Інститут довічного утримання: сучасний стан та перспективи розвитку

З огляду на специфіку оцінки відплатності в договорі довічного утримання дещо спірним є твердження, що у зв’язку з визнанням довічного утримання не ціною переданого майна, а своєрідним зустрічним наданням, зазначений договір має розглядатися самостійним договірним типом з передачі майна у власність безоплатно, на який поширюються загальні положення про дарування (а не про купівлю-продаж) [4, с 341]. Адже від того, що зустрічний еквівалент не визначений в обмін на передане у власність майно, вартість якого відома, природа договору як відплатного аж ніяк не змінюється.

Майно, передане за договором довічного утримання, не може бути предметом стягнення за боргами набувача. Таке правило втановлене в інтересах відчужувача майна, оскільки при розірванні договору у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов’язків за договором, відчужувач згідно з нормою ст. 756 ЦКУ набуває право власності на майно, яке було ним передане і має право вимагати його повернення. Тому важливо, щоб таке майно зберігалося в натурі впродовж усього строку дії договору. В контексті аналізу особливостей видів забезпечення виконання зобов’язань набувача за цим договором можливим є врахування тих підходів, що стосуються договору ренти. Зокрема, можливість встановлення неустойки на випадок невиконання чи неналежного виконання набувачем своїх обов’язків за договором.

Як свідчить практика укладення таких договорів, а також судова практика вирішення спорів з них сторони зазвичай не вдаються до конкретизації поняття «догляд», «утримання», а обмежуються загальними вказівками у договорі про те, що набувач зобов’язується сплачувати відчужувачу періодичні платежі та надавати періодичне натуральне утримання (продукти харчування, ліки, сплачувати комунальні послуги тощо). В тих же випадках, коли набувачами за договором є юридичні особи, у договорі зазначається тільки грошова сума, яка підлягає періодичній виплаті на користь відчужувача, оскільки юридична особа за своєю суттю не здатна здійснювати догляд за відчужувачем. Тому проаналізувавши норми гл. 56 і гл. 57 ЦКУ, можна стверджувати, що договір довічного утримання є різновидом ренти і відрізняється від нього за певними ознаками:

• По-перше, платник ренти зобов’язується виплачувати одержувачеві ренту у формі конкретної грошової суми або в іншій формі, а набувач за договором довічного утримання зо­бов’язується забезпечувати відчужувача утриманням (яке теж до речі може бути як грошове, так і в іншій формі), доглядом. Умова про догляд за договором ренти, виходячи зі змісту ст.ст. 731, 737 ЦКУ не виключається. Фактично лише зміщуються акценти: за договором ренти – рентні платежі; за договором довічного утримання – утримання, догляд.
• По-друге, за договором ренти обов’язок платника ренти може носити безстроковий характер або здійснюватися протягом певного строку, тоді як набувач за договором довічного утримання здійснює свій обов’язок довічно.
• По-третє, майно під виплату ренти може передаватися у власність платника як на відплатних, так і на безвідплатних засадах (ст. 734 ЦКУ), тоді як за договором довічного утримання майно передається у власність набувача взамін утримання, яке він має надати. Еквівалентність вартості переданого майна і витрат на утримання (догляд) не може бути заздалегідь відомою. Аналізуючи, по суті, обидві договірні конструкції слід виділити ще й інші специфічні риси, зокрема щодо підстав розірвання договору, можливості відмови від договору та їх правових наслідків.

У ч. 1 ст. 756 ЦКУ передбачено, що витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню. Такий досить суворий правовий підхід додатково стимулюватиме набувача добросовісно виконувати свої обов’язки за договором. У разі розірвання договору у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов’язки за договором (ч. 2 ст. 756 ЦКУ). Введення такої норми має позитивний характер, оскільки спрямоване на захист інтересів добросовісних набувачів за договором. Однак за конкретних життєвих обставин режим спільної часткової власності для колишніх сторін договору може виявитися доволі проблематичним. Тому як альтернатива такому правовому наслідку на законодавчому рівні доцільно було б передбачити і можливість відшкодування набувачеві понесених вит­рат. Коли відчужувачами за договором довічного утримання могли бути лише непрацездатні за станом здоров’я або за віком особи, таке правило явно суперечило б меті договору. Тепер, коли знято обмеження щодо суб’єктного складу договору, суд з врахуванням конкретних обставин справи на випадок розірвання договору у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, міг би присуджувати такому набувачеві часткове відшкодування понесених витрат.

Правове регулювання договірних відносин з довічного утримання (догляду) зазнало значного оновлення. Договір довічного утримання (догляду) є реальним, односторонньо зобов’язуючим, відплатним, алеаторним, триваючим, з особливо довірчим характером. Цей договір спрямований на передання майна у власність і разом з тим поєднує в собі й інші інтереси сторін, повязані з доглядом. Але не зважаючи на те, що цей  договір має довгу із’явився ще у радянській Україні, все ж таки існує ряд проблем при його пракричному використанні. А саме:

• На практиці часто трапляється, що одна сторона (набувач) неналежним чином виконує свої обов’язки або ж не виконує їх зовсім , і при цьому не несе ніякої відповідальності, а особа, яка знаходиться на утриманні (відчужувач) не може звернутися до суду і захистити свої права або роз торгнути договір (як правило, ці особи старі , немічні та потребують сторонньої  допомоги).
• Відсутній державний орган на який покладено обов’язок здійснювати контроль за належним виконанням договорів довічного утримання.
• Законодавством не передбачено інших санкцій, крім цивільно-правових санкцій за не виконання або неналежне виконання договору, що створює видимість вседозволеності.
• Дуже часто трапляеться, що відчуджувачь не знає своїх прав і скориставшись цим одержувачь може зробити так що договір буде дуже вигідним для нього.

Проаналізувавши норми чинного законодавства та практику застосування, ми можемо запропонувати наступні шляхи вирішення  вище вказаних проблем:

• Створення державного органу до компетенції якого належало б вести облік таких договорів та контролювати їх виконання .
• Визначити обмежене коло осіб, яким дозволено бути набувачами за договором довічного утримання (такими особами можуть бути: родичі відчужувача або юридичні особи, які мають спеціальний дозвіл, та зареєстровані у спеціальному державному органі).
• Ввести адміністративну відповідальність за порушення умов договору.

Усі ці нововведення покращать застосування договору довічного утримання на практиці.