История иконописи

Історія Іконопису

 

Іконопис (слово походить від ікона  й „написати”) – виготовлення ікон, іконне писання, вид середньовічного  живопису, релігійної по темах і  сюжетам, культової по призначенню. У найбільш загальному значенні –  виготовлення священних зображень ( чи барельєфів) , які призначені слугувати посередником між світом Божественним і земним при молитві наодинці  чи в ході богослужіння, одна з форм прояву Божественної присутності.

Образ з'явився в християнському мистецтві  із самого початку. Створення перших ікон переказ відносить до апостольських часів і пов'язують з ім'ям євангеліста.

 

У римських катакомбах з II-IV століть  збереглися витвори християнського мистецтва, які носять символічний, або оповідальний характер.

 

Найдавніші з ікон, що дійшли до нас, належать до VI століття й виконані в техніці енкаустики на дерев'яній основі, що ріднить їх з єгипетсько-елліністичним мистецтвом (так звані «фаюмські портрети»).

Трулльський (або Пято-Шостий) Собор  забороняє символічні зображення Господа, пропонуючи зображувати Його тільки «по людській подобі».

В VIII столітті християнська Церква зштовхнулося з єрессю іконоборства, ідеологія  якої взяла гору повністю в державному, церковному й культурному житті. Ікони продовжили створюватися в  провінціях, удалині від імператорського й церковного нагляду. Вироблення адекватної відповіді іконоборцям, прийняття догмату ікон на Сьомому Всесвітньому соборі (787 рік) принесли більш глибоке розуміння ікони, підвівши серйозні богословські основи, зв'язавши богослов'я образа із христологічними догматами.

Богослов'я ікони вплинуло на розвиток іконографії, складання іконописних  канонів. Відходячи від натуралістичної  передачі почуттєвого світу, іконопис стає більш умовним, і тяжіє до площинності, зображення осіб переміняється  зображенням ліків, у яких відбивається тілесне й духовне, почуттєве й надчуттєве. Елліністичні традиції поступово переробляються й пристосовуються до християнських концепцій.

Різне розуміння ікони в Західній і Східній традиції призвело в  остаточному підсумку до різних напрямків розвитку мистецтва в цілому: вплинувши на мистецтво Західної Європи (особливо Італії), іконопис у період Відродження був витиснутий живописом і скульптурою. Іконопис розвивався, в основному, на території Візантійської імперії й країн, які прийняли східну гілку Християнства - Православ'я.

Іконографія основних образів, як і  прийоми й методи іконопису зложилися  вже до кінця іконоборчих часів. У візантійську епоху виділяють  кілька періодів, які відрізняються  стилем зображень: «Македонський ренесанс» X - першої половини XI століття, іконопис Комніновського періоду 1059-1204 років, «Палеологовський ренесанс» раннього XIV століття.

Іконопис разом із християнством  приходить сперше в Болгарію, потім  у Сербію й Русь. Перший відомий  по імені руський іконописець - святий Аліпій (Алімпій) (Київ, приблизно - 1114 рік). Самі ранні староруські ікони збереглися не в найдавніших храмах півдня, які зазнали руйнуванню під час татарських навал, а в соборі Святої Софії в Новгороді Великому. У Древній Русі роль ікони в храмі надзвичайно зросла (у порівнянні із традиційної для Візантії мозаїкою й фрескою). Саме на ґрунті Київської Русі поступово складається багатоярусний іконостас. Іконопис Древньої Русі відрізняється виразністю силуету і ясністю сполучень великих колірних площин, більшою відкритістю до майбутнього перед іконою.

Найвищого розквіту вітчизняний іконопис досягає до XIV-XV століть, великими майстрами  цього періоду є Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій.

Самобутні школи іконопису формуються в Грузії, південнослов'янських країнах.

З XVII століття в Східній Європі починається занепад іконопису, ікони починають писатися більше «на замовлення», а з XVIII століття традиційну темперну (темпера) техніку  поступово витісняє олійний живопис, у якому використовуються прийоми західноєвропейської художньої школи: світлотіньова моделіровка фігур, пряма («наукова») перспектива, реальні пропорції людського тіла й так далі. Ікона максимально наближається до портрета. До іконопису залучаються світські, у тому числі й невіруючі, художники й митці.

Після так званого «відкриття ікони» на початку XX століття з'явився великий  інтерес до древнього іконопису, технологія й світовідчування якої збереглися на той час практично  тільки в старообрядницькому середовищі. Починається епоха наукового вивчення ікони, в основному, як культурного феномена, у повному відриві від головної її функції.

Після Жовтневої революції 1917 року в період гонінь на Церкву безліч творів церковного мистецтва було втрачено, іконі в «країні атеїзму» визначено  було єдине місце - музей, де вона представляла «давньоруське мистецтво». Іконопис доводилося відновлювати по крупицях. Величезну роль у відродженні іконопису зіграла М. Н. Соколова (черниця Іуліанія). В емігрантському середовищі відновленням традицій російського іконопису займалося суспільство «Ікона» у Парижі.

В мире начала двадцать первого века, место мифов и легенд заняли фильмы и книги-бестселлеры, и не удивителен сам факт перемены отношения к  слову „икона”, сегодня у большинства  населения среднего возраста и моложе корень этого слова скорее ассоциируется с набором иконок для сайта или оформления рабочего стола на компьютере.  Иконки бесплатно для всех и пусть никто не уйдет обиженным)) мы даже с самыми сокровенными вопросами обращаемся не духовнику на исповеди или близкому другу, а к «гуглу». Интересно другое – как на наш век и взгляды будут смотреть потомки, скажем лет через 50.. ведь это уже скоро..

 

Місце ікони в нашому житті.

 

Ікона у Православ’ї сприймається як святиня. Вона займає чільне місце  у храмах, в оселі кожної християнської сім’ї, дивлячись на неї, підносимо свої молитви до Бога та святих, просимо захисту, здоров’я чи допомоги в наших ділах. Однак часто можна зустріти людей, які виховані на основі Православ’я, живуть в Україні, але сприймають поклоніння іконам як ідолослужіння. Вони вважають, що не варто поклонятись паперу чи фарбам, молитись до них.

Початок іконам поклав Сам Господь. В часи Старого Завіту Він звелів Мойсею зробити для Скинії Ізраїльського  народу зображення херувимів. А в  Новому Завіті Сам Спаситель Своїм Боговтіленням і нерукотворним образом поклав початок Своїм зображенням. І тому молимось, просимо і цілуємо ми не папір і не фарби, а те, що зображено на іконі. Це подібно до того, як дивимось на фотографію рідних нам людей, милуємось ними та іноді розмовляємо. Незважаючи на те, живі вони чи мертві, ми радіємо, уявляючи їх, і віддаємо свою любов не фотографічній копії, а рідним людям, які зображені на ній. Так само і молитва до ікони не є розмовою з неживим предметом, а є розмовою з Тією Особою, яка зображена на іконі. Образ Господа, Богородиці чи святих укріплює нашу віру, допомагає відчути свою близькість і родинність зі святими, робить нашу молитву ближчою до Бога.

Через освячену Церквою ікону людина отримує Божественну Благодать. Інколи кажуть, що лише після освячення від ікони починає виходити невидиме світло, яке допомагає людині переносити важкі життєві моменти, оберігає від всього злого і наповнює оселю особливим теплом. Освячені ікони повинні займати в будинку чи квартирі своє особливе місце. Їх переважно вішають на стіні посередині кімнати, або в куті, у спальні, прикрашають вишиваними рушниками (під час посту рушники знімають). У давнину перед іконами вішали і запалювали лампадки. Загалом ікони вішають у кімнаті, де найспокійніше, куди господарі дому можуть прийти у будь-який час, щоб помолитись Богу, Богородиці і святим у будь-якій потребі.

Монахи йшли в пустелю для  того, щоб там, подалі від світської суєти і спокус, у тиші молитись, постити і розмовляти з Богом. Однак у кожного з нас зараз не настільки міцна віра, щоб змогли ми розмовляти з Господом і святими без посередництва ікон, просто молитись, не думаючи про те, що там сьогодні на вечерю, вареники чи борщ, і чому там сусіди так голосно сваряться. Образи допомагають відчути близькість святих осіб, ніби вони тут, поряд, уважно вислуховують наші прохання.

У кухні також повинна бути присутня ікона, переважно на стіні ближче до столу, щоб перед прийняттям їжі попросити її благословення, а після прийняття – подякувати Богові. Не рекомендується розміщати образи у ванні та туалеті, обклеювати ними меблі, стіни, вікна, сумки…

Одного разу зайшли у приватну маршрутку, і перше, що вразило, – десятки різноманітний ікон, якими була обклеєна ціла машина. Їхати чомусь стало зовсім не безпечно, а навпаки – ніяково. Невже власник маршрутки вважає, що від кількості ікон залежить кількість Божої Благодаті? Зовсім ні. Навіть малесенький образок у гаманці чи навіть іконка-наклейка на лобовому склі, якщо молимось з усією вірою та щирістю, збереже і захистить від усього зла, а якщо ікони – лише для краси, тоді не варто нарікати на Божу силу у випадку нещастя, а лише на свою віру. Адже сказано у Новому Завіті: “Віра – це основа того, на що надіємось. Повнота того, чого не бачимо.

Те саме стосується і наших будинків і квартир – ідеться не про  те, щоб якнайбільше купити і розвішати  ікон, а про те, щоб бачити не лише красу мистецтва, але й щиро молитись до образу, зображеному на іконах.

Освячені ікони не можна викидати на сміття. Якщо потрібно, їх можна лише спалити, а попіл висипати туди, де не ступає нога людини ( закопати під  дерево або віддати водам ріки).

Існують такі види ікон – Спасительні, Богородичні , святих та ангелів. Кожен християнин під час хрещення був названий на честь одного зі святих, який з того часу стає покровителем цієї людини. Потрібно знати свого святого, молитись до нього, придбати образ свого святого чи святої, на зворотній стороні якого обов’язково будуть вказані молитва та день вшанування цього святого, який і стане датою святкування Дня Ангела людини. І кожного разу під час відвідин храму людина може знайти у храмі образ свого святого, поставити свічку і помолитись за себе та своїх рідних.

Матір Божа одна, але існують тисячі її ікон під різними назвами. Це свідчить про силу і благодать Богородиці, а також глибину шанування  Божої Матері. Кожне зображення має  свою історію, походження. Люди звертаються  до Богородиці з різними повсякденними  проханнями – втішити у печалі, вдало вийти заміж, щасливо розродитися, про здоров’я дітей та порозуміння у шлюбі і т. д. – і своїми відповідями на наші звернення Вона лише підкріплює це шанування. Тому і створилося багато Богородичних ікон на різні людські потреби, до яких люди звертаються з особливими молитвами і неодмінно отримують допомогу.

70 років атеїстичної державної  ідеології виганяли образ Бога  зі шкіл, з суспільства, з наших  осель і наших сердець, замінюючи  його зображенням вождів та  партійних лідерів. Ікони нищились, руйнувались церкви, великі релігійні свята замінялись святкуванням парадів. Сьогодні знову вчимося хреститись, вшановувати святі ікони, правильно використовувати їх, маємо можливість вивчати історію держави та історію релігії, відкрито ставити запитання священикам, відвідувати храми і знов відкривати для своїх дітей світ духовності. А це неможливо без віри, до якої потрібно довго і важко йти, у молитвах, у шануваннях ікон, яке починається саме з кожної нашої домівки, з кожної нашої сім’ї …

 

 

 

 

Икона появилась на Украине около 988 года или немного раньше. С греческого слово икона переводится как  образ - это слово и закрепилось  в украинском языке. Вначале были только привозные иконы в основном, византийские и греческие потом, по мере расширения строительства храмов возникали и распространялись украинские школы иконописи, в основном при монастырях.

Самой ранней из привезенных и сохранившихся  доныне икон вероятно является Холмская икона Божией Матери. О ней мы обязательно напишем отдельную  статью. Другой всемирно известной иконой является Владимирская икона Божией Матери.

 

В 1131 году она была прислана на Русь из Константинополя святому князю  Мстиславу († 1132, память 15 апреля) и  была поставлена в Девичьем монастыре  Вышгорода - древнего удельного города святой равноапостольной великой княгини Ольги. Эти иконы безусловно являлись образцом для первых украинских иконописцев.

 

Создателем собственно киевской школы  иконописи считают митрополита  Иллариона. Иконописные мастерские находились при храмах святой Софии и в Печерском монастыре, основанном Антонием и Теодосием. С тех времен дошло очень мало работ украинских мастеров и всего пару имен авторов. Это Григорий, легендарный Алимпий о котором люди говорили, что ему помогают ангелы - он мог за несколько часов нарисовать и позолотить икону. Считается, что церковь Успения Богородицы (1073-1089 гг.) расписана была уже только киевскими мастерами, в отличие от более ранних святой Софии и Десятинной церкви для строительства и росписи которых приглашались мастера со всего православного мира.

 

 Классическая иконопись на  Украине развивалась в соответствии  с православными канонами (правда  доски брались в основном липовые), кроме того, рисовались иконы  на стекле (в основном на Западной  Украине) и вышивались на ткани. По мнению большинства ученых в этот период были заложены основные национальные различия украинской иконописи от российской и других православных школ. Основными отличиями украинской иконы от остальных православных школ иконописи, большинство ученых считают:

 

определенную мягкость колорита;

 

применение червонного золота с  более теплым цветом, чем в российских иконах с более бледными цветами  позолоты;

 

применение растительных орнаментов с использованием цветов везде, где  это можно было применить (роспись орнаментов на одежде, краёв рамки доски иконы);

 

мягкое, трепетное написание самых  любимых Украинских образов иконографии

                                                                   

Разгром и почти полное уничтожение  Киева войсками Батыя (1240 год) надолго перенесли центр украинской иконописи в западные районы (Галич). Дальнейшая сложная история Украины определила и соответственную историю её икон - следующий подъем иконописи связан с масштабным строительством православных храмов и монастырей, а затем и с появлением икон в каждом православном доме (примерно 17-18 в.).