Здійснення цивільних прав та інтересів

У статтях 12 та 13 ЦКУ містяться, по-перше, правові норми, які закріплюють гарантії реалізації субєктивних цивільних прав, а по-друге, норми, які обмежують можливість неналежного використання даної свободи.

Актуальним та складним питанням сучасної судової практики є питання про те, чи може шикана стати підставою для визнання правочину недійсним. Така ситуація має місце, наприклад, із правочинами, укладеними боржником до порушення процедури банкрутства. Маються на увазі угоди по продажу активів боржником, що передує початку процедур його банкрутства, за заниженою вартістю будь-якій заінтересованій особі. Єдиною метою дій такого боржника є спричинення шкоди кредиторам. Ніякого майнового інтересу для себе він не задовольняє.

Наслідки здійснення подібних дій не передбачаються ні Цивільним кодексом України, ні законодавством про банкрутство, яке встановлює відповідальність за здійснення подібних правочинів лише після початку процедури банкрутства. Очевидно, що для вказаної ситуації застосуванню підлягає п. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України, на підставі якої такі правочини можуть бути визнані недійсними. Звичайно, все залежить від волі та внутрішнього переконання суду. Практика свідчить, що суди з великим небажанням застосовують указаний пункт.

Необхідно відзначити, що на практиці є можливими ситуації, коли процедура банкрутства використовується із метою ущемлення інтересів боржника, а не кредитора. Наприклад, коли метою подачі заяви про визнання боржника банкрутом є спричинення йому шкоди, а не реальне задоволення потреб заявника. Не секрет, що сама по собі подача заяви про банкрутство значною мірою негативно відобразиться на діловій репутації боржника. В умовах сьогодення важко уявити судове рішення, яким суд стягнув би з недобросовісного кредитора суму збитків, завданих боржникові внаслідок безпідставної подачі заяви про банкрутство, застосувавши при цьому п. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України.

Ще однією формою шикани є використання цивільних прав із метою обмеження конкуренції, а також зловживання домінуючим положенням на ринку. На перший погляд, подібні дії здійснюються для досягнення інших цілей, аніж спричинення шкоди своєму контрагентові. До даних цілей відноситься: приваблення споживачів, збільшення доходу тощо. Відповідальність за вказані дії встановлюється у законодавстві про конкуренцію.

На перший погляд, шикана із її направленістю на спричинення шкоди іншим особам не підпадає під ознаки вищенаведеної конкуренції. Однак це є не так. Досить часто мета конкретної дії господарюючого субєкта полягає саме у спричиненні шкоди контрагенту: збитків або шкоди його діловій репутації. У свою чергу досягнення даної мети є для цієї особи засобом задоволення і своїх інтересів: залучення покупців, збільшення обєму продаж тощо.

Однак для того, щоб охарактеризувати подібні дії особи, направлені на спричинення шкоди контрагенту, як шикану, необхідно також, щоб недобросовісний господарюючий субєкт використовував для цього належне йому право. Таким чином, під ознаки шикани не потрапляє, наприклад, розповсюдження неправдивої інформації про конкурента із метою спричинення йому шкоди. Але шиканою може бути некоректне порівняння господарюючим субєктом товарів, що виробляються або реалізуються ним, із товарами інших господарюючих субєктів. Мається на увазі ситуація, коли розповсюджується інформація, що відповідає дійсності, але містить негативні оцінки конкурента. Ознаки шикани у такому випадку є очевидними: особа реалізує своє право на розповсюдження інформації, але з наміром спричинити шкоду контрагенту.

Ще однією сферою, де зустрічається шикана, є сфера застосування норм корпоративного права. Цивільне законодавство (Цивільний кодекс України та інші нормативно-правові акти) регулює створення та діяльність юридичних осіб різноманітних організаційно-правових форм. Права, що надають указані акти господарюючим субєктам, досить часто використовуються не за прямим призначенням, а із метою ущемлення інтересів третіх осіб. У деяких випадках право на реорганізацію юридичної особи (перетворення ТОВ на ЗАТ) використовується із єдиною метою позбавити учасника, що виходить із ТОВ, його законного права на отримання частини майна. Подібні дії безсумнівно є шиканою. У цивільному та господарському законодавстві немає спеціальних норм, які б забороняли вищевказані дії [4, c.58].

 

2. Чи являється відмова від позову, визнання позову та мирова угода обов’язковими для суду?

 

 

В процесі розгляду І вирішення цивільних справ сторони наділяються широкими процесуальними правами і можуть вільно ними розпоряджатися. Відповідно до ст. 103 ЦПК сторони користуються рівними процесуальними правами. Позивач наділений правом протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити чи зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в усякій стадії процесу. Такі дії сторін є проявом принципу диспозитивності в цивільному процесуальному праві

Розмір позовних вимог визначається самим позивачем і може змінюватися ним протягом розгляду справи по суті. Однак суд при вирішенні справи не зв'язаний розміром вимог позивача. Залежно від встановлених обставин справи суд може задовольнити позов у повному чи меншому обсязі, а також вийти за межі заявленої вимоги зі згоди позивача.

У разі виходу за межі предмета позову зі згоди позивача суд вправі мотивувати рішення по справі посиланням і на факти, які не наводилися позивачем в обгрунтування своїх вимог, якщо вони були всебічно досліджені і встановлені в судовому засіданні. Лише в тих випадках, коли закон встановлює точний розмір вимоги, суд повинен керуватися законом (справи про стягнення аліментів, справи про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, тощо) [5, c.205].

Відмова від позову — це одностороннє волевиявлення позивача, спрямоване на відмову від судового захисту своєї вимоги і на закриття порушеного позивачем процесу. Відмова позивача від позову — це прояв реалізації принципу диспозитивності, тому ця дія здійснюється під контролем суду. Суд завжди повинен перевірити законність відмови позивача від позову, чи не порушуються при цьому інтереси самого позивача, інших осіб, які беруть участь у справі, інтереси держави. Тільки після цього суд може вирішити питання про прийняття чи відмову в прийнятті цього клопотання. Прийняття судом відмови Позивача від позову тягне за собою закриття провадження по справі і виключає можливість у майбутньому звернення до суду з тотожнім позовом. В зв'язку з цим відмова позивача від позову повинна мати безумовний характер.

Визнання позову відповідачем — це одностороннє волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем. Право відповідача на визнання позову повністю або частково є проявом принципів диспозитивності і змагальності. Однак суд не вправі покласти в основу свого рішення визнання позову відповідачем, не дослідивши його з точки зору обставин справи. Визнання стороною на суді фактів, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов'язковим.

Суд може вважати визнаний факт встановленим, коли у нього не виникає сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини. В тих випадках, коли суд приймає визнання позову відповідачем, він постановляє рішення по справі.

Мирова угода — це укладена сторонами і затверджена судом угода, в силу якої позивач і відповідач шляхом взаємних уступок ліквідують цивільно-правовий спір, який виник між ними.

Процесуальне законодавство зобов'язує суддю (суд) роз'яснити сторонам можливість укладення мирової угоди і сприяти примиренню сторін. У статті 178 ЦПК вказується, що перед розглядом справи по суті головуючий зобов'язаний з'ясувати питання про те, чи не бажають сторони закінчити справу мировою угодою. Можливість закінчення спору шляхом примирення повинна з'ясовуватися суддею ще в процесі підготовки справи до судового розгляду.

Суд, затверджуючи мирову угоду сторін, зобов'язаний перевірити, чи не суперечать ці дії сторін закону, а також чи не порушують вони чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси. Мирова угода, затверджена судом, ліквідує спір між сторонами остаточно і підлягає примусовому виконанню. Ухвала про затвердження мирової угоди за своїм правовим значенням прирівнюється до судового рішення.

Мирова угода сторін, яка затверджена судом, тягне за собою закриття провадження по справі і виключає можливість повторного звернення до суду по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав (ст. 228 ЦПК). Тому перед тим як затвердити мирову, суд повинен роз'яснити сторонам наслідки такої процесуальної дії. Суд також повинен приділяти особливу увагу тому, щоб умови мирової угоди були ясними, чіткими, зрозумілими і не викликали спорів при їх виконанні.

Заява позивача про відмову від позову, визнання позову відповідачем і умови мирової угоди сторін заносяться до протоколу судового засідання і підписуються відповідно позивачем, відповідачем або обома сторонами.

Якщо відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем або мирова угода сторін викладені в адресованих суду письмових заявах, ці заяви додаються до справи, що зазначається в протоколі судового засідання.

 

	__________  районний суд __________ області Адреса: _______________________________ ______________________________________
Позивач:     Відповідач:	___________________________________ Адреса: ____________________________ Ідентифікаційний номер:______________ Тел.:_______________________________ Адреса: ____________________________ Ідентифікаційний номер:______________ Тел.:_______________________________

 

 

ПОЗОВНА ЗАЯВА

про стягнення аліментів на утримання непрацездатної дружини

 

 

Я, ________________, з __________________________ (далі відповідач)  перебувала в зареєстрованому шлюбі з 03 лютого 1996  року по 15 червня 2011 року. За рішенням __________ районного суду _____________ області, від 15 червня 2011 року шлюб між нами було розірвано.

За час перебування у шлюбі я стала непрацездатною особою інвалідом 3 групи, в мене захворювання - рак щитовидної залози. Відповідач під час шлюбу постійно мене бив. Захворювання виникло на нервовому ґрунті. Один раз на рік мені необхідно їздити на обстеження до інституту радіології в м. Харків. Усе це потребує значних коштів і сама я не здатна в повній мірі цього забезпечити.

З близьких родичів маю тільки батька - пенсіонера, який має незначний дохід  і не в змозі допомогти мені. Мати нас кинула, ще коли я була в 3 класі, і з тих пір я її не бачила.

За час подружнього життя в нас народилися діти -  _______________________, 20 червня 1996  року народження та – ______________________, 03 червня 1997 року народження , що підтверджується свідоцтвами про народження серії ___ №________ від 02.08.1996 року та серії ____ № ________ від 20.06.1997 року.

Наразі я мешкаю зі своїми дітьми в орендованому будинку. Відповідач аліменти на дітей ще не сплачує (позовна заява знаходиться в ________ районному суді ____________ області), працює в ТОВ «______» слюсарем, отримує дохід,  який повністю витрачає на свої потреби.

Під час винесення справедливого рішення, також прошу шановний суд врахувати те, що наша з відповідачем донька – __________ з січня 2006 року також має серйозне захворювання та знаходиться на обліку у лікаря, що теж потребує додаткових витрат, на що відповідач не звертає ні якої уваги.

Згідно до ч. 1,2  ст. 76 Сімейного Кодексу України розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Після розірвання шлюбу особа має право на утримання,  якщо вона  стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної  допомоги  і якщо   її   колишній   чоловік,   колишня  дружина  може  надавати матеріальну допомогу.

 

       Таким чином, враховуючи  вищевикладене та керуючись ст.ст.75 - 77, 79  СК України, на підставі  ст.ст. 3, 109, 118-120 ЦПК України,   

 

П Р О Ш У:

 

1. Прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі.

 

2. Стягнути з _______________________ , 05 лютого 1977 року народження, уродженця _____________, на мою користь аліменти на моє утримання, в розмірі  1/3  частини  всіх видів його доходів, щомісячно, починаючи з дня подання позову.

 

3. Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України допустити негайне виконання судового рішення в межах сплати платежу за один місяць.

 

 

Додатки:

 

1. Копія паспорта позивача. / 2 екз. на  2 арк./

2. Копія ідентифікаційного коду позивача. / 2 екз. на 2 арк./

3. Копія пенсійного посвідчення за інвалідністю. / 2 екз. на 2 арк./

4. Копія довідки до акту огляду МСЕК. / 2 екз. на 2 арк./