна лірика; “Прописка і приколи.”

“Кличку” (“клікуху,” “поганяло,” “погремуху”) має більшість засуджених, а також осіб, що знаходяться в слідчих ізоляторах. У багатьох випадках “клички” привласнюються і співробітникам пенітенціарних установ. В привласнюваних “кличках” можуть відображатися: фізичні дані людини (“Кривий”, “Косий”, “Роззява” і т.д.), психологічні особливості особи (“Шизік” “Дурень” і ін.), зовнішність (“Рудий,” “Лисий”), специфіка злочинної діяльності (“Курортник”).

Ще зовсім недавно  існував такий звичай, що, коли в камеру заходив новачок, через деякий час хто-небудь з сусідів по камері кричав через вікно так, щоб було чутно в інших камерах: “в’язниця, Матуха, дай погремуху!”. В даний час цей звичай майже зник, хоча деколи ще зустрічається. Проте “клички” одержують практично всі. Таким чином, “кличка” є неодмінним атрибутом кримінальної субкультури. “Кличка,” як правило, дається одна і на все життя. Але нерідкі випадки, коли засуджений має і декілька “кличок,” кожна з яких відображає щось своєрідне в його характері, манері поведінки і т.д.

Можна виділити наступні основні функції “кличок”: 1) один із засобів деперсоналізації людини (при наділенні її “кличкою” принизливого характеру типу “Лопух,” “Холера,” “Чума” і т.д.); 2) засіб персоналізації особи (наділення звучною “кличкою” типу “Король”, “Діамант”, “Цар” і т.д.); 3) заміна прізвища (наприклад, “Ворон” від Воронов, “Коваль” від Ковальов, “Цар” від Царьова, “Никон” від Никонова і т.д.); 4) закріплення статусу (високого або низького) особи в груповій ієрархії (наприклад, “Король”, “Лорд”, “Барон”, “Лакей” і т.д.).

Часто в “кличках”  широко використовується принцип протилежності  з іронічним підкресленням фізичного  або психічного стану особи (наприклад, “Малюк” може означати дуже високу людину, “Професор” або “Доцент” позначає звичайно дуже тупу людину і т.д.

Досить часто  “клички” привласнюються з міркувань  національності: “Ара” – вірменин, “Хохол” – українець, “Бульбаш”  – білорус і т.д.).

Згідно тверджень  Майера В. і Шарова Л., позбутися привласненої “клички” важко, практично неможливо. В той же час спостерігається таке явище, як зміна “клички.” Звичайно “кличку” міняють, якщо підвищується або знижується статус засудженого (ув’язненого) в кримінальному “табелі про ранги”. Так, при “коронації,” тобто приведенні в ранг “злодія в законі,” звичайно привласнюється нова “кличка,” яка відображає більш високий статус носія нового титулу. [10;с.67-72].

“Клятва” – це дане засудженим слово (слово честі), якого необхідно додержуватись. Як правило, “клятви” в злочинному світі мають асоціальне або кримінальне значення і звучання.

“Клятви” носять безкомпромісний і часто суворий  характер. Цим досягається зміцнення  згуртованості кримінальної групи, оскільки звичайно той, хто “пробожився” виконує (або його примушують виконувати) які-небудь асоціальні дії у разі невиконання ним або порушення даної “клятви.” Особи, що не виконують даної ними “клятви,” як правило, переходять на низькі верстви (часто на найнижчі) в злочинному “табелі про ранги”.

“Клятви” умовно можна розділити на наступні групи: загальні “клятви,” коли особа присягається бути відданою тюремним законам і традиціям, не вступати до складу активу, не мати ніяких підозрілих справ з правоохоронними структурами і т.д.; приватні “клятви,” коли той, що присягнувся, повинен виконати дану ним обіцянку по конкретній справі, наприклад вчасно віддати борг картярства; перевірочні “клятви,” коли у відповідь на звинувачення в допущеній провині обвинувачений присягається своєю честю і своїм становищем, що він не допустив порушення неформальних норм і правил.

“Прокляття” – це словесне побажання кому-небудь нещастя, невдачі, втрати здоров'я і т.д. Мета “прокляття” – нанесення особи, що проклинається моральної, психологічної і етичної травми. Проклинається звичайно не тільки особа, якій бажають усіляких бід, але і його родичі, особливо мати. Частіше за все прокляття виражаються в грубій нецензурній формі. Обмін “прокляттями” в кримінальному світі – це не просто словесна дуель. Це дійсно психологічна боротьба, в якій один з клянучих повинен отримати перемогу. Вважається, що при обміні “прокляттями” необхідно уміти словесно знищити, звести нанівець силу “проклять” супротивника. До особи, що програла поєдинок “проклять” (а вони проходять при свідках), яких-небудь санкцій не застосовується, але в той же час становище програвшого може неабияк похитнутися.

Основні правила  змагань в “прокляттях”: відповідати  на прокляття може рівний рівному (наприклад, “блатний” – “блатному”, “мужик”  – “мужику,” “обіжений” – “обіженому”); відповідати на “прокляття” особі, що займає більш високий ступінь в злочинній ієрархії, не можна; перемагає той, хто на “прокляття” протилежної сторони відповідає швидше, логічніше і віртуозніше; поразка в змаганні обміну “прокляттями” не завжди, але часто веде до зниження статусу в злочинній ієрархії.

Алкоголізм  і наркоманія є складовими, але не обов’язковими елементами кримінальної субкультури. Основне їх “призначення” – сприяти об'єднанню кримінальних (злочинних) співтовариств. Крім того, і алкоголізм і наркоманія можуть виступати як засіб самоутвердження (особливо серед осіб молодіжного віку), а також як один із способів зняття постійної напруженості.

Алкоголізм –  це психічне захворювання, обумовлене систематичним вживанням спиртних напоїв (горілка, вино, чача, брага і ін.). Алкоголізм характеризується постійною потребою особи бути в стані сп'яніння, психічними розладами, падінням працездатності, втратою соціальних зв'язків, криміналізацією особи, соматичними і неврологічними порушеннями, а в заключній фазі – деградацією особи.

Пияцтво з мотивів  наслідування – найчастіший мотив  вживання алкогольних напоїв неповнолітніми і особами молодіжного віку, і  викликається воно, як правило, прагненням перебувати в стані ейфорії. В  розвитку алкоголізму велику роль грає оточення – батьки, друзі і т.д.

Ученими встановлено, що під впливом алкоголю можливе  формування насильницького або корисливого  типу орієнтації особи, що часто приводить  до здійснення злочинів. Так, в 1995 році 650 261 злочин, або 37,3% від загального числа злочинів, справи про які вже закінчені розслідуванням, вчинено в стані алкогольного сп'яніння. За допомогою спиртних напоїв часто відбувається “вербування” неповнолітніх і осіб молодіжного віку в різні злочинні бригади.

Агресивна поведінка, як наслідок вживання алкогольних напоїв і сурогатів (остання особливо поширене у виправних установах), що впливають на функції вищих відділів центральної нервової системи, є основною причиною насильницьких злочинів проти особи (вбивство, нанесення тяжких тілесних пошкоджень, хуліганство і т.д.), а також злочинів проти порядку управління, проти правосуддя і т.д. Причому агресивна поведінка в даному випадку або зовсім не пов'язана, або пов'язана опосередковано з якою-небудь корисливою метою.

В умовах пенітенціарних установ (у тому числі і слідчих ізоляторів) повинна проводитися комплексна робота по профілактиці і лікуванню алкоголізму, що включає психологічні, профілактичні, лікувальні і інші заходи протидії: уміла пропаганда здорового способу життя; режимні заходи, спрямовані на недопущення проникнення до пенітенціарних установ спиртних напоїв; створення нормальної морально-психологічної атмосфери в загонах зокрема і колонії в цілому; висунення на перший план ролі відділів виховної роботи; виявлення осіб, схильних до вживання спиртних напоїв і різного роду сурогатів, і уміла індивідуальна виховна робота з цією категорією засуджених і ув'язнених; профілактична робота з особами, що залучають інших до вживання алкоголю; роз'єднання груп, що складаються на основі пристрасті до алкоголю; організація дозвілля; запрошення досвідчених лікарів-наркологів, що володіють різними методами лікування; залучення як консультантів досвідчених психіатрів, психотерапевтів і інших медичних працівників, а також психологів з цивільних установ органів охорони здоров'я.

Наркоманія –  це вид токсикоманії, що виникає  унаслідок зловживання наркотичними засобами. Наркоманія виникає звичайно при зловживанні одним наркотиком, але можлива залежність від двох і більш наркотичних засобів, так звана полінаркоманія.

При немедичному  вживанні наркотичних речовин наступає ейфоричний стан, що виражається в  підйомі настрою, відчутті радості, веселощів, виникненні різних приємних тілесних відчуттів. Як правило, ейфорія  супроводжується деяким затьмаренням свідомості, спотворенням сприйняття дійсності (все бачиться в “рожевому” світлі), порушенням мислення і т.д. Але часто (особливо по закінченню дії наркотику), навпаки, може виникати агресивний стан. [52].

Сексуально-еротичні цінності (еротика, порнографія, відношення до осіб протилежної статті, статеві збочення, проституція і гомосексуалізм) є складовими частинами кримінальної субкультури, але також не обов’язковими.

Поширеність гомосексуалізму  в світі, за різними даними, складає  від 3 до 5 відсотків серед осіб чоловічої статі. Природно, у виправних установах і слідчих ізоляторах цей відсоток набагато вище.

Для установ  виконання покарань і СІЗО більшою  мірою характерний набутий і  насильний гомосексуалізм. Особливо це торкається контингенту неповнолітніх. Причому серед самих засуджених (та і не тільки) збоченням вважається тільки пасивний гомосексуалізм.

Набагато важче  в колоніях доводиться пасивним гомосексуалістам. В “табелі про ранги” кримінальної субкультури вони займають найнижчий  ступінь. Будь-який інший засуджений або ув'язнений має право зажадати від них статевого задоволення, виконання інших послуг (прання і т.д.). Відмовитися “обіжені,” не мають права. Харчуються вони з окремого посуду і за окремим столом, сплять також окремо. Особа, що докурила, наприклад, за “обіженим” сигарету, автоматично переходить в їх “масть” (касту) зі всіма витікаючими звідси наслідками. В деяких колоніях адміністрація намагалася боротися з цим розділенням, примушуючи засуджених сідати в їдальні разом з “пєтухами.” Закінчувалось це, в кращому разі, масовими відмовами від їди.

У виправних  колоніях і слідчих ізоляторах пасивні  гомосексуалісти виконують найбруднішу  і непрестижну роботу. Перейти  з категорії “обіжених,” в  іншу, більш значущу категорію (“змінити масть”), неможливо. У разі приховання свого становища і подальшого викриття (а таке рано чи пізно, але відбудеться, навіть якщо етапувати засудженого) “обіжені” і “опущені” піддаються остракізму, аж до вбивства, оскільки вважається, що у такому разі він “зашкварив,” “запартачив” (тобто споганив) і т.д. всіх, хто з ним що спілкувалися, особливо тих, хто харчувався з ним з одного посуду (пив разом чай з одного кухля і т.д.).

Насильницький гомосексуалізм в СІЗО має місце  там, де ослаблений нагляд за неповнолітніми, де вони позбавлені мінімального психологічного захисту. Об'єктами гомосексуальних домагань стають, як правило, фізично слабкі і розумово неповноцінні особи, а також особи, що не “пройшли прописку,” що програли в карти і що не заплатили борг (“фуфлижники”), що не стримали даного ними слова або “клятви,” помічені в негласній співпраці з адміністрацією установи виконання покарань або міліцією, спіймані на крадіжці у “своїх.

Р.Ф. Хохряков вважає, що профілактика гомосексуалізму у  виправних установах і слідчих  ізоляторах може включати наступні заходи: здійснення постійного нагляду за засудженими (особливо у колоніях і СІЗО); психогігієнічне виховання; роз'яснення небезпеки захворювання СНІДом або венеричними захворюваннями; достатні фізичні навантаження; правильна організація відпочинку і дозвілля; відвернення уваги неповнолітніх і осіб молодіжного віку на інші об'єкти; організація циклів лекцій і бесід на теми статевого виховання; індивідуальна (поглиблена) робота як з пасивними, так і з активними гомосексуалістами; залучення до роботи з гомосексуалістами лікарів-психіатрів. [49;с.18-22, 78-81].

Тюремна лірика, як явище, не має аналогів в світі. Тюремна лірика в основному представлена піснями, хоча останнім часом деяке поширення набули і вірші. Авторів арештантських пісень і віршів встановити, як правило, неможливо, тому всі вони сприймаються як “народна” творчість.

Ця область  кримінальної субкультури практично  абсолютно не досліджена, хоча вона набула досить широкого поширення не тільки в кримінальному середовищі, але і в суспільстві в цілому.

Можна стверджувати, особливо якщо провести ретельний порівняльний аналіз, що і Висоцький, і Розенбаум, і часткове Окуджава, не кажучи вже  про менш значних представників  авторської пісні, виросли з так  званої “блатної лірики.” 

В тюремній ліриці в першу чергу оспівується культ особистої незалежності, свободи волі і прагнення до неї, взаємовиручки і помсти (хоча і називається це злодійською дружбою).

Мова тюремної лірики надзвичайно багата, і хоча рима часто “шкутильгає”, це компенсується  щирістю, іронічністю, лексичною оригінальністю і незвичайною побудовою фраз.

В піснях і віршах, що відносяться до тюремної лірики, можна виділити наступні основні  моменти: відношення до матері (глибоко  поважне – хоча в реальному  житті це і не відповідає дійсності, повне співчуття і ніжності); відношення до жінки взагалі (як правило, негативне; навіть знаменита “Мурка” виявляється агентом правоохоронних органів); відношення до злочинної діяльності (якщо уважно вчитатися, то можна помітити, що у всіх піснях і віршах загалом висловлюється жаль, що автору довелося стати на шлях злочинного життя по різних, як правило від нього не залежним, причинам); відношення до правоохоронних органів (виняткове негативне, злобно-іронічне); відношення до себе (як правило, жалісливе, прагнуче виправдати).

До тюремної лірики, як до частини тюремної творчості, можна також віднести різні історії, які нібито мали місце в тій  або іншій ВУ, в яких засуджені, як дійові особи, виглядають на голову вище ментів, а останні є, як правило, “дурнями.” Найвідомішим з цих міфів є міф висвітлений у Россі у його “Справочнику по ГУЛАГу” про те, як один засуджений спорудив з бензопили мінівертоліт, за допомогою якого на очах здивованих ментів і перелетів через всі огорожі. [38;с.197].

“Прописка” на кримінальному жаргоні означає процедуру ухвалення новачка в свої ряди. “Прописка” серед дорослих злочинців зустрічається досить рідко. В основному процедуру “прописки” проходять в слідчих ізоляторах, в камерах для неповнолітніх.

Основні функції  “прописки полягають в наступному: вивчення новачка; ступінь його відповідності кримінальній субкультурі (знання її); готовність слідувати нормам кримінальної субкультури; визначення статусу новачка, уточнення випливаючи із займаного ним становища його прав і обов'язків.

Суть “прописки” полягає в тому, що нею перевіряється  “бувалість” новоприбулого, його витривалість, винахідливість, кмітливість. Але найголовніше – “пропискою” перевіряється  уміння новачка постояти за себе.

Прибулий новачок  досить ретельно вивчається своїм новим оточенням, з'ясовуються подробиці його кримінальної справи, його поведінки під час слідства, чи не співпрацював новачок з правоохоронними органами і т.д. Крім того, виявляються риси вдачі новачка, його комунікабельність, інтелектуальний рівень розвитку. Мета цього “комплексного” вивчення – виявити компрометуючі новачка відомості. Виходячи з цього вже визначається його статус, а відповідно, і його права і обов'язки і місце в даному соціумі.

Враховуючи підлітковий  максималізм і об'єктивно властиву цьому віку жорстокість, “прописка” часто носить характер досить злої забави, іноді вельми небезпечної для здоров'я підлітка як у фізичному, так і в психічному плані.

Статус “опущених” зміні не підлягає ні за яких обставин, як би він “героїчно,” з погляду  злочинців, не поводився на слідстві і в суді.

“Прописку”  також не проходять особи, що займають високий статус в кримінальних співтовариствах, але якщо це не широко відома особа, то йому треба привести докази (представити  свідків), що він дійсно займав (займає) такий статус.

Обставини, що підвищують статус при “прописці”: зухвала  поведінка під час слідства і  суду; взяття на себе чужої вини (особливо вини осіб, що відносяться до “кримінальної  еліти” – “злодіїв в законі,”  інших “авторитетів”); докази того, що засуджений раніше не перебував в активі; постійні порушення режиму утримання; здійснення злочинів по важких статтях (вбивство, нанесення тяжких тілесних пошкоджень, розбій, грабіж і т.д.).

Процедура “прописки” проводиться, як правило, у відокремлених  місцях і так, щоб не ніхто з адміністрації не зміг перешкодити. Закінчується процедура “прописки визначенням становища новачка в структурі кримінальної ієрархії, привласнюється “кличка” (образлива або навпаки – залежно від того, чи витримав новачок “прописку” чи ні), може наноситися татуювання (у тому числі насильно).

“Прописка,”  як правило, проходить у вигляді  “співбесіди” новачка з неформальним лідером, який самостійно вирішує, чи прийняти новачка в дане кримінальне співтовариство без жодних умов або заздалегідь піддати його яким-небудь випробуванням (“приколам”).

Досить поширена процедура “прописки” у вигляді  “судового засідання”, коли з середовища правопорушників обираються “судді”, призначається “прокурор” і “адвокат”. Процедура “прописки – суду,”  закінчується виголошенням “вироку”, яким новачку визначається, що він повинен зробити для успішного закінчення “прописки” (як правило, ця вимога злісно порушити режим – цим знову ж таки перевіряється готовність новачка слідувати законам кримінальної субкультури).

“Прописка”  може проводитися або відразу  під час вступу новачка в камеру, або по закінченню певного терміну (звичайні 3 місяці). З поняттям “прописка” нерозривний зв'язано поняття  “приколу,” оскільки “прописки” проводиться  з використанням “приколів.”  “Приколи” (іноді вони ще називаються “ігрульки”) – це різного роду загадки, хитрощі, ігри і т.д., мета яких приколоти, тобто зловити, викрити новачка в незнанні норм і правил кримінального співтовариства. Від того, як новачок відреагує (відповість) на “приколи,” залежить неабиякою мірою результат “прописки” і, відповідно, те місце, яке він займе в злочинній ієрархії.

Кількість “приколів” при проведенні “прописки,” як правило, не обмежується, особливо якщо йдеться  про “приколи” у вигляді загадок.

“Ігрульки”  у вигляді загадок задаються в дуже швидкому темпі, за кожну неправильну відповідь випробовувану одержує ложкою по чолі, з метою щоб по закінченню прописки у нього “виросли роги” (в місцях ударів утворюються значні припухлості).

За своїм характером “приколи” можна розділити на сім видів: “Приколи” типу загадок. Даний вид “приколів” є найпоширенішим. Мета даного виду “приколів” – перевірити новачка на винахідливість і кмітливість, знання ним норм і правил кримінальної субкультури. Дані приколи проводяться у вигляді питань, на які необхідно дати правильні (з погляду кримінальної субкультури) відповіді. “Приколи” типу єдиноборства. Мета – перевірити такі якості прибулого новачка як сміливість, уміння постояти за себе, дати відсіч, спритність, силу і т.д. За допомогою різних хитрувань сусіди по камері прагнуть спровокувати новачка на бійку, причому з ким-небудь значно сильніше за самого новачка. “Приколи” типу тестів завжди носять провокаційний характер. Суть їх полягає в тому, що новачок “ловиться” на звичних буденних неточностях. “Приколи,” пов'язані з технікою (технічними засобами). У принципі ці “приколи” є різновидом “приколів типу загадок і типу тестів, але в них використовується технічна термінологія і необхідні хоча б мінімальні пізнання в техніці і т.д. “Приколи” типу ігор. Мета даного виду “приколів” – розважитися, причому розваги носять жорстокий характер “Приколи” типу випробувань. Мета – випробувати готовність і здатність новачка переносити біль і відстоювати інтереси співтовариства (друзів, всієї камери). Звичайно новачка примушують порушити режим або примушують дати слово, що він вчинить той або інший, як правило протиправний, вчинок. “Приколи” типу шантажу. Мета даних видів “приколів” – підпорядкувати собі, закабалити прибулого новачка. З цією метою використовується будь-який “промах” новачка (дійсний або, часто, уявний), незнання ним основ кримінальної субкультури (за принципом “незнання не звільняє від відповідальності”). Повністю підлеглий таким чином новачок (практично це завжди неповнолітній) опиняється в самому низу кримінальних ієрархічних сходів; часто його починають використовувати не тільки як джерело якихось поступаючих матеріальних благ (посилки, передачі, гроші), але і як пасивного партнера при гомосексуальних актах.

Під час проведення “прописки” для новачка встановлюється так званий “пацанський” час для обдумування відповіді на приколи типу загадок, тестів і т.д., рівне 45 секундам. Якщо після закінчення 45 секунд новачок не знайшов правильну відповідь або взагалі не зміг відповісти, однозначно статусу “пацана” він не одержує.

Хоча приведена  класифікація атрибутів кримінальної субкультури до певної міри є умовною, носить робочий характер, але вона, як вважає М.І. Єнікєєв, дозволяє моделювати елементи кримінальної субкультури  для більш глибокого вивчення. [29;с.54].

Дані атрибути кримінальної субкультури на даний  час не носять такого “агресивного”  характеру як раніше. Тобто на сьогоднішній день наявність алкоголізму, гомосексуалізму, наркоманії не вітається навіть самими представниками кримінального світу. Прокляття і клятви також втрачають свою поширеність тощо.

Розділ 3. “Злодій у законі”- основний носій кримінальної субкультури.

3.1. Поняття “ злодія  в законі.”

Кримінальний  світ з його субкультурою - це своєрідна  “службова драбина,” яка має свою вершину і свої рядові “посади.”

“ Злодії в законі”  – особи, які отримали це звання на спеціальній “злодійській сходці”  посідають найвище місце в  ієрархії кримінального світу.

Поява угрупування  “злодіїв в законі,” за даними респондентів, що раніше були ними і що склали з себе це “звання” в 50-60-ті роки, ув'язнених в колонії особливого режиму в Ангарі, що відбували кримінальне покарання в ті ж роки, ветеранів кримінального розшуку і системи виконання покарання, відноситься до початку 30-х років минулого століття.

Щоб отримати цей  титул, за даними Л.В. Тесса, претендент мав мати кілька “ходок” у зону добре “ботати по фене,” чітко  дотримуватись злодійських законів[46;с.12].

Основними вимогами до кандидатів при вступі в члени  злодійського співтовариства є: 1) відданість злодійській ідеї; 2) відсутність “компрометуючих” відомостей, таких як служба в армії, наявність нагород, членство в комсомолі, співпраця з органами охорони правопорядку; 3) наявність організаторських здібностей; 4) наявність авторитету в середовищі злочинців; 5) письмові або усні рекомендації від ряду “злодіїв в законі” (не менше двох). Дані умови прийому в цілому дотримуються, хоча останнім часом є немало виключень.

Важливою деталлю  є те, що нинішні “злодії в  законі” прагнуть ретельно маскувати свій антигромадський, злочинний спосіб життя. Крім того, вони самі вже прагнуть не скоювати злочинних діянь (в усякому разі таких, як вбивства); для цього є спеціально навчені професіонали “(кіллери”), а також виконавці для менш складних доручень так звана “піхота.” Основна діяльність “злодіїв в законі” — це вирішення організаційних питань, розділ сфер впливу, суддівські (арбітражні) функції. На сучасному етапі навіть дозволяється співпраця з органами правопорядку, якщо це вигідно злочинному співтовариству. Періодично між злодіями старої і нової формації виникають досить серйозні розбіжності, що нерідко закінчуються досить трагічно.

“Злодії в законі”  користувалися величезною пошаною  і практично необмеженою владою в злочинному світі СРСР. В даний час значення “злодіїв в законі” дещо зменшилося, але в повному об'ємі воно збереглося в установах кримінально - виконавчої системи. “Злодій в законі,” вважається хранителем “злодійського закону,” який управляє як його поведінкою, так і поведінкою тих, хто дотримується злодійської ідеї.

Рідко скоюючи  злочини особисто, “злодій” є організатором  злочинної діяльності і “верховним суддею” злодійської справедливості, що залагоджує конфлікти серед груп ув'язнених і застосовує санкції  проти “порушників”

Звичайні злодії існували в Росії протягом всієї її історії, як, втім, і в будь-якій іншій країні. За часів Петра I Росія рясніла злодіями, грабіжниками і розбійниками, чому залишилося немало свідчень сучасників. Тільки в передмістях Москви злодіїв було декілька десятків тисяч. Рівень організованості і взаємодії між “злодійськими бригадами” у той час був незначний. Як правило, жили вони відособлено і на справу ходили окремими, ізольованими “бригадами”. Злодіями у той час називалися саме ті, хто скоював крадіжки, тобто брав власність іншого. Протягом 18-го сторіччя рівень організації і взаємодії поступово збільшувався. Створювалися злочинні групи, умовою “членства” в яких ставали певні фінансові внески. Значний розвиток одержав “арго” (“феня”). До кінця 19-го століття в злочинному світі відбувся чіткий розподіл по “злодійських спеціальностях” і з'явилися лідери злочинних угрупувань.

Після революції  на злочинний шлях вступила певна  частина колишніх “політичних”, яким не знайшлося місця в новій  комуністичній бюрократії, що утворилася. Безумовно, рівень письменності і організованості у цих осіб був значно вище, ніж у “традиційних злодіїв.” Ці нові особи сталі називатися “жиганами.” “Жигани” запозичили і адаптували під себе частину традицій і звичаїв злочинного світу. Жиганами були розроблені перші злодійські закони, а саме: заборонялося працювати або брати яку-небудь участь в суспільному житті; заборонялося мати постійну сім'ю; заборонялося приймати зброю від держави для захисту країни; заборонялося співпрацювати з державою в будь-якій якості учасника кримінального процесу (свідок, потерпілий, обвинувачений і т.д.); необхідно було вносити гроші в общак.

Це була перша  стадія у формуванні нових традицій і звичаїв. Інші атрибути – татуювання, жаргон, “клички,” жести – залишалися практично тими ж. Не зазнали особливих змін і емоційні елементи кримінальної субкультури – пісні, вірші і ін.

В 20–30-х роках  в кримінальному співтоваристві, що склалося, відбувся перший великий  конфлікт. Частина злочинного світу  відмовилася підкорятися “жиганам” і підтримала нових лідерів, що висувалися, – “урок.” “Урки” менш “політизувалися”, ніж “жигани,” і дотримувалися тієї думки, що злочинне співтовариство не повинне займатися “соціальними” питаннями, а повинне зосередитися виключно на “професіоналізмі” злочинців. Постійний конфлікт між “урками” і “жиганами” створив потребу в зміні і вдосконаленні “кодексу” злочинного світу. Поступово, грунтуючись на ще дореволюційних злочинних звичаях і традиціях, був прийнятий єдиний “закон”, що дозволяв регулювати поведінку вищих представників злочинного середовища. По цьому закону найавторитетніші злочинці, що користувалися пошаною “рядових” членів злочинного співтовариства, стали називатися “злодіями в законі.”

Існуючі у той  час виправні установи були хорошим середовищем для швидкого розповсюдження нових традицій. Одержані у в'язницях “знання” вийшли з них і почали поширюватись на волі, і, таким чином, влада “злодіїв в законі” поступово зміцнювалася і розповсюджувалася на всю країну.

До початку  Великої Вітчизняної війни “злодії в законі” стали наймогутнішою силою в злочинному світі СРСР. Проте війна розділила “злодіїв в законі” на два табори: частина з них вирішила зрадити “злодійському кодексу” - встати на захист країни. Інша частина – вважала за краще залишитися в таборах. В кінці війни та частина “злодіїв в законі,” яка “зрадила присязі” і узяла в руки зброю, захотіла знову інтегруватися в злочинне співтовариство. Але “злодіями,” що залишилися, в “законі” вони розглядалися як зрадники “злодійського закону.” Цей конфлікт серед злочинної еліти, метою якого, власне, було володіння владою, привів до так званої “сучої війни.” Необхідно відзначити, що адміністрація таборів дуже успішно використовувала виниклі суперечності з метою роз'єднування і ослаблення злочинного світу. Воюючі угрупування спеціально розміщувалися в одних таборах, одних бараках. Виникаючу різанину припиняли не відразу. В результаті всіх цих подій “злодійський закон” був дещо змінений, - “злодіям в законі” дозволялося, як виняток, посідати деякі посади, які дозволяли їм робити поблажки для своїх “підлеглих”. Заняття певних посад розглядалося як необхідність для підтримки злочинного світу.

В кінці 50-х –  початку 60-х років кількість “злодіїв в законі” значно скоротилася. Проте  жорстокі і безжальні заходи, вживані властями в справі перевиховання, до перемоги над злочинністю не призвели. Соціальні і економічні умови того часу фактично заохочували збільшення злочинності. А оскільки злочинність збільшувалася, поступово відновлювався і почав рости і вплив “злодіїв в законі.” В цей час почали проводитися спеціальні зібрання “злодіїв в законі” для визначення стратегії і тактики в боротьбі з державою.

В 1955 році ворогуючі  клани розділили по різних УВП. Тоді заборонено стало переводити “злодіїв в законі” з одної УВП в іншу.

Декларовані в  СРСР цифри “перемог” над злочинністю  були не більше ніж цифрами. Значна кількість злочинів просто не реєструвалася. Значна кількість злочинів “розкривалася” за рахунок невинних людей. А кількість  осіб, що пройшли “школу життя” в таборах, росла. За період з 1961 по 1985 рік через систему ГУЛАГу пройшло більше 30 мільйонів чоловік. [38;с.276].

В 1982 році в Тбілісі  відбулося дуже важливе зібрання, на яке “злодії в законі” зібралися, щоб обговорити, чи вони будуть проникати  у владу. У той час вже існували певні передумови для цього. Корупція охоплювала державні органи все більш і більш. Проти цього виступив один з самих поважаних “злодіїв в законі” – Василь Бабушкін на прізвисько “Діамант,” що відстоював положення “злодійського закону,” згідно якому ніякої співпраці з владою бути не повинно. Проти такої позиції “Діаманта” виступили “злодії в законі” кавказької національності (“лаврушники,” “скороспілки” “апельсини”). Конкретного рішення з цього питання прийнято не було. А незабаром один з найвідоміших “злодіїв в законі” грузинської національності – Джаба Йоселіані – став одним з найближчих помічників Президента Грузії Е. Шеварднадзе і міністром оборони незалежної Грузії. “Злодії в законі” стали настільки популярні в Грузії, що під час одного з опитів школярів 25 % з них вказали, що хотіли б теж стати “злодіями в законі.” Вже тоді в Грузії (і навіть набагато раніше) почалося те, що згодом стало називатися модним словом “корупція”. Так, ще задовго до початку перебудови перший секретар ЦК Компартії Грузії Д. Патиашвили був посадженим батьком на весіллі “злодія в законі” Кучуурі.

В КДБ СРСР, який мав в своєму розпорядженні найдостовірніші  факти про кримінальну ситуацію в країні, була підготовлена перша  програма боротьби з організованою злочинністю, саме існування якої у той час геть заперечувалося.

Ця програма включала: 1) адміністративний оперативний контроль над злодійськими авторитетами, лідерами різних кримінальних угрупувань, ізоляція їх від молоді в спеціально відведені колонії (“Білий Лебідь” – Солікамська ВТУ № 6); [36;с.15]; 2) декриміналізацію незначних правопорушень, за рахунок чого скорочувалася кількість осіб, визначуваних в місця позбавлення волі; перегляд кримінальних справ, які мали ознаки незаконного засудження; реформування виправно-трудових установ; 3) надійний фінансовий контроль; 4) боротьбу з рекетом силами місцевих органів самоврядування; 5) створення єдиної інформаційної системи по злочинності; 6) вироблення спеціального законодавства по організованій злочинності; 7) створення спеціального органу по боротьбі з організованою злочинністю типу ФБР.

Практично жоден  з пунктів цього плану втілений в життя не був.

На початку 90-х  років багато хто із “злодіїв в  законі” і авторитетів відправився  за кордон, звідки, не побоюючись російських правоохоронних органів, управляли своїми “імперіями”. Більше десяти лідерів, серед яких такі відомі, як “Тайванчик” і “Петрік,” проживали в Німеччині. Марат Балагула, а за ним і найвідоміший В’ячеслав Іваньков (“Япончик,” “Ассірійський зять,” “Дідусь”) організували дуже сильний і згуртований російський мафіозний клан в США.

Наскільки в'язниці і зони були рідним будинком, сказати  важко, але те, що авторитет “злодіїв в законі” зростав пропорційно  відбутому в них часу, – факт загальновідомий. Відбуваючи покарання (в сучасних умовах), “злодій в законі” не може виконувати ніякої роботи. За нього все зобов'язані робити інші ув'язненні. В той же час він зобов'язаний прийняти від адміністрації УВП будь-яке покарання за відмову від роботи. Слід зазначити, що в більшості випадків “злодії в законі” ніякого покарання не несуть, навіть якщо це покарання офіційне і оголошене, тому, що істинним “господарем” в'язниці є саме “злодій в законі.” Адміністрація вимушена з цим миритися, оскільки авторитетному “злодію в законі” досить просто влаштувати масову непокору, відмову від їди, відмову від роботи і т.д. Причому сам “злодій в законі” зовні не буде ні до чого причетний.

В.С. Разінкін наводить факти, що відомі випадки, коли в камерах, в яких містилися “злодії в законі,” знаходилися не тільки телевізори, холодильники і відеомагнітофони, але і стільникові телефони. Тобто, відбуваючи покарання, “злодій в законі” продовжував управляти не тільки в'язницею, але і “роботою” своїх підлеглих на волі. [35;с.62].

Хоча “злодію  в законі” кримінальним співтовариством  надаються величезні повноваження, все ж таки деякі дії йому також  заборонені. Не дивлячись на те, що їм дозволяється йти в певних випадках на контакт з адміністрацією, все  ж таки такі дії, як ухвалення лідерства за допомогою адміністрації, інформування про інших ув'язнених, сприяння в будівництві тюремних споруд і т.д., розглядалося і розглядається як співпраця з адміністрацією, тобто зрада зі всіма витікаючими звідси наслідками.

Останніми роками “злодійський закон” зазнав ряд змін. Але одне з положень залишилося непорушним. Якщо хтось образить “злодія в законі” – він повинен бути убитий. Наприклад, в книзі “Элита преступного мира” Разінкін В.С. висвітлює, що в 1989 р. “злодій в законі” “Султан,” що знаходився з компанією в одному з московських ресторанів, зробив зауваження групі молоді, яка сильно шуміла. На свою біду, вони не знали “злодійського закону,” і один з молодих людей ударив “Султана.” Наступного дня його знайшли убитим. [36;с.74].

“Злодій в законі” також має дотримуватись певних правил поведінки: не мати дружини і дітей; не працювати; забезпечувати своє існування тільки за рахунок злочинної діяльності; надавати підтримку іншим “злодіям”; не бути балакучим, тобто повідомляти інформацію спільникам щодо яких-небудь справ тільки в дуже конфіденційній обстановці; брати участь в зібраннях для вирішення конфліктів між “злодіями;” беззаперечно прийняти покарання, визначене йому зібранням (у разі його вини); добре знати кримінальну субкультуру (“феню,” жести, “наколки” і т.д.); не грати в карти, якщо немає грошей; бути покровителем молодих злочинців; мати “шестірок;” “не втрачати голову” при вживанні алкоголю; не мати контактів з державними органами; не служити в армії і не брати в руки зброю від держави; виконувати всі зобов'язання, узяті перед іншими “злодіями.”

Отже, “злодії в законі” – це особи, які одержали такий статус (вищий в кримінальному середовищі) на злодійському зібранні. “Злодій в законі” повинен бути неодноразово судимим, хоча, останнім часом, коли все велику і велику роль грають гроші, за рахунок саме грошей ряд злочинців одержали це вище кримінальне звання, жодного разу не побувавши в зонах. “Злодій в законі” повинен добре знати кримінальну субкультуру, щоб правильно орієнтуватися в злочинному світі і ухвалювати відповідні (правильні) рішення.

3.1.1. “Коронація.”

Стати “злодієм в законі” означає досягти  найвищого рівня в злочинній  ієрархії. Для того щоб стати “злодієм в законі” мало бути просто “кримінальним  авторитетом” і дотримувати “злодійського” кодексу. Необхідно пройти так звану “коронацію.”

Наприклад, “авторитет”  або “положенець,” який увійшов  в коло “злодіїв в законі” прагне стати “злодієм.” Перш за все  йому необхідно заручитися письмовими рекомендаціями “злодіїв в законі,”  причому “стаж” їх має бути не менше трьох років. [46; с.44].

Після цього  кандидат заявляє “злодіям” про  свій намір. По всіх тюрмах, зонах, СІЗО, колоніях розсилаються листи – “маляви,”  в яких повідомляється, що такий  то, має намір “коронуватися.” 

Кожен, хто перебуває в будь-якому місці позбавлення волі і знає про кандидата щось таке, що компрометує, його зобов’язаний повідомити про це в так званий “відділ коронації.” Кучинський А.В. у своїй книзі наводить приклад коли один “положенець,” кандидатура якого не викликала претензій, подав заяву на “коронацію,” заручившись підписами двох відомих “злодіїв в законі.” Але з далекої колимської колонії прийшла звістка, що претендент колись був “опущений.” Кандидата понизили з “положеньця” в “масть” “обіжених” за те, що підставив “злодіїв - поручителів.”

Але якщо ніяких компроматів на кандидата не надходить, то призначається “коронація.”  Її можуть проводити як на зоні так  і на волі, хоча більшою повагою  користується “коронація” на зоні. Деякі “злодії в законі” вважають, що “коронацію” слід проводити лише в тюремній лікарні. [25;с.41].

Кандидат проголошує присягу нового “злодія в законі.”  Він зобов’язується дотримуватись  “злочинних законів” і безвідмовно  прийняти смерть у випадку зради. “Злодію” наносять татуювання у вигляді  серця, пробитого кинджалом, орел з короною над головою, підключичні зірки тощо.

Коронація на даний  момент є важливим елементом кримінальної субкультури, оскільки без її проведення не можна сказати, що кандидат дійсно став “злодієм в законі.” 

3.2. Обов’язки і функції “злодія в законі.”

“Злодій в законі”  як основний носій кримінальної субкультури, “еліта злочинного світу” і зберігач норм злочинного закону, має виконувати певні передбачені кримінальним законом функції і покладені  на нього певні обов’язки. Саме від виконання ним цих умов і залежить ріст поваги нових членів злочинного світу до кримінального закону.

Основні “функціональні”  обов'язки “злодіїв в законі” полягають  у:

1) пропаганді  злочинного способу життя (для  чого використовуються будь-які  можливості – від шантажу і підкупу, до “преміювання” великими сумами грошей, автомобілями, поїздками за рубіж і т.д.);

2) розширенні  свого найближчого оточення за  рахунок залучення молоді до  вчинення злочинів;

3) організації  “общака” і постійне його  поповнення;

4) ухваленні  колективних рішень про проведення  “злодійських” зібрань або з'їздів  для вирішення на них важливих  рішень, розподілу контрольованих  територій, здійснення своєрідного  “суду честі” і т.д.;

5) наданні матеріальної  допомоги авторитетам злочинного світу, що знаходяться в ув'язненні, їх сім'ям;

6) підтримці  зв'язків з лідерами інших злочинних  співтовариств щоб уникнути непотрібних  “розборок,” а часто і для  співпраці; 

7) організації  контррозвідувальної роботи відносно  співробітників правоохоронних органів, прокуратури, пенітенціарних установ і т.д.;

8) здійсненні  функцій арбітра, розгляд провини  членів злочинного співтовариства, призначення покарання; 

9) скритому здійснення  протидії адміністрації пенітенціарних  установ шляхом залякування, підкупу, шантажу, загроз і т.д.;

10)виявленні  серед співробітників установ  виконання покарань і СІЗО  корумпованих осіб для використовування  в своїх цілях (організація  “дороги” в зону, СІЗО, інформування  про заходи, що вживаються, відносно  спецконтингенту і ін.).

Для збереження і зміцнення свого лідерства, становища і авторитету “злодій  в законі” повинен виконувати наступні основні функції:

1) інформаційну (повинен вміти аналізувати і  оцінювати інформацію найширшого  діапазону);

2) організаційну  (повинен проводити планування дій, розподіл обов'язків, контроль);

3) нормативно-регулюючу  (він несе певну відповідальність  за дотримання норм і правил  злодійського закону, його розповсюдження, роз'яснення положень, регулювання  відносин між членами злочинного  співтовариства);

4) ухвалення  рішень (вибір правильних, оптимальних  рішень, відповідальність за їх  вибір, досягнення мети).

Вдале і вміле  виконання “злодієм в законі”  своїх обов’язків і функцій сприяє підвищенню кількості нових членів кримінального світу, а також підвищенню рівня детермінуючого впливу кримінальної субкультури на ріст злочинності. Варто сказати, що у виконанні “злодієм” своїх обов’язків повинна перешкоджати сама адміністрація установ виконання покарань, застосовуючи певні обмежувальні заходи до “злодія” і його найближчого оточення і підвищенням самосвідомості інших категорій засуджених.

Розділ 4. Кримінальна субкультура  як детермінанта злочинності.

Наукове пояснення  причин злочинності відноситься  до найскладнішої проблеми кримінології. Тим більше це торкається причин окремих видів злочинності і особливо професійної, яка не вивчалася як явище. Якщо для пояснення загальних причин злочинності аналізуються певні закономірності суспільного розвитку і пов'язані з ними суперечності, що породжують негативні явища, то дослідження причинного зв'язку на рівні особливого вимагає деталізації детермінант стосовно конкретних обставин. Саме тут деякі загальні теоретичні положення починають втрачати свою переконливість. Так, стосовно злочинності в цілому може усвідомлюватися, наприклад, така причина, як “відставання свідомості від буття”. Що ж до рецидивної злочинності, злочинності неповнолітніх, професійної злочинності, то тут ще немає достатніх емпіричних даних “і тому, — як справедливо помічає Р. М. Аванесов, — замість серйозних дискусій часто можна почути загальні твердження типу: причини злочинності — в пережитках минулого або “вони пов'язані з дією об'єктивного закону відставання свідомості від буття” і т. п.”. [1; с. 203-204].

Оскільки негативні  явища базуються на реальних суспільних процесах і підтримуються певними групами людей, то суперечності, які лежать в їх основі можуть придбати риси антагоністичного характеру. Дане положення в першу чергу торкається поведінки носіїв кримінальної субкультури, мотиваційна сфера яких виходить далеко за рамки побутових відносин.

Якщо розглядати професійну злочинність як підсистему злочинності, то можна виявити, що стійкість  внутрішніх її зв'язків і елементів  залежить від цілеспрямованої і  свідомої діяльності певного кола осіб. Разом з тим професійна (організована) злочинність має як система більш тісний зв'язок і керованість, ніж вся злочинність, оскільки в ній діють такі регулятори, як неформальні норми, традиції, звичаї і “закони” старого і нового злочинного світу.

Оскільки згідно тверджень Джужи, професійні злочинці є основними носіями кримінальної субкультури, то це означає, що вона пов’язана з діяльністю людей, передачею досвіду поколінь злочинців, затвердженням специфічної субкультури, закономірним прагненням її носіїв до виживання в конкретних соціальних умовах. Характерно, що виділені раніше ознаки кримінального професіоналізму стосовно відтворювання професійних злочинців перетворюються в специфічні функції, за допомогою яких вони пристосовуються до тих або інших соціальних обставин. Даний висновок підтверджується віковим існуванням певних категорій професійних злочинців, їх стратификацією і стабільністю кваліфікацій.

Одним з маловивчених питань в кримінології, яке зіграло  певну роль в становленні організованої  злочинності є кримінальна субкультура місць позбавлення волі.

Традиції, правила  певного антигромадського середовища мають глибокі історичні корені. Так, академік Д. С. Ліхачов писав, що початок існування згуртованого злодійського середовища відноситься  переважно до часу, коли масові експропріації землі створила умови первинного накопичення капіталу. Одночасно спостерігалася активізація загальнокримінальної злочинності із задатками професіоналізму.[19; с. 8].

Формування професійної  злочинності проходило паралельно з розвитком пенітенціарної системи. Так, відомий російський криміналіст Н.С. Таганцев відзначав, що “умови утримання ув'язнених в російських в'язницях з самого початку їх існування були вельми далекі від ідеалу: панувала тіснота, духота, голод, від якого багато вимирало.”

Тому злочинний  елемент, потрапивши в нестерпні  умови, був вимушений об'єднуватися, щоб спільно протистояти тюремній адміністрації, у зв'язку з чим  була організована тюремна артіль або  община, яка опікувалася арештантами, вимагала беззаперечного підкорення законам, розроблених мешканцями в'язниць. Саме тоді почала складатися кримінальна субкультура, що дійшла до наших днів, оскільки правила і традиції кримінального середовища почали розповсюджуватися на всю територію Росії.

Відомий дослідник в'язниць царської Росії Н. М. Ядрінцев писав, що “відмінність общин в російських острогах була незначною, оскільки відрізнялися вони тільки ступенем свого розвитку, який залежав від досвіду і колективної сили арештантів.” [53].

Місця позбавлення  волі перетворювалися на своєрідні школи по обміну досвідом, оскільки по виразу самих злочинців її іменують “академією,” що співпадає з думкою відомих учених. Так, знаменитий революціонер - анархіст П. Кропоткін в “Записках революціонера” писав, що в'язниці - це “університети злочинності.”

В місцях позбавлення  волі кримінальні традиції і встановлювані  на їх основі неформальні норми поведінки  регулюють відносини як в цілому, так і в малих групах засуджених. За даними В. І. Бистрих, 90% засуджених об'єднуються  в малі неформальні групи, в яких велика частина правопорушень пов'язана з відступом від норм поведінки, що склалися. При цьому засуджені не тільки підтримують злочинні традиції, але і зацікавлені в розширенні своїх рядів. Тому живучість кримінально-злодійських традицій і звичаїв (основи кримінальної субкультури) — це об'єктивне явище, обумовлене у відповідь реакцією антигромадських елементів на законні вимоги правоохоронних органів і суспільства в цілому. [2; с.225]. Характерно, що особи, які до засудження, ще не стикалися з “правилами” злочинного світу, починають їх засвоювати з моменту поступлення в СІЗО. Під час вступу засуджених в УВП також спостерігається їх “обробка” професійними злочинцями під різними приводами. У результаті багато хто засвоює певні моделі поведінки, включаються в угрупування негативної спрямованості, встановлюють тісні зв'язки з досвідченими злочинцями, які продовжують підтримувати їх і після звільнення з місць позбавлення волі. Але головне в іншому — в стабілізації антигромадської установки і поступовому переході до ,так званого, “іншого життя” з неофіційною системою відносин, що склалися. Цей процес активно проходить не тільки в місцях позбавлення волі, але і зовні їх.

Саме неформальні  закони кримінального середовища і  сталі своєрідним базисом організованої злочинності в колишньому СРСР, оскільки невід'ємним її елементом являлися “злодії в законі,” унікальне специфічне об'єднання, характерне для Росії і країн колишнього СНД, своєрідний стан в злочинній ієрархії, що визначає ідеологію злочинності.

Так, в аналітичній  довідці по східно - сибірському  регіону за 1953 роки сказано: “абсолютно очевидно, що наші виправно-трудові  табори жодною мірою не справилися і не справляються з виправною  частиною своєї роботи, дають непридатну продукцію і не виправдовують своєї назви “виправні.” В таборах, особливо останніми роками, з раніше розрізнених злочинних елементів створюються, об'єднуються і організовуються злодійські банди, пов'язані міцною дисципліною, взаємною підтримкою і мало не загальносоюзним зв'язком із злочинним світом, що знаходиться в таборах і на волі [28].

В 70-ті роки на фоні підйому економіки, освоєнь газонафтових родовищ Західного Сибіру, початку  будівництва Байкало-Амурської магістралі, зростання добробуту народу з'являються  несприятливі тенденції у сфері розподілу сировини, матеріалів, дефіциту товарів підвищеного попиту, у зв'язку з чим активно розвивається приватнопідприємницька діяльність, замаскована під різні підприємства народних промислів.

Природно, перші  “піонери” ринкової економіки відразу ж виявилися під “ковпаком” криміналітету. Втім, цеховики і раніше вдавалися до допомоги деяких авторитетів злочинного світу в 40-50-ті роки, коли у них виникали конфлікти з “відбойщиками” - батьками сучасних вимагачів, а також їх шляхи перетиналися в місцях позбавлення волі, де “злодії” підтримували їх, призначаючи на посаді бригадирів, завгоспів, нарядників, оскільки дійсно підприємці могли організувати виробництво в ГУЛАГу, що давало можливість лідерам кримінального середовища експлуатувати всю решту категорій ув'язнених. В окремих випадках цеховики виступали хранителями “чорної каси” - общаку або скарбниками. Але ці контакти були строго законспіровані, оскільки традиції і звичаї злочинного світу категорично забороняли спілкуватися з “баригами,” у зв'язку з чим в 40-50-ті роки відбулося злиття організованої загальнокримінальної злочинності з економічною. [14;с.128-136].

Велике значення в розсилках з виправних установ  мало питання про залучення в  співтовариство молоді, причому ця робота здійснювалася в двох напрямах. Так, саме в той період в співтовариство “злодіїв-законників” приймають осіб, які не мають судимостей за розкрадання особистого або державного майна, але, які володіють певними якостями: умінням організувати засуджених в певному напрямі, мають авторитет в їх середовищі. Так, Іваньков-“Япончик” коронував в “злодії” Бойцова Сергія Олександровича по кличці “Боєць,” кандидатура якого за мірками “злодіїв” 50-60-х років не підходила для прийому в це співтовариство, оскільки був судимий за грабіж в неповнолітньому віці. Паралельно Васін Євген Петрович, більш відомий по кличці “Джем” в хабаровському краї, звільнившись з в'язниці організовує спонсорську допомогу дитбудинкам, неповнолітнім, потім організовує “виховний” табір, де активно велася ідеологічна робота по розповсюдженню злодійських традицій і звичаїв, а потім вже готувалися до здійснення злочинів. [37;с.6].

Таким чином, кримінальна  субкультура місць позбавлення  волі зіграла певну роль в злитті двох форм організованої злочинності - загальнокримінальної і економічної.

Вивчення причин посилення соціальної напруженості в суспільстві показує, що злочинність  сьогодні стає реальною силою. Державна влада намагається призупинити  ускладнення криміногенної ситуації в Україні, нейтралізувати основні причини та умови поширення тяжких, особливо тяжких та інших видів злочинів. Серед засобів боротьби держави зі злочинністю найбільш вагомим було й залишається кримінальне покарання. Однак його реалізація не завжди здійснювалась адекватно стану злочинності, її структурі та динаміці, соціально-економічним умовам. Незважаючи на тяжкість вчиненого злочину, характеристику особи злочинця, обставини, що пом'якшували або обтяжували діяння, більшість покарань призначалася і призначається у вигляді позбавлення волі.

Оперативна обстановка в місцях позбавлення волі також  залишається доладною: чисельність  спецконтингенту, незважаючи на проведення амністій, не зменшується, погіршився криміногенний склад засуджених. Разом з тим в місцях позбавлення  волі застосовуються антигуманні способи поводження із засудженими, пригнічується їх людська гідність, а в деяких випадках панує свавілля й жорстокість. Виходячи на свободу, колишні злочинці не тільки не виправляються, але набувають певних негативних навичок і повністю готові до подальшої злочинної діяльності. Крім того, багато з їх за певних обставин ще в місцях позбавлення волі формуються в організовані злочинні угрупування з антисоціальними установками.

Відомо, що організовані злочинні групи формуються, як правило, із загально-кримінального середовища і їхня діяльність будується за територіальним або галузевим принципом.

Першопричина  створення угрупувань міститься  в антисоціальному середовищі, в  якому перебуває персона, яка  вчинила злочин і була ізольована від суспільства. Так, виконуючи вирок суду із застосування такого виду покарання, як позбавлення волі, ми передбачаємо законну ізоляцію злочинця від суспільства. Але маючи за мету перевиховання особи, ми утримуємо злочинця в антисоціальному середовищі, де він втрачає роботу, суспільно-корисні зв'язки, сім'ю. Негативні соціальні наслідки відбування покарання протягом 5, 10 і більше років настільки великі, що перевершують вплив каральних і виховних елементів, які складають зміст покарання. Більш ніж 100 років тому міністр внутрішніх справ Англії Годфрі Лашингтон сказав, що стан засудженого не сприяє його виправленню через руйнування власної гідності, незадоволення всіх моральних інстинктів, які він має, відсутності всілякої можливості робити або отримувати добро й постійного спілкування виключно зі злочинцями. [33;с.9].

Тому в Україні, починаючи вже із слідчих ізоляторів, насаджується кримінальна субкультура, пропагується (особливе серед молоді) панування “злодійського закону”  над усіма засудженими, підтримується  терор, розправи над слабкішими, процвітають гомосексуальні насильницькі стосунки.

Ізоляція - це кара за вчинений злочин, що носить принциповий  характер. Кара є складовою частиною покарання і їй притаманні чіткі  терміни покарання, наявність фізичних та моральних страждань, різного роду правообмеження. Суспільство живе надією, що, відбувши покарання, назад повернеться робітник, батько родини й загалом правослухняна людина, але замість очікуваного воно має негативний результат. Приходить агресивна, жорстока, озлоблена особистість, яка навряд чи знайде своє місце в суспільстві. [23;с.51-52];[49;с.18-22, 78-81].

Науковцям і  практикам відомо, які збитки засудженим завдає нерозумне застосування режимних обмежень, виховуючи в них почуття  приниженості, бажання виділитись будь-якою ціною, навіть шляхом порушення правил внутрішнього розпорядку. Практиці відомі випадки, коли засуджені готові скоїти злочин, щоб змінити своє життя й виїхати з тієї чи іншої установки. Найкращий вихід - протистояти режимним вимогам. [17;с.40];[50;с.18-19].

Ст.10 Міжнародного пакту про громадянські та політичні  права визначає: “Усі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження та повагу гідності, яка притаманна людській особистості” Але в Україні, як і в інших державах колишнього Радянського Союзу, повага та справедливе ставлення до засуджених є найпевніше виключенням, ніж правилом. Так, за даними дослідження, що проводилося співробітниками кафедри кримінального права та правосуддя, 69 % засуджених вважають, що приниження їхніх прав, честі й гідності, всілякі знущання (включаючи й тілесні, й моральні) починаються ще із слідчих ізоляторів. Причому 8,4 % впевнені, що співробітники СІЗО мають спеціальну мету - перетворити персону, її індивідуальність на робота або тварину, що бездумне підкорятиметься всіляким вимогам незалежно від їхнього змісту. [30;с.46-61]; [20;с.129].

Відходячи від  кримінальної субкультури, яка існує  у місцях позбавлення волі можна  чітко виявити той факт, що кримінальна  субкультура має досить тісний зв’язок  із детермінацією злочинності, не лише в умовах ізоляції в установах виконання покарань, але й виступає на ряду із економічними, соціальними, політичними, ідеологічними самостійними видом детермінант злочинності за межами виправних установ. Вона підтримується також на загальнопобутовому рівні. Багато атрибутів кримінально-злодійського життя освітлюються в художній літературі, кінофільмах, передаються в піснях. Вона являє собою одну із детермінант злочинності і не тільки професійної. Можна прослідкувати, що кримінальна субкультура є причиною і інших видів злочинності.

Слід відзначити той негативний вплив, який здійснює кримінальна субкультура на суспільство. Вона демонструє явну неповагу до законів, прав людини і тому у багатьох громадян, а особливо у осіб молодого віку зароджується цинізм, жорстокість, аморальність тощо. Так, якщо неповнолітній потрапляє до установи виконання покарань де вже створена певна організована злочинна група, то він підпавши під вплив інших засуджених – справжніх носіїв кримінальної субкультури, як правило також починає дотримуватись законів злочинного світу. Це призводить до збільшення неповнолітніх злочинців, тобто до збільшення злочинності неповнолітніх. Кримінально-злодійські традиції найтіснішим чином пов'язані з відтворюванням професійних злочинців за рахунок осіб з числа нестійкої частини молоді. Існуюча ієрархія, прагнення до самоутвердження і виживання в умовах соціального контролю об'єктивно сприяють залученню в сферу злочинної діяльності нових осіб. Ці особи експлуатуються досвідченими професіоналами і, знаходячись в кримінальному середовищі, швидко засвоюють її традиції і неформальні норми поведінки, прагнучи певного становища, самостійності. В професійно-злочинному середовищі існували (існують) свої “авторитети-знаменитості”, які були прикладом наслідування. В середині XVIII в. таким був “Ванька Каїн,” на початку XIX в.— Софья Блувштейн (“Золота ручка”), в 20-ті роки нашого сторіччя — “Япончик,” в наші дні — “Вася Брілліант.” [2; с.226].

Наслідуючи своїх  “вчителів” близько 45% підлітків притягалися до кримінальної відповідальності за аналогічні злочини, вчинені раніше судимими особами з їх оточення. За даними, 60% кишенькових злодіїв почали красти у віці 16 років під керівництвом професійних злочинців-рецидивістів, у тому числі близьких родичів, іншими словами, професійний злочинець створює собі подібних.

Також можна  побачити, що кримінальна субкультура  здійснює вплив на розвиток економічної  злочинності. Такий висновок виходить через існування “общака,” який слід поповнювати. Економічна злочинність як відомо має справу із великими грошовими сумами, якими можна швидко за один раз збільшити суму “общака.”

Враховуючи такі складові елементи кримінальної субкультури  як алкоголізм і наркоманію можна  побачити, що вони також є причинами  і умовами, котрі призводять до збільшення злочинності, оскільки для отримання наркотиків у багатьох злочинців просто немає коштів, то вони свідомо ідуть на вчинення злочинів проти власності, а часто і проти здоров’я громадян. Наркоманія має пряме відношення до стимулювання злочинності.

Крім цих негативних проявів, які здійснюють вплив на зростання злочинності, кримінальна  субкультура насаджує психологію вседозволеності  і безкарності її носіїв. Вона пропагує відверте насильство одних, наприклад  “еліти” злочинного світу над нижчими прошарками цього ж кримінального світу.

Пропагування  негативних стереотипів, які насаджує кримінальна субкультура призводить до їх засвоєння нестійкими людьми, котрі “втілюють” потім їх у  життя.

Опосередкованим чинником впливу кримінальної субкультури на детермінацію злочинності відтворювання професійних злочинців є так звана “блатна” романтика, про що свідчать елементи субкультури у засуджених неповнолітніх, що виникають і засвоюються без контактів з раніше судимими. При цьому, будь-який зв'язок з рецидивістом їх значно посилює.

Тюремна лірика, різноманітні друковані видання  про життя представників верхівки кримінального світу, з яких читач  підсвідомо запозичує певні норми  і правила поведінки, їх мова (“арго”) опосередковано також детермінують певну асоціальну поведінку таких осіб. Особливо це прослідковується через вплив кримінального жаргону у побутову мову. На даний момент багато слів із “блатної” мови перейшли у нормальну мову і використовуються в ній ніби-то вони завжди були звичайними словами. Такий ж висновок прослідковується якщо проаналізувати поширеність “шансону” – пісень, в основному, про тюремне життя. Слухачі, не вдумуючись у слова, намагаються наслідувати героїв цих пісень.

Разом з тим, як би не були сильні традиції і звичаї кримінального світу, відтворювання на їх основі припиниться, якщо для цього не буде відповідних соціальних умов. Адже за загальним філософським правилом “система гине, коли припиняється зростання і відтворювання складових її елементів”, іншими словами, коли в кримінальне середовище перестане поступати поповнення. “отже, очевидно, необхідно визначити ті умови, — писав С. С. Остроумов, — які подібно каталізаторам активізують, пожвавлять, розв'язують низовинні відчуття у “хранителів традицій капитализма”.[31; с.63].

Висновки.

Із розуміння  аморальності будь-якого правопорушення випливає практично значущий висновок: якщо не знаєте вимог закону, сумніваєтесь у правомірності своєї поведінки, то оцініть її з точки зору моральних  норм, принципів і правил.

Поведінка, що відповідає моральним ідеалам суспільства відповідає і інтересам його законів. Аморальна поведінка у більшості випадків може викликати негативну оцінку з боку суспільства, і тягне за собою юридичну відповідальність і крім цього ще й суспільний осуд.

Одним із проявів  такої аморальної поведінки є  вчинення злочинів.

Наукове пояснення  причин злочинності відноситься  до найскладнішої проблеми кримінології. Для пояснення загальних причин злочинності аналізуються певні  закономірності суспільного розвитку і пов'язані з ними суперечності, що породжують негативні явища, то дослідження причинного зв'язку на рівні особливого вимагає деталізації детермінант стосовно конкретних обставин. Саме тут деякі загальні теоретичні положення починають втрачати свою переконливість.

Забезпечення  зменшення рівня злочинності  є одним із основних напрямів діяльності правоохоронних органів держави. Під  таким зменшенням слід розуміти зниження кількості скоєних злочинів. Також  дана робота має включати в себе певні заходи щодо зменшення умов і причин, що сприяють вчиненню злочинів.

На сьогоднішній день в державі, в основному, не напрацьовано заходів, спрямованих на зменшення  рівня злочинності. Задекларовані  положення по даній проблемі не втілюються у життя в силу різних причин.

Злочинність як явище має своїм підґрунтям різноманітні причини. Аналіз таких умов і причин доводить, що однією з таких детермінант є кримінальна субкультура як різновид існуючих асоціальних контркультур.

Кримінальна субкультура  з однієї сторони виступає як самостійна детермінанта злочинності, а з іншої, вона на ряду з іншими входить в сукупність всіх детермінант. Вона є незаперечною хоча і опосередкованою умовою, засобом, джерелом підвищення рівня злочинності.

Кримінальна субкультура  – це спосіб життєдіяльності осіб, що об’єдналися в кримінальні групи і котрі дотримуються певних законів і традицій. Дані традиції і закони перш за все покликані залучати до когорти злочинців нові “кадри.”

Кримінальна субкультура  як складова певних елементів і атрибутів, як об’єктивна дійсність, що реально існує займає досить вагоме місце в системі цінностей людини.

Кримінальна субкультура, котра виникла в момент появи  установ виконання покарань вийшла з них і одразу почала руйнувати  всі культурні, моральні норми і  принципи існування суспільства.

Враховуючи такі елементи кримінальної субкультури  як жаргонна мова, “блатна” лірика не важко прослідкувати вплив її на суспільство.

Внаслідок наявності  в ній таких складових елементів  як кримінальний жаргон (“арго”), власні традиції, закони співіснування, лірика, власна економічна база (“общак”), вона з легкістю почала потрапляти у цивілізоване середовище, створюючи цим самим перешкоди для розвитку суспільства.

Кримінальна субкультура  стала для злочинців певним інструментом, за допомогою якого почала збільшуватись кількість злочинців і, виходячи з цього злочинності як похідної.

Досліджуючи проблему впливу кримінальної субкультури на суспільство слід відзначити насамперед заходи боротьби із нею як у місцях позбавлення волі так і на волі.

Щодо місць  позбавлення волі, то тут слід було б спробувати нейтралізувати вплив  носіїв кримінальної субкультури (“злодіїв в законі” і іх найближчого  оточення) на “новоприбулих” засуджених, які одразу підпадають під їх тиск, що спрямований на залучення “новачків” до дотримання традицій і норм кримінального співтовариства. Це можна було б зробити ідеологічним напрямом у боротьбі із кримінальною субкультурою. Наприклад можна спробувати розвінчувати кримінальні традиції, підривати авторитет лідерів кримінального середовища, а також формування у громадян певного негативного відношення до антигромадської субкультури з метою послаблення механізму її впливу на неповнолітніх.

Щодо викорінення  елементів кримінальної субкультури  поза межами місць позбавлення волі, то тут варто було б певним чином перебудувати діяльність правоохоронної системи держави. Перш за все вона необхідна в удосконаленні кримінального законодавства, яке повинно відповідати відносинам в суспільстві, які склалися на даний момент.

Також можна  було б спробувати вилучити із загального обігу такі елементи кримінальної субкультури як загальнодозволена поширеність кримінальної лірики, мови тощо.

Самим же громадянам варто було б уникати спілкування  із представниками кримінального світу, не піддаватися на їх “вчення.”