Які типи посад є в органах місцевого самоврядування

    Інколи  вчені ототожнюють процес модернізації з демократичною модернізацією  чи з процесом демократизації політичної системи певного суспільства. Однак подібні твердження заперечує історичний досвід політичного розвитку наприкінці ХХ століття. Рух до сучасного суспільства відбувається в різних країнах у зовсім інших соціокультурних умовах. Тому справедливіша позиція, яка вказує на те, що результатом політичної модернізації можуть бути не тільки демократичні політичні режими, схожі й близькі за своєю структурою до розвинених західних демократій. З іншого боку, слід зазначити, що демократична форма модернізації – найадекватніша форма цього типу історичної еволюції. Демократичні політичні інститути й демократична політична культура – найефективніший спосіб адаптації до соціокультурного контексту сучасного суспільства.

    Спроби  відразу сформувати політичну систему  ліберально-демократичного типу здебільшого  не увінчались успіхом, що спонукало дослідників політичної модернізації відійти від західного взірця й пристосувати концепцію до специфічних умов перехідних суспільств. У результаті було розроблено кілька оригінальних варіантів теорії політичної модернізації.

    Передусім слід згадати про авторитарно-прагматичну  концепцію, яку розробили С.Гантінґтон і його послідовники. Вони дійшли висновку, що відсутня пряма залежність між  соціально-економічними й політичними  змінами. Через це зміна і навіть руйнування традиційних інститутів у процесі модернізації здебільшого не веде до створення сучасної політичної системи, а навпаки – політичні відносини в цілому дестабілізуються, все більше розпалюються соціальні й національні конфлікти, посилюється тенденція до створення авторитарних режимів. Причина цього явища в тому, що надто високі темпи (в історичному плані) політичної модернізації і, відповідно, темпи політичної організації й інституціоналізації спричиняють не політичний розвиток, а політичну деградацію. Активне залучення мас до політики випереджає розвиток політичних інститутів суспільства, які могли б забезпечити баланс інтересів різних соціально-політичних груп і спрямувати енергію радикального перетворення суспільств у прийнятні форми. У результаті виникає хаос і нестабільність, які не тільки не сприяють процесові модернізації, а й загрожують самим основам суспільства. Тому головним завданням стає не процес модернізації, а стабілізація розвитку, для чого потрібен прискорений розвиток політичних інститутів і сильна авторитарна влада. Політичний розвиток у цьому випадку збігається з інституціалізацією політичних орієнтацій і процедур, їх стабільністю. Стабільність, звичайно, не означає відсутности змін у політичній системі. С.Гантінґтон розробив цілу низку засад здійснення політичної модернізації в умовах авторитарного підтримання політичної стабільности: поетапна структуризація системи реформ, концентрація реальної влади в руках уряду й компетентність політичного керівництва, послідовність і поступовість у проведенні реформ, створення надійної коаліції реформаторських сил як політичного, так і соціального характеру, врахування часового фактора. Ця концепція стала основою численних авторитарно-елітарних програм політичної модернізації, що досить успішно здійснені вже в низці країн. На основі аналізу нового емпіричного матеріалу С.Гантінґтон переосмислив свою концепцію і сформулював її як взаємодію трьох основних факторів політичної модернізації – економічного розвитку, соціально-економічної рівности й політичної участи, пріоритетність кожного з яких і визначає характер політичної модернізації. Загалом американський учений пише у своїх працях про те, що в сучасному світі розгортається “великий процес модернізації” з її дев’ятьма ознаками: радикальністю, комплексністю, системністю, ґлобальністю, тривалістю, стадійністю, наданням світові певної однорідности, незворотністю, прогресивністю.

    Своєрідною  модифікацією традиційних варіантів  політичної модернізації ліберально-демократичного типу стала структурно-функціональна  “кризова модель” політичного розвитку. Розглядаючи проблему розвитку в рамках традиційних категорій структурної диференціації, імперативу рівности і можливостей політичної системи, автори “кризової моделі” (Л.Біндер, М.Вайнер, Л Пай, С.Верба, Дж.Ла Паломбара) виходять із того, що будь-яка соціальна система має певний стабільний рівень взаємодії цих компонентів. У процесі політичної модернізації змінюється рівень і характер їхньої взаємодії, що призводить до “криз” решти відповідних їм параметрів політичної системи – національного самовизначення, політичної участи, авторитетности, проникнення і розподілу ресурсів, – детермінованих їх несумісністю один з одним на різних етапах політичної модернізації. У цьому випадку політичний розвиток означає процес розв’язання політичною системою названих криз і набуття нею через пристосування до наслідків криз нової політичної можливости – успішної інституціоналізації нових зразків інтеграції, політичної участи й розподілу ресурсів, її стабілізації на новому рівні.

    Одним із способів змістового наповнення структурно-функціональних концепцій стала “особистісна теорія політичної модернізації” (А.Інкелес, Д.Сміт), що розглядає проблему трансформації традиційного суспільства з соціально-психологічного погляду. У структурно-функціональних концепціях цей підхід ігнорувався на тій підставі, що індивід у перехідному суспільстві є носієм як традиційних, так і сучасних психологічних установок. Традиція і сучасність на особистісному рівні так переплітаються, що стають абсолютно непридатними як аналітичні категорії в аналізі процесу модернізації. Однак емпіричні дослідження показали, що різні аспекти психології особи в процесі модернізації не змінюються хаотично один щодо одного, а змінюється особа в цілому. Тому ключовим елементом процесу модернізації є створення соціальних передумов для виникнення у людей сучасних психологічних установок і орієнтацій, пов’язаних із такими характерними особистісними рисами, як участь у політичному і громадському житті, поінформованість, усвідомлення своєї громадської ролі. Особливу роль у формуванні сучасного “психологічного комплексу”, притаманного людям розвинених постіндустріальних суспільств, відіграють сучасні професії, пов’язані з новими галузями виробництва, що виникають у процесі економічної модернізації. Основна система “цінностей розвитку”, яка ґрунтується на установках досягнення успіху й масового споживання, характерних для індустріальних суспільств за умови домінування в мотиваціях людей і повинна привести до успішної модернізації суспільства.

    Цікавою видається в цьому контексті характеристика сучасної людини за А.Інкельсом. Ось лише деякі істотні її характеристики: сучасна людина відкрита до нового життєвого досвіду у всіх сферах свого існування, вона внутрішньо відкрита до сприйняття нових ідей, нових способів пізнання й емоційного сприйняття довкілля, а також нових способів дії. У сучасної людини суттєво змінюється структура думок про суспільство. Це передбачає такі якості індивіда, як схильність формувати і підтримувати думку з більшости проблем суспільного життя, інформованість про те, що до розгляду будь-якої проблеми можливі різні підходи, позитивна оцінка різноманітности. Крім того, сучасна людина в своєму сприйнятті суспільно-політичного життя орієнтована більше на сьогоднішній день і майбутнє, ніж на минуле, вона схильна планувати свою діяльність на тривалий час, як в суспільному так і в особистому плані. Вона розраховує, що люди і соціальні інститути діють надійно та передбачувано щодо конкретних обставин. Вона цінує і в собі, і в інших професійні навички, керується в своїй поведінці ідеєю особистої гідности всіх людей. На нашу думку, саме така людина стає головним суб’єктом модернізаційних процесів. Виховання і формування людини нового типу – умова успішних політичних змін.

    За  останню чверть ХХ століття відбулась зміна головного напрямку розвитку, і це зрушення має настільки чіткий характер, що тепер замість поняття “модернізація” все частіше використовують поняття “постмодернізація”. У це поняття вкладають багато різних значень. Особливо наголошують на тому, що саме культура якнайповніше визначає досвід людини, не обмежуючись жодною зовнішньою реальністю. Однак саме в цьому закладено певний концептуальний сенс, за яким процес, який називають модернізацією, вже не є останньою подією в сучасній історії людства, і соціальні перетворення розвиваються сьогодні зовсім в іншому напрямку. Крім того, в літературі з постмодернізації названо низку специфічних ознак цього процесу: постмодернізація передбачає відмову від акценту на економічній ефективності, бюрократизації структур влади і науковому раціоналізмі, які були характерні для модернізації, і знаменує перехід до гуманнішого суспільства, до самостійності, багатоманітності, а особливо широкий простір передбачено для самовираження особи. (4, с. 269).

    Загалом, концепції модернізації відіграли значну роль у формуванні сучасного світового співтовариства. В їх рамках виявлено окремі загальні тенденції суспільного розвитку, хоча світ є надзвичайно різноманітним у всіх своїх виявах. Значний процес модернізації сучасного світу, демонструючи єдину логіку тенденцій ґлобальних перетворень, водночас, вже на початковій стадії модернізуючих просторів, виявив ознаки їх індивідуалізації, повсякчасного поєднання цінностей постіндустріалізму з особливостями власних цивілізаційних досягнень, породжуючи в кожному конкретному випадку оригінальний досвід глибоких суспільних трансформацій. Модернізація здійснюється еволюційним шляхом і є, зазвичай, не реалізацією сконструйованих інноваційних проектів, а зміною соціально-економічних і політичних відносин з урахуванням тенденцій їх тривалої еволюції, селекції й інституціоналізації природних в сучасних умовах форм суспільної організації.

    Зміни в нашій країні мають характер загальної соціальної модернізації. З огляду на це важливо вивчати теоретичний і практичний досвід процесів модернізації в сучасному світі, щоб розробити практичну стратегію розвитку на перехідний період й уникнути тих помилок, які перешкоджають здійсненню ефективних реформ. Україна має гарний шанс здолати власний шлях у прогресивному модернізаційному розвитку, відкритися світові і відкрити світ для себе.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Список  використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // ВВР України. - 1996. - № 30. - С. 382.
2. Декларація про державний суверенітет України вiд 16.07.1990 № 55-XII.
3. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" // ВВР України. - 1997. - №24.-С. 379-429.
4. Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради, Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” вiд 06.04.2004 № 1667-IV.
5. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” вiд 21.05.1997 № 280/97-ВР.
6. Закон України “Про службу в органах місцевого самоврядування” вiд 07.06.2001 № 2493-III.
7. Закон України “Про статус депутатів місцевих рад” вiд 11.07.2002 № 93-IV.
8. Рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 від 05.10.2005 № 6-рп/2005 // Голос України вiд 04.11.2005 - № 209.
9. Воронин А.Г., Лапин В.А., Широков А.Н. Основы управления муниципальным хозяйством. М. Норма, 1998.
10. Журавський В.С., Серьогін В.О., Ярмиш Н.О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підручник. –К.: Ін Юре, 2003.
11. Адміністративне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К.: Ін Юре, 2002.
12. Кравченко В.В. Адміністративне право України: Навчальний посібник. - Вид. 3-тє, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2004.
13. Михайленко В.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2004.