Дослідження Африки Девідом Лівнгстоном

Дослідження Африки Девідом Лівінгстоном

     Географічні дослідження і залучення до християнства нерідко йшли пліч-о-пліч. Християнський обов’язок, що закликає проповідувати слово Господнє, штовхав середньовічних ченців у мандрівки по Азії й Африці, служив для дослідників духовним стимулом.

    У XIX ст., коли Англія була охоплена поривом місіонерської діяльності, Девід Лівінгстон вирушив у подорож по Африці з надією навернути в християнську віру місцевих жителів.

   Девід Лівінгстон (1813-1873) уперше привернув увагу Королівського географічного товариства в 1849 р., коли він став першим європейцем, що перетнув Калахарі і ступив на берег озера Нгамі (нині западина Нгамі).

   Лівінгстон народився недалеко від Глазко в небагатій релігійній сімї. Бувши значною мірою самоучкою, здав екзамен на лікаря і був прийнятий на службу в Лондонське місіонерське товариство, протестантську між конфесіональну організацію, що виявила цікавість до Південної Африки.

    Він прибув  до Капської колонії у 1841 році, щоб вирушити в Куруман (у  Бечуаналенді, сучасній Ботсвані) в місію, створену ветеринаром руху Робертом Моффатом, з дочкою якого    Лівінгстон одружився у 1845 р. Молодій парі доводилося постійно переїжджати: вони побудували послідовно три місії, прагнучи влаштувати на території, не охопленій постійними зіткненнями між фермами-бурами і місцевим населенням.

    У 1851 році  Лівінгстон очолив експедицію, що дісталася до рік Квандо і Замбезі. За якими починалася «біла пляма на карті». Це заболочені місця, з протоками, драговинами, ріками і сезонними потоками, від яких ріка Замбезі прямує на південний схід до Індійського океану, а ріка Конго (Заїр) – на північний захід, до Атлантичного.

     Розуміння  специфіки території, яку йому  треба буде перетнути, складені  ним акуратні записи і прекрасні  карти поставили Лівінгстона  у перші ряди географів. Неодноразово  говорилося, що, наприклад, угорець  Ласло Мадьяр і португалець  Кандіду досягли джерел Замбезі  й перетнули  континент до  нього, але саме  Лівінгстон описав місцеву географію і доніс її до всього світу.

    3 вересня 1854 по  травень 1856 р. Девід Лівінгстон  здійснив подорож, у ході якої  першим із відомих європейців  перетнув африканський континент.  Він проробив шлях у 6435 км  з Центральної Африки до західного  узбережжя, а потім на схід  з усім необхідним спорядженням і кожного дня вів щоденник. Президент Королівського географічного товариства назвав цю експедицію «найбільшим тріумфом географічних досліджень нашої епохи». Подорож було здійснено з мінімальними витратами і без будь-якої допомоги з боку Англії; єдиними помічниками Лівінгстона були 19 носіїв, яких відправив з ним вождь племені макололо Секелету.

    З Ліньянті Лівінгстон спочатку вирушив до Сешеке, а звідти на каное вгору по Замбезі, постійно проповідуючи і роблячи привали щосуботи. У Лібонте (Лібонде) із земель макололо мандрівники перейшли на територію племені балонда, де Лівінгстон був змушений відхилитися від курсу, щоб нанести візит ввічливості місцевому вождеві Шинте, який зустрів його в парадному одязі й з почетом в 1000 чоловік. Провівши 10 днів у Шинте й отримавши від нього 7 чоловік на допомогу, Лівінгстон продовжив шлях по суші через землі племені балобале до озера Дилоло і далі через центральноафриканський вододіл. З великими труднощами (Лівінгстон у дорозі захворів на малярію; багато носіїв хотіли повернутися) експедиції вдалося дістатися до поселення Кімея в Португальській Анголі і далі до Луанди.

    У певному значенні  цей перехід вже не можна  було вважати видатним досягненням,  але   Лівінгстон не був задоволений цим; він зрозумів, що шлях до внутрішніх районів континенту із західного узбережжя непридатний, зокрема через небезпечну муху цеце. Тепер у нього визрів план перетнути весь континент до східного узбережжя, щоб з’ясувати, наскільки підходить шлях зі сходу. Пробувши чотири місяці в Луанді  і витративши на зворотну подорож до Ліньянті ще рік ( той самий, коли його нагородили золотою медаллю Географічного товариства), він майже відразу ж після повернення вирушив у дорогу, знов отримавши значну допомогу від Секелету.

    На початку  листопада 1855 р. Лівінгстон здійснив  наступну подорож протяжністю  1610 км по лівому березі Замбезі,  на цей раз у супроводі сто  носіїв макололо. Мандрівник лише на два тижні відхилився від наміченого маршруту, пропливши на каное до водоспаду на ріці Замбезі, відомого під назвою Моси-ао-Тунья – «Гримливий дим». Пізніше Лівінгстон назвав його Вікторією і дав яскравий опис цього дива природи. Потім Лівінгстон попрямував до плоскогір’я Батока, деякий час тримаючись північніше Замбезі і думаючи про те, що тутешні місця зручні для великого європейського поселення, якщо тільки ріка судноплавна. Після цього він повернувся на лівий берег і продовжив подорож по тих районах, які декількома роками раніше були змушені залишити португальці. Під час переправи через ріку Луангва біля Зумбо експедиції спробували перешкодити озброєні войовничі племена, але після молитви з Божою допомогою Лівінгстон неушкодженим зміг подолати і цю перешкоду. Переконаний у божественному призначенні своєї місії, завдяки якому всі його плани повинні збутися, він виявив легковажність і не досліджував належно цілий район Замбезі між Мпенде і Тете.

    Після вимушеної  місячної зупинки через хворобу  біля Тете Лівінгстон продовжив  шлях до гирла Замбезі, а  звідти до Кілемане, куди прибув у травні 1856 р.

    Англія зустріла  Лівінгстона як національного  героя. Йому присуджувалися почесні  звання, він виступав перед численними  аудиторіями і незабаром отримав  чималі кошти від продажу своєї  книги « Подорожі і дослідження  в Південній Африці».

     Лівінгстон  і його близький друг сер  Родерік Мерчисон розробили план  пошуків джерел Нілу, зосередивши  їх навколо озера Танганьїка як найбільш перспективного. Лівінгстон повинен був рухатися по ріці  Рувума до озера Ньяса, а звідти – на північ до озера Танганьїка.

    Експедиція вирушила  в дорогу в 1867 р. з вельми  скромним спорядженням, однак вважалося,  що такому досвідченому мандрівнику,  як Лівінгстон, не буде потрібно  багато часу для розв’язання  завдання. Фактично він провів  у своїй останній подорожі  шість років, блукаючи з місця  на місце за арабськими караванами. Духовні та фізичні сили почали  залишати його, запаси закінчилися,  зв'язок із зовнішнім світом  перервався, носії збунтувалися…

    Коли Генрі  Стенлі із запасами і новинами  з дому подолав шлях із Занзібара  в Уджіджі наприкінці 1871 р., він  побачив змучену і зломлену  людину. Лівінгстон піднісся духом  у товаристві Стенлі, і вони  разом відвідали північний край  озера Танганьїка і пересвідчилися, що Рузізі впадає, а не витікає  з озера, яке, таким чином,  не може бути зв’язаним з  Нілом. Лівінгстон не захотів  прислухатися до порад Стенлі  й повернутися в Англію, він  був сповнений рішучості йти  вперед, поки не відшукає джерела  Нілу.

    Лівінгстон помер  на початку травня 1873 р. на берегах  озера Бангвеулу на 10 градусів південніше екватора (поблизу якого знаходяться джерела Нілу). Чума й Сузі, капітан і старший над носіями, віддані Лівінгстону африканці, поховали його серце і внутрішні органи під деревом, на якому вирізали його ім’я і дату смерті. Потім разом з іншими членами експедиції вони пронесли тіло свого пана (спеціально оброблене, щоб запобігти розкладанню) і його безцінні щоденники 2250 км до берега щоб він міг упокоїтися на землі свого народу. Тіло Лівінгстона було перевезене до Англії, де йому надали належні герою почесті й поховали у Вестмінстерському абатстві.