Валютные системи и их еволюция

У перспективі передбачалися  уведення взаємної конвертованості  валют і поступове скасування валютних обмежень, для введення яких був потрібний дозвіл МВФ. Основні зусилля МВФ та МБРР були направлені на відновлення системи багатосторонніх платежів та конвертованості валют по рахункам поточних операцій⁴.

Основні положення Бреттон-Вудської угоди, як вже зазначалося, були напрацьовані переважно у дискусіях між американцями та англійцями, однак в остаточному варіанті угоди позиція США була відбита набагато повніше.  План створення валютного союзу, висунутий Кейнсом, був відхилений, проте вдалося домовитись про створення Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), статут якого містив три головних положення.

По-перше, кожна країна-учасниця угоди повинна була встановити офіційний курс національної валюти до золота чи резервної валюти (валютний паритет) і не допускати відхилення курсу від паритетного більш ніж на 1% у ту чи іншу сторону. У статуті формально всі валюти визнавалися рівнозначними, проте стаття IV основою валютної системи визнавала золото та долар США.  Ціна 1 унції золота, на той момент, дорівнювала 35 доларам США. США була єдина країна, яка виражала вартість своєї національної валюти в золоті, всі інші країни повинні були зафіксувати паритети національних валют у доларах США і не допускати відхилення валютного курсу більш ніж на 1% від паритетного. Слід також відзначити, що у статуті було встановлено поняття „фундаментального порушення рівноваги” суть якого зводилась до  того, що в разі порушення рівноваги платіжного балансу країною-учасницею валютний паритет міг бути змінений лише після консультацій з іншими членами організації. Проте саме поняття „фундаментального порушення рівноваги” ніколи не було чітко визначено і пізніше неодноразово ставало предметом спорів між державами-членами МВФ.

По-друге, стаття VIII статуту передбачала, що держави-члени МВФ повинні ввести вільну конвертованість національних валют по поточних операціях, і для вирішення цієї задачі, згідно статті ХІ передбачався трирічний період. Не заборонялося встановлення контролю на національному рівні за рухом капіталу, однак державам-учасницям пропонувалося утримуватись від введення дискримінаційних валютних заходів і встановлення декількох валютних курсів.

По-третє,  МВФ одержував право надання фінансової підтримки країнам, які мають коротко- чи середньострокові проблеми з платіжним балансом і вводити санкції проти країн з великим позитивним сальдо платіжного балансу. Кожній країні встановлювались закріплені за нею квоти на запозичення з Фонду, розміри внесків і кількість голосів при проведенні голосування. Квота визначалась з урахуванням частки країни в сукупному світовому доході, обсязі світової торгівлі і міжнародних резервів.  Внески країн-членів складались із золота чи доларів США (25%) і національної валюти (75%). Країнам дозволялося вільно робити запозичення в межах їхніх квот, однак будь-які додаткові запозичення були сполучені з дотриманням ряду строгих умов. У відношенні країн, що мали велике позитивне сальдо платіжного балансу, МВФ мав право удатися до застереження про „дефіцитну валюту”. При вступі в силу даного застереження країни-члени МВФ повинні були увести валютний контроль, що обмежує імпорт і інші поточні операції у відношенні країни з великим активом платіжного балансу⁵.

Економічна перевага США і слабкість їхніх конкурентів, що виражалася в дефіциті платіжних  балансів і невеликих золотовалютних резервів, викликали загальний попит на долари і породили „доларовий голод”, що призвело до посилення валютних обмежень у більшості країн.

В результаті кризи платіжних  балансів, посилення інфляції, нестійкості  економіки валютні курси, завдяки  численним девальваціям, зазнали істотного зниження по відношенню до долара.

У той же час це відіграло позитивну роль у відновленні зруйнованої війною економіки Західної Європи та Японії, призвело до заохочення експорту з цих країн. У зв’язку з чим Бреттон-Вудська валютна система протягом  чверті століття сприяла росту світової торгівлі і виробництва. Одночасно накопичувалися протиріччя, що стали причиною її кризи і руйнування. Долар поступово втрачав монопольне положення у валютних відносинах, а марка ФРН, швейцарський франк і японська ієна стали широко використовуватися в якості міжнародного платіжного і резервного засобу. Зникла економічна і валютна залежність Західної Європи від США, характерна для післявоєнних років. Сформувалися три світових валютних центри - США, ЄС і Японія. Одночасно відбулося величезне збільшення короткострокової зовнішньої заборгованості США у виді доларових нагромаджень іноземних банків - „доларовий голод” перемінився „доларовим перенасиченням”.⁶

Хоча традиційно вважається, що Бреттон-Вудська система існувала в період з 1944 по 1971, у дійсності  вона успішно функціонувала лише між 1959 і 1968. З 1946 до січня 1959 валютні курси підтримувалися за рахунок стабілізаційних кредитів, Програми відновлення Європи і регіональних платіжних і інших угод типу Європейського платіжного союзу. Лише в 1959, коли валюти країн Західної Європи стали вільно конвертованими, Бреттон-Вудська система почала функціонувати в повному обсязі, і саме в 1960-х роках вона фактично розпалася. З 1968 уся система „коректованої прив’язки” знаходилась на межі розвалу й у 1971 припинила своє існування. 

Криза Бреттон-Вудської валютної системи породила багато проектів валютної реформи: від створення колективної резервної одиниці, випуску світової валюти, забезпеченої золотом і товарами, до повернення до золотого стандарту. Пошуки виходу з валютної кризи велися довго - спочатку в академічних, а потім у правлячих колах і різних комітетах. У 1972-1974 р. „комітет двадцяти” МВФ підготував проект реформи світової валютної системи⁷.

 

ІІІ. ЯМАЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА

 

На зміну Бреттон-Вудській системі прийшла нова валютна система, контури якої були визначені на нараді представників країн-членів МВФ, що відбулась в січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка). Ця система отримала назву Ямайська валютна система. Вона почала функціонувати з квітня 1978р., після її ратифікації державами-учасницями. Четверта валютна система, яка діє і понині, базується на наступних принципах:

• введено стандарт СДР замість золотодевізного стандарту.
• країнам-учасницям надавалося право вибору будь-якого режиму валютного курсу;
• ослаблений американський долар був позбавлений статусу єдиної офіційної резервної валюти;
• юридично була оформлена демонетизація золота, тобто були скасовані офіційна ціна золота, золоті паритети валют, припинений розмін доларів на золото. За Ямайською угодою золото не повинне було більше служити мірою вартості і точкою відліку валютних курсів;
• збережений на руїнах Бреттон-Вудської системи МВФ покликаний був підсилити міждержавне валютне регулювання.

За задумом Ямайська валютна система повинна була стати більш гнучкою, ніж Бреттон-Вудська, та еластичніше пристосовуватися до нестабільності платіжних балансів і валютних курсів. Одержавши волю у виборі режиму валютного курсу, різні країни пішли різними шляхами. Так називані „великі економіки”, типу США і Японії, увели вільно плаваючі курси. Для малих країн, що залежать від експорту, і особливо  для  країн, що розвиваються, зі слабкими фінансовими ринками відпускати свої валюти „у вільне плавання” представлялося занадто ризикованим. Вони, як правило, намагалися зберегти в тій чи іншій формі систему фіксованих курсів і контроль за рухом капіталів.

Західноєвропейські країни - члени ЄС не могли дозволити  собі проведення автономної валютної політики без ризику поставити під  загрозу торгівлю і узагалі всю  систему економічного співробітництва  усередині Співтовариства. На початку 70-х років вони ввели режим, що одержав назву „валютна змія”. На практиці це означало установлення твердих меж взаємних коливань курсів валют країн-учасниць по відношенню один до одного і їх „спільне плавання” стосовно   долара. Для координації валютної інтервенції і взаємної кредитної підтримки був створений Європейський фонд валютного співробітництва - деяка подоба МВФ у європейському форматі.

З’явилися і нові моделі фіксації валютних курсів. Одну з них, апробовану спочатку в Гонконгу і на Бермудах, у 80-і роки - в Аргентині, а в 90-і - в Естонії. Мова йде про так називану систему „currency boards”. „Валютне керування” чи „валютна рада” - так це зазвичай звучить в українському перекладі. Суть системи „валютного керування” полягає в тім, що курс національної валюти в законодавчому порядку фіксується і жорстко прив’язується до курсу однієї зі стійких іноземних валют. Центральний банк зобов’язаний підтримувати встановлений курс із наявних валютних резервів⁸.

Німецький економіст Айхенгрін вважає систему „валютного керування” украй ризикованою і радить використовувати її лише в екстремальних ситуаціях, щоб придушити галопуючу інфляцію. Удавана простота досягнення стабільності валютного курсу, попереджає він, - лише ілюзія. В умовах „валютного керування” уряд приречений на „драконівські” заходи для урізування бюджетних витрат, щоб забезпечити точну відповідність грошової маси розміру валютних резервів. Соціально-політична напруженість і повна відсутність можливості маневру в питаннях грошової емісії - така лише частина ціни, яку необхідно заплатити за введення режиму „валютного керування”. Узагалі, вважає Айхенгрін, ефективним цей рецепт може бути тільки в малих країнах з нерозвиненим фінансовим ринком, де влада  може розраховувати в разі потреби на фінансову підтримку з-за кордону.

Наприкінці  1984 року у  світі існували наступні режими „плаваючих”  валютних курсів:

• вільно плаваючі курси валют мали США, Канада, Великобританія, Японія, Греція, Ізраїль, ПАР, Ліван;
• країни, що входять у європейську валютну систему (ЄВС), зафіксували курси взаємного обміну своїх валют (так називана „європейська валютна змія”), але ці курси „плавали” стосовно   третіх валют;
• 16 країн визначали центральні курси своїх валют стосовно   СДР;
• ряд країн, включаючи країни Північної Європи, прив’язували курси своїх національних валют до „кошика” іноземних валют;
• валюти 38 країн були прив’язані до долара США, 13 - до французького франка, 5 країн - до інших валют.

На сьогодення у світі  існує біля десятка різних режимів валютного курсу. Але жоден  з них не можна назвати ідеальним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

IV. ПЕРСПЕКТИВИ СТВОРЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ

 

Процес трансформації  долароцентристської світової валютної системи в біполярну модель міжнародної  валютної системи розвивається на протязі достатньо довгого періоду часу. Наприкінці ХХ ст. значно зросла роль цілого ряду факторів в підсиленні тенденцій до створення біполярної міжнародної валютної системи. До їх числа можна віднести наступні:

1. Зростаючий потенціал країн Європейського союзу в світовій економіці та його не відповідність непропорційній ролі західноєвропейських валют в міжнародних валютно-фінансових і торгових відносинах (табл. 1).
2. Широкомасштабна глобалізація міжнародних фінансових потоків в зв’язку з розповсюдженням плаваючих валютних курсів і лібералізації ринків капіталів, потенційно посилююча внутрішня нестійкість долароцентристської світової валютної системи.
3. Об’єктивна взаємна зацікавленість ЄС і США в створенні стійкого економічного і валютного союзу в Європі.⁹

 

Таблиця 1

Основні макроекономічні  показники розвитку ЄВС, США і  Японії у 2000р.

Показник	ЄВС		США		Японія
Населення, млн. чол.	303		276		127
Доля ВВП в світовому  ВВП, %	22322		35034		24922
ВВП на душу населення, євро.*	16,0		22,0		7,3
Рівень безробіття, %	8,9		4,0		4,7
Державний борг, % до ВВП	70,3		57,3		130,4
Доля експорту країн  в їх ВВП, %	18,7		14,4		9,7
Доля експорту в світовому  експорті, %	19,0		15,0		9,2
Поточний платіжний  баланс, % від ВВП	-0,7		-4,4		2,5
Оцінка темпів росту  ВВП і споживчих цін, %:	ВВП	Зростання цін	ВВП	Зростання цін	ВВП	Зростання цін
1999р.	2,5	1,2	4,2	2,2	0,8	-0,3
2000р.	3,4	2,3	4,1	3,4	1,5	-0,6
Доля валют в міжнародних  офіційних резервах, % **	16,0		76,0		8,0
Доля валют в інвестиціях  в міжнародні активи, %**	13,0		53,0		15,0
Доля валют в обмінних операціях на валютному ринку, %**	28,0		46,0		13,0
Доля валют в розрахунках  в міжнародній торгівлі, %**	22,0		59,0		6,0