Система державних фінансів України та управління ними

1) продуктивна  діяльність

— підприємницька                      частина  прибутку  державних 

                                                         підприємств                                                ВВП

— державні  послуги                            державне  мито                                            ВВП

                                                        компенсаційні  доходи                                       ВВП

2) від  майна  і  майнових                     постійні                                                     ВВП

                  прав                                         разові                                        національне  багатство

від  державних  угідь                      платежі  за  ресурси                         національне  багатство

                                              концесії                                      національне багатство

3) податковий                                       податки                                           внутрішні (ВВП)

                                                                                                       зовнішні

4) позичковий                                   внутрішні позики                            внутрішні і зовнішні

                                        зовнішні  позики                                       зовнішні

5) емісійний                                      емісійний  дохід                                            —

 

Джерелами формування державних доходів можуть бути: доходи отримувані від розподілу  заново створеної вартості. Тобто  національного доходу; доходи, що включаються  до складу фонду відшкодування (наприклад, амортизаційні відрахування); доходи від реалізації національного багатства. Державні доходи включають не тільки доходи від державної власності, а й доходи, отримувані державою в порядку перерозподілу від  інших форм власності та населення. Власні доходи держави

формуються  на основі реалізації її прав власника: доходи державних підприємств, установ  та організацій і доходи, отримувані від державного майна: землі, природних  багатств і угідь. Перерозподіл доходів  підприємницьких структур колективної  і приватної власності, а також  доходів населення здійснюється на основі наданих державі законодавчими  актами прав у сфері регулювання  і розподілу доходів. Державні доходи можуть формуватись на поворотній і безповоротній основі. Поворотні доходи — це державні позики. До безповоротних доходів відносять доходи власне держави і доходи, які надходять від інших суб’єктів розподільних відносин на законодавчій основі. Центральне місце у системі доходів держави посідають доходи державного і місцевих бюджетів, завдяки яким мобілізується основна частка фінансових ресурсів, необхідних для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

 Державні видатки — це грошові відносини, що складаються при розподілі і використанні централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів держави з метою фінансування витрат розширеного відтворення і задоволення інших суспільних потреб.

За матеріальним змістом державні видатки — це сума коштів, що витрачається державою в процесі здійснення її фінансової діяльності. Система державних видатків призначена забезпечити раціональне розміщення та ефективне використання державних коштів.

До Першої світової війни (1914 р.) економічна наука, дотримуючись принципу свободи підприємництва, виступала проти втручання держави та її фінансів в економіку. Держава ХVІІІ — початку ХХ ст. — це «нічний сторож», що охороняє мир, власність і правопорядок, але ні в якому разі не суб’єкт господарювання. Уся система централізованих грошових фондів акумулювала тоді порівняно невелику частку національного доходу, що не перевищувала на початок 20-х років ХХ ст. 15 % ВВП. Хоча ще з 1830-х років відносні й абсолютні показники величин державних видатків починають зростати. Першим, хто це помітив і зробив відповідний прогноз, був економічний радник О. фон Бісмарка А. Вагнер. Він поділив економіку на два сектори — державний і приватний і сформулював «закон зростаючої державної активності». Відповідно до цього закону в усіх країнах, де швидко розвивається промисловість, державні видатки повинні збільшуватись більш високими темпами, ніж обсяги виробництва і національні доходи. У наші дні геніальні прогнози А. Вагнера порівнюють з пророцтвами М. Нострадамуса. Процес державного регулювання виробництва і розподілу посилився в період світової економічної кризи 1929—1933 рр. Економічна теорія Дж. Кейнса (1883—1946) обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку в умовах нестабільного розвитку. Основним інструментом такого втручання повинні були стати державні видатки. З метою активізації підприємницької діяльності і зростання національного доходу та ліквідації безробіття держава, на думку Дж. Кейнса, повинна не тільки нарощувати обсяг своїх видатків, а й впливати на особисте та інвестиційне споживання. Представники неоконсервативного напряму, який сформувався із неокласичної школи, розробили теорію «економіки пропозиції», згідно з якою на державу та її фінансову систему покладалось стимулювання науково-технічного прогресу і забезпечення довгострокового економічного зростання. Наприкінці ХХ ст. держава перетворилась на великого підприємця, споживача й інвестора, банкіра, позичальника й експортера капіталу. Економічна наука все більше надає перевагу ринковій системі, законам бізнесу, практичній діяльності у будь-якій сфері економіки, оскільки матеріальні потреби безмежні, а ресурси обмежені, регулювання економічних процесів здійснюється постійно через фіскальну політику і трансфертні платежі з бюджету. Механізм функціонування державних видатків все активніше сприяє розвиткові внутрішнього та розширенню зовнішніх ринків збуту. Зросло втручання держави у сферу міжнародних валютних, фінансових кредитних відносин та товарного обміну. Збільшився експорт державного капіталу, ще вагомішим стало його місце в загальному обсязі капіталу, що експортується. Отже, державні видатки стали одним із основних інструментів концентрації та централізації капіталу, збільшення нагромаджень у національній економіці. Відповідно до рівня розміщення державних доходів державні видатки також поділяються на централізовані (з бюджету і фондів цільового призначення) і децентралізовані (витрати підприємств державного сектору).

За роллю  у суспільному виробництві розрізняють  поточні видатки і видатки  на розвиток. В окремих випадках це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капітальний бюджети. Відповідно до цільового призначення видатки класифікуються за статями витрат, наприклад, капітальні вкладення,капітальний ремонт, оплата праці, послуг, матеріалів та ін.

За формами  фінансування розрізняють такі державні видатки: кошторисне фінансування, державне фінансування інвестицій, бюджетні кредити, державні дотації, субсидії і виплати.

Кошторисне  фінансування — забезпечення державними грошовими коштами установ і організацій соціально-культурної сфери,оборони, органів державного управління, органів правоохоронних і органів безпеки, органів судової влади і прокуратури та ін. Вони отримують кошти на своє утримання із бюджету на підставі фінансових документів — кошторисів.

Склад видатків бюджету визначається функціями держави та характером її фінансової діяльності:

а) функції                                           видатки

1)  управлінська                     —державне  управління;

                                            — судова  влада  і  прокуратура;

                                            — правоохоронні  органи  і   служба  безпеки;

                                            — фінансові  і  митні   органи;

                                            — міжнародні  відносини; 

 

2) оборонна                            —  національна  оборона;

 

3) соціальна                           — соціальний  захист;

                                            — соціальне  забезпечення;

                                            — соціальна  сфера;

 

4) економічна                        — економічна  діяльність  держави;                                                                 

                                           — фундаментальні  дослідження; 

 

б) фінансова                          — обслуговування  державного  боргу.

    діяльність 

Державне  фінансування інвестицій вміщує в собі державні інвестиції на основні об’єкти економічного і соціального розвитку. Фінансування капітальних вкладень із бюджету за умов ринку має свої особливості. Держава втручається в процес фінансово-кредитного забезпечення капітальних вкладень державних підприємств. Поряд з бюджетними коштами, залучаються також іноземні джерела інвестиційного фінансування як з боку іноземних держав, так і з боку міжнародних і приватних вітчизняних комерційних банків і кредитних установ. Досвід провідних Європейських країн показує, що на період трансформації економіки державі належить вирішальна роль у фінансуванні конкретних загальнодержавних, структуроутворюючих інвестиційних програм. Надзвичайно актуальним стає питання якісної оцінки та контролю державних інвестицій у державний сектор.

Бюджетні  кредити — це фінансова підтримка державних та інших підприємств, у яких понад 50 % майна є державною власністю. Здійснюється вона з бюджетних асигнувань на поворотній і, як правило, платній основі під затверджені проекти використання коштів, що надаються як державна підтримка. Фінансову підтримку як бюджетну позику в Україні надає Міністерство фінансів на договірних засадах. Державні позики надаються різним галузям на значно м’якших умовах, ніж це робиться комерційними установами. Крім того, державному кредитуванню притаманна більша гнучкість порівняно зі звичайними видатками. Кредитування можна розглядати і як важливий інструмент анти циклічної політики, що активно використовується в період спаду ділової активності. Коли ж економічна діяльність повертається до свого нормального ритму, обсяги стимулюючих її позик скорочуються. Операції з кредитування є складовою загального бюджетного курсу уряду з регулювання економіки і впливу на стан фінансового ринку держави.

Державні  дотації — це форма бюджетного фінансування планово-збиткових підприємств, організацій і установ, які надають послуги або виробляють необхідні товари, витрати на виробництво яких перевищують ціну продажу. До субсидій у вузькому значенні належать трансферти підприємствам з боку держави (у грошовій формі або у вигляді послуг, що мають грошову оцінку) на фінансування поточних витрат.

До субсидій у широкому значенні відносять всі форми втручання держави в економічну діяльність, унаслідок яких змінюються ціни на товари або фактори виробництва, а отже — і умови конкуренції на користь окремих підприємств або сфер економічної діяльності. Тобто субсидією вважається будь-яка виплата держави на користь суб’єкта підприємницької діяльності, якщо ця виплата обмежується певною галуззю, певною метою економічної політики, певним регіоном, певним виробничим фактором. В умовах ринкової економіки до субсидій у широкому значенні також належать трансферти, що мають характер субсидій. Це платежі домогосподарствам і приватним організаціям, які суттєво впливають на структуру економіки. У дослідженнях Світового банку використовуються поняття «приховані субсидії державним підприємствам», до яких відносять: пільгові кредити; багаторазове відстрочення виплати основної суми кредиту і відсотків з нього, повне списання боргів за кредитами (це перетворює кредит у пряму субсидію); заборгованість зі сплати податків, списання податкової заборгованості; привілеї в отриманні державних замовлень; привілеї щодо купівлі товарів і послуг у держави або в інших підприємств за цінами, що є нижчими від ринкових; користування державними землями і будівлями без сплати оренди; вигоди від обов’язкової закупівлі держструктурами продукції підприємства. Вимоги Європейського Союзу і міжнародні торговельні угоди, як правило, виходять з широкого трактування поняття субсидій. В останні роки в країнах з перехідною економікою як важливий інструмент стимулювання економіки часто розглядається надання державних гарантій за іноземними кредитами. За умовами погашення зовнішніх зобов’язань кредити під гарантію уряду можна розділити на чотири групи:

1. Так  звані бюджетні кредити. Їх  одержують підприємства, але при  наданні гарантій щодо цих  кредитів відразу передбачається, що їх обслуговування і погашення  відбуватимуться за рахунок бюджету  без будь-якої участі підприємств,  тобто фактично вони є прямими  бюджетними витратами, але відкладеними  у часі. Надання таких гарантій  веде до обмеження можливостей  бюджетів у наступні роки.

2. Кредити,  надані підприємствам на умовах  валютної самоокупності. Усі витрати  щодо їх погашення й обслуговування (в іноземній валюті)

повинні нести самі підприємства.

3. Кредити  на умовах погашення зовнішніх  зобов’язань за рахунок бюджету  з подальшим відшкодуванням його  витрат поставками продукції  в державний резерв. Ці кредити  з розрахунками у натуральній  формі абсолютно «непрозорі».  Як правило, при таких розрахунках  використовуються досить умовні  коефіцієнти обміну одних товарів  на інші, що веде до спотворення  механізмів ціноутворення, отже, створює умови як для одержання  вигоди «третіми» особами, так  і для прихованого додаткового  субсидування підприємств.

4. Кредити  на умовах погашення зовнішніх  зобов’язань за рахунок бюджету  з подальшим відшкодуванням його  витрат у національній валюті. У даному випадку підприємства  не тільки не несуть повної  юридичної відповідальності за  своєчасне погашення кредиту,  а й звільняються від витрат  щодо конвертації валюти. Такі  кредити також містять у собі  елементи додаткового субсидування  підприємств.

Практично за всіма кредитами, за винятком кредитів другої групи, весь валютний ризик покладається на державу. Збільшення обсягів гарантій за такими кредитами означає додаткову  можливість збільшити у наступні роки субсидії підприємствам у прихованій формі. Очевидно, що всі ці форми державного втручання в економіку визначаються економічними умовами, зі змінами яких змінюються як форми бюджетного фінансування, так і їх застосування.

Склад і  напрямки використання державних видатків визначаються характером функцій держави. До складу видатків, пов’язаних з політичними функціями держави, належать: утримання армії; державного апарату  управління і влади; посольств; консульств; сплата внесків до міжнародних організацій тощо. Вони становлять від 3 до 10 % валового внутрішнього продукту і від 10 до 25 % загальної суми державних видатків розвинутих країн. До складу видатків, пов’язаних з економічними функціями держави, входять державні інвестиції в галузі економічної інфраструктури, субсидії приватному капіталу й державним корпораціям, видатки на зовнішньоекономічну діяльність тощо. Загалом у країнах з розвинутою ринковою економікою видатки, зумовлені економічними функціями держави, становлять від 10 до 15 % валового внутрішнього продукту і від 20 до 35 % загальної суми державних видатків. Щодо видатків на науково-дослідні роботи та дослідно-конструкторські розробки, то сучасна держава з ринковою економікою перетворилася на головного організатора й інвестора наукових досліджень. За державний попит у країнах Заходу                       фінансується від 15 до 65 % витрат на ці потреби. У провідних країнах світу на наукові дослідження спрямовується від 2,5 до майже 4 % валового внутрішнього продукту. Соціальні функції держави втілюються через забезпечення мінімального прожиткового рівня найуразливішим категоріям населення, сприяння розвитку освіти, культури, охорони здоров’я і довкілля. Загалом видатки на соціальні потреби становлять від 20 до 35 % загального обсягу державних витрат у більшості країн світу. У сучасних умовах посилюється роль і значення управління фінансовими ресурсами, що перебувають у розпорядженні держави.