Байка-популярний жанр в творчому репертуарі читця. Витоки жанру байки. Особливості роботи читця над байкою. Значення моралі байки

Міністерство  культури і туризму України

Луганська державна академія культури і мистецтв

 

Кафедра театрального мистецтва

 

 

 

Байка-популярний жанр в  творчому репертуарі читця. Витоки жанру  байки. Особливості роботи читця  над байкою. Значення моралі байки

Контрольна робота із дисципліни «Сценічна мова»

 

 

 

Виконала:

студентка 3-го курсу,

групи ЗКР

факультету  культури

Черкашина Аліна Валеріївна

 

Перевірив:

викладач  В.Д.Євдокимова

 

 

 

 

 

Луганськ-2013

 

 

 

 Історично байка виникла  з фольклорних джерел - казок, прислів'їв тощо. Первісно це була байка-притча у  прозі, яка носила здебільшого моралізаторський, дидактичний характер.

Байка як літературний жанр зародилася у Стародавній Греції в VI-V ст. до н.е., коли з'явились байки  нині всесвітньовідомого Езопа. Пізніше  їх переклав латиною Федр (І ст. до н.е.), згодом вони стали надбанням усіх європейських літератур, послуживши першоосновою сюжетів авторам наступних поколінь. Іншим джерелом байкових сюжетів була збірка індійських казок, притч, байок «Панчатантра» (ІІІ-IV ст. н.е.). Саме тоді й зародилися характерні ознаки жанру.

«Байка (від давньорус. баять, баити, тобто говорити, розповідати) - невеликий, частіше віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного характеру. Життя людини відображається у ньому в образах тварин, рослин чи речей або ж зводиться до умовних стосунків».

За визначенням Щербини  А.О. байка - «це коротке оповідання, здебільшого віршоване, гумористичного чи сатиричного характеру з алегоричним  змістом; у ній людське життя  зображується звичайно в образах тварин, рослин чи речей .

На думку В.Косяченка, основною ознакою байки є «лаконізм і точність слова, напружений підтекст… примружене око алегорії, сповнене то злих, то добрих іскор іронії і саркзму» . Для байки характерна відверта і разом з тим лукаво прихована умовність самого способу відображення життя.

Байка неодмінно мусить виражати певну ідею, яка постає перед читачем, так би мовити, у масці. А «ідея  в масці - це одна з вищих форм мистецтва»[19;44].

Байка - це передусім алегорія, яка викриває щось негативне в  житті. Поряд із насмішкою у самій  ідейно-образній структурі байки  другою жанровою (і композиційною  особливістю) є мораль (сентенція, «сила»), яка подається переважно наприкінці твору. У байці «через деяку «зношеність» окремих елементів жанрової форми  особливо гостро відчувається необхідність свіжого, оригінального сюжету, дотепного  повороту думки, дзвінкої, влучної рими тощо» . Цей жанр передбачає добре знання фольклору, вміння скупою рисочкою передати глибинну суть того чи іншого явища.

О.Потебня виділяв у  класичній байці два елементи:

1) яскраву образну розповідь,  драматичну сцену (це він називав «поезією») ;

2) мораль, логічний висновок (його він називав «скупою прозою») .

Основний об'єкт висміювання  у байці - загальнолюдські моральні вади. Та часто в ній викриваються і різні потворні соціально-політичні  явища, антинародне, реакційне з  позицій прогресивних, революційних.

Однак не слід забувати і  про зв'язок байки з фольклором, стихією усного народного мовлення.

У байці своєрідно перехрещуються, переплітаються і зливаються два  начала: давні міжнаціональні традиції жанру, загальнолюдські риси в ідеях, тематиці і, з другого боку, національна  своєрідність художнього втілення цих  ідей, риси конкретно-історичної самобутності такого втілення.

Діалектична єдність цих  начал і забезпечує актуальність творів даного жанру. О.Потебня уподібнював  алегорії в байках до шахових фігур, до раз і назавжди встановлених правил шахових ходів. У цьому є певний сенс, якщо йдеться про канонізованість форми, деяку однотипність образів, «універсалізм» висновків. І тут же криється певна небезпека народження «вихолощеної» «байки взагалі» , поза часом і простором. Тому не менш важливо, щоб були відчутні риси конкретно-історичної самобутності. Така самобутність мовних барв, характерів і типів притаманна байкам Л.Глібова.

Що ж стосується української  класичної літератури, то в ній  жанр байки плідно розвивали П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, Є.Гребінка, Л.Глібов. По суті, вони були основоположниками жанру байки в українській літературі та започаткували кілька її різновидів (байка-казка, байка-притча).

У байках Л.Боровиковського  переважає добродушний гумор  побутової тематики. Лише інколи його «посмішка переростає в ущипливу сатиру з соціальним відтінком» .

У байках Є.Гребінки Іван Франко відзначав «здоровий гумор» поряд  з «не менш здоровою суспільною і  ліберальною тенденцією». «Його  сатира не широка і не їдка, хоч зовсім не безідейна, гумор вільний і далекий від шаржу, мова прекрасна» .

Майстром української  байки був Л.Глібов. Для його байок  характерний досить широкий тематичний діапазон, органічне поєднання гумору і ліризму, глибока національна  самобутність у тональності цього  гумору і сатири, невичерпне мовне  та образне багатство.

Отже, байка - це невеликий, часто віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного  характеру. Характерними особливостями  байки є: докладність, деталізація  оповіді, діалогізація, мотивування  вчинків персонажів.

 

Байка близька до казки (про тварин). З неї вона й бере свій початок. Тому дійові особи  в ній часто нічим не відрізняються  від казкових: наділені тими ж сталими  рисами характеру, часто поділяються  на позитивних і негативних. На відміну  від казки та інших жанрів, байка  складається з двох частин: розповіді  й повчання (моралі), яка подається  в афористичній формі й містить  головну думку твору. Виступати  мораль може на початку твору («Лебідь, Щука і Рак» ) або в кінці («Чиж та Голуб» ). Зустрічаємо байки, в яких авторська мораль відсутня («Муха й Бджола» Л. Глібова). В таких випадках вона випливає безпосередньо з розповіді. 
Слід відзначити Й те, що серед інших жанрів байка найбільше дає можливість читцеві розкрити ідейний зміст. Тому вимагає особливої роботи над текстом, незалежно від того, чи вона з мораллю чи без моралі. І в першому, і в другому випадках читець повинен яскраво бачити своє творче завдання, прагнути якомога ближче донести до слухачів ідейну спрямованість, зробити па них відповідний естетичний вплив. 
«Те, що ідея байки часто виявляється сформульованою самим автором,— пишуть Т. Завадська та М. Шевельов,— аж ніяк не звільняє виконавця від необхідності підкорити своє виконання розповідної частини розкриттю і донесенню тієї ідеї. Мораль байки підведе підсумок, а розповідна частина повинна цей підсумок підготувати, зробити його максимально переконливим, наочним». 
 
Щоб полегшити попередню роботу над текстом байки, варто взяти до уваги пораду Г. В. Артоболевського — розчленувати її за композиційного побудовою: експозиція, зав'язка дії, розвиток дії, розв'язка. «Від того,— пише Г. Артсболевський,— наскільки чітко уявляє собі читець план байки І її поділ на частини, залежить композиційна чіткість виконання. Частини твору, що виконуються — це як би сходини, і перехід з однієї на другу супроводжується змінами тону, відтінюється паузами, переломом темпу; ритму мови і т. ін. засобами, вибір і застосування яких випливає з конкретного змісту твору»1. 
Щоб не порушити під час читання байки специфіки її як жанру, слід, по-перше, не забувати, що байка — це так званий вільний вірш, тобто з різною кількістю стоп віршованих рядках і астрофічною будовою, І вимагає [дотримування в кінці кожного віршованого рядка відповідних пауз; по-друге, основний тон виконання повинен бути природний, переконливий і не сумний, оскільки зображення в байці подається у формі розповіді з наявністю розгорнутого діалога. Крім нього, байці властиві ще елементи комізму. Отже, читець повинен виступати перед слухачами як співбесідник, який емоційно розповідає їм про «цікавий повчальний випадок, з якого вони повинні взяти той чи інший урок практичної моралі»3. По-третє, обов'язково враховувати мову автора і мову алегоричних образів. І Правильність читання авторської мови залежить від того, І наскільки читець визначить ставлення автора до зображуваних ним подій, їх оцінку, його думки, почуття, наміри у зв'язку з цими подіями. Так, наприклад, розповідаючи про Чижика, з яким трапилось нещастя («Чиж та Голуб»), автор ставиться зі співчуттям до нього: називає його сердегою (“Сердега в клітці рветься, б'ється...») .

Мова персонажів читається з обов'язковим урахуванням  їх індивідуальних особливостей, зовнішності, характеру, дії, поведінки, вчинків, оскільки під тваринами, рослинами чи речами ми розуміємо людей з різними  характерними рисами, «не тільки психологічними, а й соціальними,; професіональними, віковими тощо»1. Отже, головним у читанні  мови персонажів (зокрема тварин), є передача характерних рис людей, а не тварин. «Характер передачі мови алегоричних персонажів,— пише Є. Язовицький,—залежить не від тих чи Інших звірячих масок, а від конкретних людей, що за ними ховаються, від тієї соціально-побутової обстановки, в якій вони діють, і від цілого ряду інших обставин: цільової настанови, завдань виховання, а найголовніше — від Ідеї твору»3. Тому всяке силкування перевтілюватись в образ персонажа, грати його перед слухачами, може привести до руйнування основного спрямування твору. 
Показувати персонажів (проте не грати їх) можна тільки з тих випадках, коли в їх поведінці проявляються повадки, звички безпосередньо їм властиві. Це може послужити засобом емоційного впливу на слухачів. 
Відповідні вимоги ставляться й до читання моралі байки. Оскільки вона завжди виступає як узагальнення розповіді, як висновок з певною нотою повчання, напучування, то тривалість читання її диктується тільки правильністю визначення завдань наскрізної дії. Читець чітко розуміє своє творче завдання І відповідно з ним діє словами: висміює, таврує брехуна, боягуза, егоїста, підлабузника, ледаря тощо протягом усього твору, а потім робить з цього певні висновки. 
Тому читати мораль потрібно не нав'язливо, не навмисно, а глибоко реалістично, відверто, щиро. Перед і після неї доцільно робити довгі паузи, щоб зосередити увагу .і стимулювати до осмислення почутого.