Історія форм правочинів

     Історія форм правочинів

     Історія форм правочинів пов`язана з історією цивілістики, що бере свій початок за часів Стародавнього Риму. В архаїчному Римі VI – IV століття до н.е., угода – nexum – боргове зобов`язання, що укладається у формі манципації та затверджувалося клятвою боржника, мала публічний характер. При її укладенні мали бути присутніми п`ять свідків із різних прошарків суспільства, у присутності котрих боржник присягав, що поверне борг. У разі невиконаня присяги боржник підлягав поневоленню без суду. У Стародавньому Римі будь-яке договірне зобов`язання супроводжувалося ритуалом жертвоприношення та сакральними присягами. Договори ділилися на два основних типи: зобов`язання приватної або посадової особи, громади вцілому, що укладалися безпосередньо з Богом; зобов`язання між приватними особами, що супроводжувалося присягами, які здійснювалися як в усній, так і в письмовій формі. Письмові зобов`язання записувалися на мотивних таблицях. Римські юристи за формою розрізняли вербальні правочини (для виникнення зобов`язання сторонам необхідно було зміст правочину передати словами) та літеральні (зміст правочину фіксувався). Під формою правочину вони розуміли спосіб фіксації волі учасника. В класичний період угоди, що не обмежувалися вимогою форми набули більшого поширення. Консенсуальні та реальні договори перетворилися на основний інструмент правового регулювання економічних відносин в суспільстві.

       Внаслідок рецепції римську типологію  форм правочинів було сприйнято  у країнах континентальної Європи, Англії, США. За англо-американською  системою права односторонні  правочини носили зобов`язальний характер лише у випадках, якщо вони містилися в документах «за печаткою». Раніше дана печатка була необхідним атрибутом подібних документів, однак уже давно перетворилася на формальність. Тепер достатньо надрукованих на документі літер «L.S»(«locus sigilli» з лат. «під печаткою») або слово «seal»(«печатка»). Достатньо, щоб зобов`язана особа (або її повірений) наклеїла на документ ярлик червоного кольору. Законом про власність 1989 року законодавець скасував вимогу «за печаткою». Замість нього з`явився документ під назвою «діяння» («deed») – письмове зобов`язання особи, яка його підписує, виконати обіцяне даним діянням. Крім підпису зобов`язаної особи вимагався підпис свідка, який засвідчує підпис боржника як свій власний.

       Окрім зазначеної форми правочинів, англо-американська система права  практикує ще дві форми договорів – договори за рішенням суду та прості (неформальні) договори. Договір за рішенням суду передбачає встановлення зобов`язань, які покладаються на учасників відносин судовим рішенням, метою якого є надання такому договору більшої юридичної сили. Решта договорів є простими (окрім «діянь» та «судових договорів»). Вони можуть укладатися як в письмовій, так і в усній формі. Дійснсть таких договорів залежить від зустрічного задоволення. У більшость країнах світу вимога певної форми стає виключенням із загального принципу свободи форми.

     На  початку XX ст. у дореволюційній Росії відбувся відхід від надмірної формалізації правочинів – відсутність не будь-якої форми, а лише форми обов`язкової, недотримання якої не тягне за собою ті чи інші невигідні наслідки. З точки зору форми правочини поділялись на формальні та неформальні. Формальними називалися правочини, для виникнення яких дотримання певної форми є суттєвою умовою, або форма є окремим доказом, що вимагається законом. Неформальні правочини – це ті, для яких форма не має ані суттєвого, ані доказового значення. Радянські цивіліст під неформальними угодами розуміли такі, в яких сторони є повністю вільними у виборі способів вираження волі і можуть обирати більш прості або більш складні способи вираження на свій розсуд. В інших випадках закон (чи угода сторін) встановлює пряму вимогу дотримання певної форми угоди або обмежує вибір контрагентами способів вираження волі. У такому випадку дані правочини будуть формальними.

       Сучасні правові системи базуються  на принципі неформального вчинення  договорів. Як правило, для  вчинення більшості договорів  достатньо простої письмової  форми.

       Введення більш складної фоми договорів наразі означало б звуження цивільного обороту. Таким чином, складна форма договорів може викликати уповільнення та ускладнення, які можуть завадити розвитку цивільних відносин.