Проблеми сучасної регіональної політики України

     1) підвищити товарність і збільшити  грошові доходи населення; 

     2) збільшити виробництво сільськогосподарської  продукції. 

     Одночасно створювалася б сировинна база для  переробної промисловості, що,у свою чергу, значно пожвавило б ринок сільськогосподарської продукції в Україні, створило матеріальну основу під переміщення її з одних регіонів в інші. Такий досвід має Кун'янський МКК (Харківська область), ВАТ „Галактон" (Київська область) та ін [9, с.496]. 

     4. Державні регіональні прогнози і програми 

     Базою прогнозування соціально-економічного розвитку регіону є система кількісних показників, що ґрунтується на державних соціальних стандартах і нормативах забезпеченості населення. Основні фактори, що обумовлюють процес розробки прогнозів соціально-економічного розвитку регіону:

• соціально-демографічний стан;
• природно-кліматичні умови;
• національно-етнічні особливості території;
• рівень розвитку соціальної інфраструктури у міських та сільських поселеннях;
• потенційні можливості місцевих інвесторів;
• кількісні характеристики розвитку соціальної інфраструктури у розвинених країнах світу та у провідних областях України.

     Державні  регіональні програми — комплекс заходів місцевих органів державної влади та управління щодо вирішення найбільш актуальних проблем соціально-економічного розвитку регіону. Вони дають можливість найповніше узгодити територіальні та галузеві інтереси, створити реальні умови для зближення рівнів виробництва і споживання основних товарів широкого споживання в усіх регіонах (Рис. 4.1) [7, с.186]. 

     Рис. 4.1 Цілі розробки державних регіональних програм 

     В Україні сьогодні діє програма соціально-економічного розвитку Карпатського регіону. Підготовлені програми соціально-економічного розвитку Полісся, Поділля, Причорноморського та Придніпровського регіонів. Схвалені Кабінетом Міністрів України заходи регіональних програм автоматично стають складовими державної програми економічного і соціального розвитку України (Рис.4.2). 

     Рис. 4.2 Елементи регіональних програм і прогнозів розвитку регіонів 

     Важливе місце в системі державного регулювання  розвитку регіонів належить регіональному  плануванню, однією із форм якого є  індикативне планування. Індикативне планування не стримує ініціативу приватного бізнесу, допомагає визначити напрями розвитку господарського комплексу, інформує зацікавлені сторони про потенційний попит, стан справ у суміжних галузях, стан ринку робочої сили тощо. Індикативне планування передбачає: підготовку макроекономічних планів-прогнозів, де визначені головні орієнтири, масштаби, пропорції і кінцеві цілі розвитку галузей економіки регіону; формування рішень, які впливають на структуру господарства шляхом розподілу централізованих інвестицій та інших контрольованих державою (регіоном) ресурсів; розміщення державних і регіональних замовлень; розробку програм припинення функціонування неефективних галузей і виробництв; врегулювання соціальних проблем. Індикативний план є основою для прийняття відповідних рішень, які у подальшому реалізують згідно із чинним законодавством. Крім того, індикативний план конкретизує напрями, масштаби, темпи, пропорції розвитку науково-технічного потенціалу та визначає інноваційні пріоритети держави з огляду на головні положення Концепції науково-технічного та інноваційного розвитку України. Індикативний план повинен узгоджувати пріоритети розвитку науки і технологій із сучасними і перспективними загальнонаціональними цілями розвитку країни з урахуванням світових тенденцій, ресурсних можливостей, соціальних та культурних традицій України [10, с.210]. Програма економічного і соціального розвитку регіону (індикативний план) складається з двох частин: концептуальної системи та системи показників. План розробляється на основі Державної концепції науково-технічного розвитку України. Перехідні та стратегічні цілі науково-технічного розвитку передбачають:

• підвищення рівня конкурентоспроможності виробництва шляхом використання сучасних технологій, поліпшення використання робочої сили та підвищення її кваліфікації;
• залучення капіталовкладень у реконструкцію, оновлення і створення інфраструктури виробництва за допомогою податкових пільг, зміни норм амортизації, введення пільгових інноваційних кредитів, розширення системи гарантій;
• стимулювання потреб виробництва в інноваційній діяльності, державну підтримку фундаментальних досліджень та розробок ринкової орієнтації, сприяння розвитку малого бізнесу;
• захист ринку шляхом забезпечення державних замовлень, використання системи непрямих заходів захисту споживачів;
• сприяння розвитку експорту, використання експортного потенціалу як головного регулятора національного платіжного балансу з метою урівноваження експорту та імпорту, забезпечення в стратегічному плані випереджувального зростання експорту наукомісткої продукції;
• поглиблення інтеграції в загальноєвропейський науково-технологічний простір, розширення в національних інтересах співробітництва з зарубіжними країнами на двосторонній основі.

     Програма  передбачає відповідні структурні зміни в економіці регіону, державний вплив на науково-технічний розвиток у країні, розвиток національної науково-технічної системи, розрахунок показників впливу НТП на соціально-економічний розвиток [6, с.243].

     У процесі формування індикативного  плану регіону прогнозують низку економічних показників. Для цього використовують систему методів:

• метод екстраполяцій, за допомогою якого на перспективу поширюється тенденція розвитку економіки в минулому;
• метод статистичних залежностей, на підставі якого плановий чи прогнозований показник визначають як залежну змінну величину від незалежних чинників, що її формують;
• методи виробничих функцій, що описують статистичну залежність результатів виробництва від витрат живої та уречевленої праці з урахуванням впливу на них науково-технічного прогресу;
• експертний метод, за яким інформаційний масив даних для прогнозу формують шляхом заповнення експертами таблиць і анкет, що відображають ставлення експертів до можливостей розвитку того чи іншого напряму науково-технічного прогресу;
• аналогові та пошукові методи, які передбачають використання досвіду інших країн у галузі розвитку найефективніших напрямів науково-технічних розробок;
• методи оптимального моделювання, за допомогою яких вирішують завдання пошуку максимально можливого рівня прогнозного показника за наявності певних соціально-економічних обмежень для його досягнення в прогнозованому періоді.

     Для сучасного перехідного періоду  формування ринкових відносин з нестабільною економікою найраціональнішим є  метод аналогових пошуків та техніко-економічних розрахунків з урахуванням факторів формування економічних показників. Методи і важелі державного впливу на розвиток економіки регіону передбачають розробку системи регуляторів для процесів, що не належать до сфери прямого державного (регіонального) контролю. Ці регулятори повинні підтримувати стабільний характер економічного розвитку. Ними є: кредитно-грошова політика, податки, дотації, принципи і методи ціноутворення, митні правила тощо[11, с.511]. Законом про місцеве самоврядування передбачено, що на рівні сіл, селищ, міст також розробляють індикативні плани, які називаються програмами економічного, соціального і культурного розвитку села, селища, міста[4, с.6]. Залежно від визначених цілей та фінансових можливостей такі програми розробляють на коротко- (1-2 роки), середньо- (3-5 років) та довготерміновий (понад 5 років) періоди. Під час розробки програм враховують економічну діяльність усіх суб'єктів господарювання, що розташовані на території регіону, незалежно від форм власності і підпорядкування. До складу цієї комплексної програми повинні входити найважливіші завдання і показники, цо визначені у національних, державних галузевих, державних регіональних та місцевих (локальних) цільових програмах. Головні показники програм соціально-економічного розвитку регіонів використовує Міністерство економіки України для розробки державної програми економічного і соціального розвитку України з виділенням найважливіших показників цієї програми стосовно регіонів. 

     5. Удосконалення регіональної структури економіки та шляхи вирішення проблем регіональної політики України 

     У Державній програмі «Україна-2010»  зазначено, що метою регіональної політики повинно стати забезпечення економічних  правових та організаційних умов для  проведення муніципальної та адміністративної реформ, оптимізації виробничої структури регіонів, усунення диспропорцій між їхнім соціальним та виробничим розвитком, поліпшення екологічних умов проживання людей, вирівнювання рівнів економічного розвитку регіонів. Головні напрями регіональної політики передбачають, насамперед, створення ефективних регіональних структур економіки. Основний наголос у «Програмі» зроблено на структурну перебудову старих промислових центрів, заохочення розвитку регіонів з експортними та імпорто-замінними потенціалами, створення спеціальних (вільних) економічних зон. Структурна перебудова дасть змогу поступово усунути диспропорції між регіонами, стабілізувати виробництво, особливо сільськогосподарське, забезпечити єдині соціальні стандарти для населення [5, с.4]. Для Донецького та Придніпровського регіонів пріоритетними будуть паливно-енергетична, чорна і кольорова металургія, хімічна, автомобільна, аерокосмічна промисловість, важке машинобудування. Значну увагу приділятимуть конверсії оборонних підприємств, заходам щодо забезпечення зайнятості населення, поліпшенню екологічної ситуації. У Східному регіоні структурна перебудова спрямована на переоснащення та підвищення ефективності роботи підприємств тракторного та сільськогосподарського машинобудування, електронної, автомобільної, електротехнічної, харчової промисловості. Тут збільшуватимуться обсяги видобутку газу, нафти та продуктів їх переробки. У Центральному регіоні на першому місці прискорений розвиток агропромислового комплексу, сфера послуг, харчова та легка промисловості, а також галузі авіабудування, машинобудування, радіотехніки та електроніки. Відбуватиметься реконструкція та технічне переоснащення підприємств хімічної промисловості, розвиток наукомістких виробництв на базі науково-технічного потенціалу Києва. У Поліському регіоні зберігатиметься спеціалізація за такими напрямами, як сільськогосподарське машинобудування, видобуток і переробка мінералів, приладобудування, легка та харчова промисловість. Особливу увагу приділятимуть, зокрема, вирощуванню районованих культур та їхній переробці, розвитку лісового господарства, деревообробки, промисловості будівельних матеріалів. Частину підприємств Подільського регіону потрібно перепрофілювати на випуск техніки для агропромислового комплексу, медичних препаратів, товарів широкого вжитку. Як і раніше, головними тут будуть енергетика, сільськогосподарське машино- та приладобудування, електронна і харчова промисловість. АПК більше спеціалізуватиметься на вирощуванні та переробці цукрових буряків, зернових культур, м'яса та молока. Структурна перебудова Карпатського регіону орієнтована на розвиток сільськогосподарського та автомобільного машинобудування, сучасних електроніки та електротехніки. Передбачена масштабна реконструкція хімічних та нафтохімічних виробництв, інтенсифікація лісового господарства, легкої і харчової промисловості. Формуватиметься високорозвинутий рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний комплекс загальнодержавного та міжнародного значення. У Причорномор'ї пріоритети віддано розвитку морегосподарського комплексу - суднобудування та судноремонту, рибного та портового господарств, машинобудування для АПК, освоєнню нафтогазових родовищ шельфової зони Чорного моря. Важливим напрямом є створення сучасної індустрії туризму та оздоровлення у Криму, Одеській, Миколаївській та Херсонській областях. Проте серед названих у «Програмі» регіонів України найбільший потенціал, як і найболючіші проблеми, мають східні регіони України. Тут розвинуті галузі промисловості і забруднене довкілля, є військово-промисловий комплекс, що відроджується, і вугільні шахти. Зокрема, на частку Сумської, Полтавської, Харківської областей припадає 20% усього національного машинобудування. Дніпропетровська і Запорізька області - другий індустріальний район України, особливе місце в якому посідають важка індустрія та харчова промисловість, що мають непогану інвестиційну привабливість і вдало доповнюють металургійну інфраструктуру, де створені холдинги (завод ім. Петровського, ім. Комінтерну, «Криворіжсталь», «Запоріжсталь»), морські порти на Азовському узбережжі, які виконують головні експортні перевезення металопродукції, а також такі підприємства, як «Дніпроспецсталь», Запорізький алюмінієвий комбінат, «АвтоЗАЗ». Донецька і Луганська області є найбільшим індустріальним районом України де, окрім вугільних підприємств, широко представлена кольорова металургія, великі хімічні виробництва, машинобудування, легка промисловість; інвестиційна привабливість району, незалежно від галузі, зумовлена урядовою політикою реформування вугільної промисловості і створенням у регіоні великої кількості вільних економічних зон [2, с.15].

      Висновки 

     Усе вищевикладене дає підстави для  наступних висновків. Регіональна  політика держави - це сукупність економічних, правових, організаційно-управлінських рішень, спрямованих на гармонійне поєднання інтересів держави й окремих регіонів, створення сприятливих економічних та правових засад для національного використання місцевих ресурсів і виробничого потенціалу. Головні проблеми сучасної регіональної політики України такі: формування регіональної соціально-економічної політики на засадах програм розвитку території з орієнтацією на конкурентоспроможність продукції та максимальну зайнятість населення; конкретизація пріоритетів та економічної доцільності формування в окремих регіонах держави вільних економічних зон; економічні і правові механізми забезпечення розвитку регіонів. Слід зауважити, що однією з найважливіших регіональних проблем залишається забезпечення продовольством регіонів України. На фоні зменшення споживання основних видів продуктів харчування в Україні відбувається процес збільшення диференціації по регіонах, у процесі чого в ряді з них споживання продуктів харчування на душу населення зменшується катастрофічними темпами (Луганська, Донецька та інші області). Занепокоєність викликає й та обставина, що внаслідок погіршення інтеграційних зв’язків намітилася тенденція визначення розміру споживання не величиною доходів, а кількістю продуктів, що вироблялися в регіоні. Це гостро ставить проблему міжрегіональних переміщень продовольства і сировини. Насамперед - продукції тваринництва та окремих видів продукції рослинництва. Особливу увагу заслуговує розгляд питань, пов'язаних із функціонуванням ОПГ населення, розвиток яких можливо розглядати як одне з джерел поповнення продовольчих ресурсів України. Через відповідну систему моделей потрібно стежити за процесом формування та розподілу грошових ресурсів регіону, аналізувати різні ситуації, які виникають у разі використання керованих змінних, що забезпечить низку додаткових можливостей з застосування різних сценаріїв взаємодії та розвитку окремих галузей регіонального господарства і всієї регіональної соціально-економічної системи в цілому, з метою підвищення загального соціально-економічного, політичного, виробничого потенціалів, вирішення сучасних регіональних проблем, як окремих регіонів, так і України в цілому.

      Список використаної літератури 

1. Конституція України. – К., 1996.
2. Проект урядової програми «Україна 2010»: Конспект програми стратегічного розвитку //Урядовий кур’єр. – 1999.- 3,6,10,21 квітня.
3. Про місцеві державні адміністрації: Закон України. – К., 1999.
4. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України. К., 1999.
5. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році». – К.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2001.
6. Економіка України: потенціал, реформи, перспективи. – Т.4: Соціальна та регіональна політика в умовах переходу до ринкової економіки. – К., 1996.
7. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. Посіб. – К.: Знання – Прес, 2000.
8. Кучеренко о. Зміцнювати основи державності // Урядовий кур’єр. – 1999.- 19 жовтня.
9. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання екноміки: Підручник/ Львівський нац. Ун-т. – Л.: Українські технології, 1999.
10. Михасюк І.Р., Янків М.Д., Залога З.М., Сажинець С.Й. Регіональна економіка / За ред. Проф. І.Р. Михасюка. – Л.: Українські технології, 1998.
11. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки / За ред. д-ра екон. наук, проф., акад. АН вищої школи України І.Р. Михасюка – Львівський нац. ун-т ім. І. Франка.- К.: Атіка, Ельга-Н, 2000.
12. Скрипник А.В. Державне регулювання економіки (податки, бюджет, корупція, вибори). Курс лекцій. – К.: ЦУЛ, 2002.
13. Шиян Н.І. Державне регулювання економіки / Курс лекцій. – Харків. нац. аграрн. ун-т ім Докучаєва. – Х., 2005