Історики  філософії  умовно поділяють середньовічну  філософію на два періоди: патристичний і схоластичний. Патристична філософія (лат. патер – батько) з точки зору її виникнення, в свою чергу, ділиться на філософію Сходу і Заходу, отців грецької і латинської церков. На Сході ця філософія була тісно пов’язана з вченням античних мислителів і розвиваась передусім в осередках, які тяжіли до спекулятивного способу мислення. Її особливістю був високий теоретичний рівень, успадкований від філософських шкіл Стародавньої Греції. На заході патристична філософія в особі її родоначальників, найвизначнішим з яких був Тертулліан (близько 160 – 220 рр.), мала виразно апологетичний характер, але в апологетиці східної і західної патристики теж були істотні відмінності. Отці церкви Сходу  основну увагу зосереджували на інтерпретації християнських догматів стосовно сутності Бога, тоді як західні – на стосунках “Бог – людина”, співвідношенні віри і розуму тощо.

       Епоха патристики (від лат. pater — батько) — це епоха релігійно-філософських доктрин так званих отців церкви (II—VIII ст.). Епоха патристики це час утвердження догматів християнського вчення і основних мотивів середньовічної філософії, як християнської філософи.

       Патристика  розглядає Бога як абсолютне буття. Звідси випливає дуже важливе питання: Чи може людина давати характеристики Богові?

       На  це питання є дві протилежні відповіді.

       1.  Позитивна. Бог є зосередженням  Всемогутності, Справедливості, єдність  Істини, Добра, Краси. Концепції,  що випливають із цієї відповіді,  дістали назву позитивної, або  катафатичної теології.

       2.  Негативна. Бог як Абсолют не може мати визначень людською мовою, тому що перебуває за межами буття людини. Такий підхід створив негативну, або апофатичну теологію.

       Принциповим для філософії патристики є утвердження  християнства як монотеїзму і протиставлення його політеїзму язичництва.

       Для патристичної філософії Сходу і  Заходу в певні періоди її розвитку тематика досліджень була майже однаковою. Це коло питань, пов’язаних зі смертністю чи безсмертям душі, апологія надприродної сутності Бога, божественний характер Святої Трійці і т.д.

       Один  із найвидатніших представники патристики раннього середньовіччя Аврелій  Августин зробив спробу взагалі зняти  будь-які відмінності між поглядами  отців церкви Сходу і Заходу. Так, у вченні про Святу Трійцю Августин, заперечуючи Тертуліанові про її непізнаваність, доводив, що, спираючись на одкровення як сферу містичного та раціоналізм Платона, можна прийняти її тлумачення, яке дають отці церкви Сходу – Григорій Богослов (близько 330 –390 рр.), Григорій Нисський (325–394 рр.) та Василь Великий (близько 330 – 394 рр.). Аврелій Августин вважав, що людина, яка присвятила свою філософію церкві, не повинна займатись вишукуванням дрібних помилок у іншого теолога. Це не зміцнює авторитет релігійних мислителів, а тільки шкодить йому. Рівень пізнання оточуючого нас світу детермінований вірою в Бога, осяяною одкровенням. Глиюбина цього освітлення не у всіх людей однакова, тому і можливі певні несуттєві помилки в раціональному поясненні процесів і явищ тим чи іншим мислителем.

       Августин  бачив, що філософія отців церкви Сходу, яка була тісно пов’язана з неоплатонізмом, більш ґрунтовно підходить до висвітлення питань у царині теософії, теології, теодіцеї, ніж це мало місце у отців церкви Заходу, і тут він не помилявся. Свідченням цьому – діяльність представника неоплатонівсько-містичного напрямку Псевдо-Діонісія, який написав ряд вагомих теологічних праць “Про Божі Імена”, “Про містичну теологію”, “Про небесну ієрархію” тощо. Твори Псевдо-Діонісія були вершиною філософської думки патристики. Завдяки видатному апологету християнства і неоплатонізму Максимові Сповінику (580 – 662 рр.) погляди Псевдо-Діонісія отримали широке визнання і поширення як на Сході, так і на Заході.

       Проте згодом розвиток патристичної філософії  скрізь завмирає. Закриття всіх філософських шкіл на Сході імператором Юстиніаном, а на Заході – падіння Римської імперії призвело до того, що представники філософської думки в умовах перших кроків становлення держав на теренах колишньої імперії боролись не за розвиток інтелектуального життя на високому філософському рівні, а за збереження хоча б того, що вже було досягнуто в попередні століття.

       Список  використаної літератури

1. Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковский В.Г.  Історія  філософії. – К., 2001. – 408 с.
2. Данильян О.Г., Тараненко В.М. Основи філософії. – Харків, 2003. – 352 с.
3. Кондзьолка В.В. Історія середньовічної філософії. — Л., 2001. — 318с.
4. Кремень В. Г., Афанасенко В. С., Волович В. І., Горлач М. І., Головченко Г. Т. Історія філософії. — Х., 2003. — 768с.
5. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. – К., 2000. – 272 с.
6. Ярошовець В.І. Історія філософії. — К., 2004. — 214с.