Сутність пізнавального процесу

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ТЕХНІЧНИХ СИСТЕМ ТА ЕНЕРГОЕФЕКТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

КАФЕДРА ТМВІ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Індивідуальне домашнє завдання 

з дисципліни «Основи системного підходу»

на тему:

“Сутність пізнавального процесу”

Варіант 1.2 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала студентка        гр. СТ-71

     Сіренко М.В. 
 

Перевірив        Швець С.В. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

СУМИ 2011

Сутність  пізнавального процесу 

       Метою розвитку людства і людини зокрема  є пізнання навколишнього світу  з метою його розуміння та контролю. З самого свого народження людина починає пізнавати факти необхідні  для її існування. Так на початку  вона пізнає світ навколо себе на відстані витягнутої руки, потім ця відстань збільшується, і вона розпочинає пізнавати  планету, на якій живе, сонячну систему  і т.д. Кожне покоління залишає  наступному вже накопичені знання, таким чином, немає необхідності пізнавати все знову. Та кожне  нове покоління стикається з проблемою  вивчення несвідомого, чогось такого, що не може бути вивчене без контексту  тих подій, в якому воно існує, але вивчати його так не виявляється  можливим через технологічні, часові та інші труднощі. Також людство  стикається з проблемою доповнення і уточнення вже відомих знань. Одним з основних підходів у вивченні і пізнанні дійсності є аналіз моделей створених за реальними явищами. Ідею використання моделей підказує основна невідповідність між людським розумом (скінченність людського розуму) і дійсністю (нескінченна багатовимірюваність). Ця невідповідність випливає з матеріалістичної теорії пізнання. Кожний матеріальний об’єкт нескінченно вимірюваний: цілком в абсолютному значенні і він може бути охарактеризований лище нескінченною безліччю ознак, властивостей і характеристик. Наші знання про матеріальний світ і об’єкти, що входять до його складу на кожному етапі свого розвитку відносні і скінченні; кожний реальний об’єкт завжди володіє низкою ще непізнаних ознак, властивостей і характеристик. Безпосереднім результатом пізнавального процесу пов’язаного з будь-яким об’єктом матеріального світу, є формування у свідомості суб’єкта, ідеального образу, який об’єктивно відбиває деякі іманентно властиві об`єктуриси, властивості і характеристики. У формуванні цього образу поряд із безпосереднім або опосередкованим чуттєвим сприйняттям беруть активну участь теоретичні уявлення, раніше накопичений досвід і взагалі весь багаж знань і практичних навичок, які має в своєму розпорядженні суб’єкт.

       Пізнавальний  процес, як, втім, і будь-який інший  вид активної взаємодії між суб’єктом  і об’єктом носить цілеспрямований  характер. В його основі в усіх без  винятку випадках лежить деяка задача, яку вирішує суб’єкту заради досягнення своїх (необов’язково усвідомлених) цілей.

       Пізнання – це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія пізнання

       Пізнання – це процес діяльності самої людської свідомості, результат останньої. Зміст знання з точки зору такого підходу ми, нібито, отримуємо не з об’єктивної дійсності, а з самої свідомості, котра є джерелом пізнання.

       Пізнання є процесом виявлення самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає. Джерелом пізнання у такому розумінні є не свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об’єктивна дійсність, яка незалежить від людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не джерелом його. Бо зміст знання знаходиться за межами свідомості.

       Процес пізнання здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.

       Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована.

       Об’єкт – це та частина об’єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб’єкта і об’єкта є пізнавальний образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою і об’єктивний за змістом, джерелом.

       Фундаментальні принципи пізнання:

Принцип об’єктивності – найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об’єкту частиною об’єктивної реальності, незалежної від людини. Це вихідна вимога до дослідника – вивчати реальний об’єкт, як первинне начало, що знаходиться за межами людської свідомості і відображається нею.

Принцип пізнаванності. Коротко його можна визначити так: світ пізнаванний, людина з допомогою мислення здатна розкривати сутність речей і явищ, з’ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки і техніки.

Принцип відображення. Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини.

Принцип практики – це визнання за практикою ролі основного критерія істини, рушійної сили пізнання, його джерела. Про зміст, структуру поняття «практика» мова буде йти окремо.

Принцип конкретності істини. Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна, її можна точно визначити. Вона повинна бути зрозумілою, логічною. Це – по-перше. По-друге, конкретність істини означає, що кожне наукове положення, об’єктивний закон, повинні розглядатися з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють. Наприклад, закон всесвітнього тяжіння в умовах Землі і Місяця діє неоднозначно. На Землі, оскільки маса її більша, то більшою є і сила притягання..

       Обов’язкові вимоги пізнавального процесу:

1) висхідна вимога– це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;

2) вимога розгляду передумов виникнення того, чи іншого явища;

3) розгляду явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;

4) виділення в розвитку явища певних етапів (стадій, фаз, періодів), з’ясування їх особливостей, відмінностей;

5) визначення напрямку розвитку вища, його характеру (який він: прогресивний, регресивний, гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.п.);

6) розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;

7) вивчення історії понятійного апарату певного явища, чи системи стосовно зміни їх змісту, який вони мали колись, і який мають тепер; 

       Протиріччя  між нескінченністю природи і  обмеженістю ресурсів людства впливає  на сам процес пізнання людиною навколишнього  світу. Одна з таких особливостей пізнання, що дозволяють поступово, поетапно долати це протиріччя, - наявність аналітичного і синтезуючого способів мислення. Суть аналізу полягає у розподілі цілого на частини, у поданні складного у вигляді сукупності більш простих компонент. Але щоб пізнати ціле, складне, необхідний і зворотний процес – синтез.

       Це  стосується не тільки індивідуального  мислення, але і загальнолюдського  знання. У стародавні часи переважали неподільні знання, природа розглядалась як одне ціле. Аналіз знань привів до утворення різноманітних наук, і  диференціація наук ще триває для  поглибленого вивчення більш вузьких  питань. Синтез здобутих знань відбувається під орудою філософії, математики, теорії систем, які необхідним чином поєднують  технічні, природні і гуманітарні  знання.

       Отже, системність процесу пізнання передусім  виявляється в його логічній послідовності, а саме – в існуванні етапів аналізу і синтезу. Що стосується самого світу, то він, можливо, байдужий до того, хто і як його пізнає (і  чи пізнає взагалі) і не має нічого спільного з нашими уявленнями.

       Філософи по-різному відповідають на це питання. Наприклад, Ф.Бекон вважав, що розумові побудови повністю довільні і ніщо не відповідає їм у природі. Б. Спіноза твердив, що порядок і зв'язок ідей такі ж, як і порядок і зв'язок речей. І. Кант прийшов до висновку, що системність є властивістю природи. Ф. Енгельс відзначав, що якщо продукти людського мозку є продуктами природи, то вони такі ж, як і природа. П. Берже та інші твердять, що в оточенні безмежного хаосу можна віднайти будь-які системні конструкції.

       Але як би там не було, людина безперечно володіє таким методом, як системність. Це свого роду пристосування, створене для подолання нескінченності навколишнього  світу, полегшення, спрощення своєї  діяльності. Процес пізнання невіддільний від практики, відповідність між  реальністю і нашими уявленнями про неї встановлюється не сама по собі, а у процесі взаємодії із середовищем. Теорія – це узагальнення практичного досвіду.