Сучасна зарубіжна філософія. Релігійна філософія ХХ ст

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

НПУ ім. М. П. Драгоманова

 

 

 

Сучасна зарубіжна філософія.

Релігійна філософія ХХ ст.

 

 

 

Реферат виконала

Студентка 207ВС групи

Мельниченко Оксана

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2011

Зміст:

Сучасна зарубіжна  філософія

• Особливості філософської думки кінця ХІХ-ХХ ст………………3 – 6
• Релігійна філософія ХХ ст………………………………………....6 – 10

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сучасна зарубіжна філософія

Особливості філософської думки кінця ХІХ-ХХ ст.

«Класичній» філософії XVII—XIX століть, тобто періоду висхідного розвитку капіталізму, індустріально-ринкової економіки, були властиві віра в розум – не тільки як у людську здатність раціонального пізнання, але і як у принцип світобудови, влаштування природи і суспільства; віра в прогрес, тобто в поступальний процес реалізації того ж таки розуму в історії людства, в можливість і необхідність здійснення розумної суспільної організації; пізнавальний та історичний оптимізм. Новітня наукова революція порушила «класичну» галілеївсько-ньютонівську ясність світорозуміння, а кризові явища в суспільстві, особливо ж катастрофічні події XX ст. (дві страшні світові війни, експериментизм встановлення тоталітарних, репресивних режимів, невдача «розвинутого соціалізму» і розвал Радянського Союзу) підірвали «благодушну» віру в історичний розум і прогрес, виявили ілюзорні засади історичного оптимізму. У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на нереалістичний аспект (чи навіть сутність) дійсності. Вже А.Шопенгауер (1788—1860), «предтеча» цього зрушення, сутність світу вбачав не в розумному началі, а у «світовій волі», первинній по відношенню до уявлення й розуму; він же був проповідником песимізму і включив у коло європейських філософських ідей буддійське вчення про страждання як сутність людського буття. Ф.Ніцше (1844—1900), продовжуючи цю лінію, тлумачив «світову волю», як «волю до влади» і став співцем «надлюдини», що втілює в собі цю волю, вітальну (життєву) силу і перебуває «по той бік добра і зла». Ці ідеї у вульгаризованому вигляді були підхоплені німецькими нацистами.

Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви «філософії життя» і різні варіанти якого розробляли Г. Зіммель, В. Дільтей, Л. Клагес, О. Шпенглер, А. Бергсон та інші. В ньому реальність визначається, як «життя», яке становить органічну цілісність і неперервну тривалість («потік»). У ньому немає протиставлення матеріального і духовного, об'єкта і суб'єкта. Воно не може бути осягнуте науково-раціоналістичними методами (в яких головним є аналіз), а осягається інтуїтивно, через «відчуття».

Якщо «класична» філософія головним началом у людині вважала її свідомість, зокрема розум, то в «кінці віку» (відомий французький вираз «fin de siecle») і в XX ст. зростає інтерес до несвідомої сторони людської психіки. Австрійський психіатр і мислитель 3. Фрейд (1856-1939) розробляє методику психоаналізу, яка перетворюється її засновником та його послідовниками в цілу психологічну, філософську, культурно-історичну концепцію. Відштовхуючись від ідей В. Шеллінга і А. Шопенгауера,            Е. Гартман (1842—1906) створюєсвою «філософію несвідомого». Предметом гносеологічних досліджень стають нераціональні форми пізнання – відчуття, сприйняття, навіть повне заперечення можливостей раціонального пізнання, а також до агностицизму – у вигляді тверджень про те, що пізнання обмежене чуттєвим досвідом і в принципі не здатне проникати в сутність речей: «ignoramus et ignorabimus» («не знаємо і не пізнаємо»).

При визначенні ставлення  до сучасної науки, її можливостей, наслідків науково-технічного прогресу виникло протистояння сцієнтизму (лат. scientia – знання, наука) – впевненість у необмежених можливостях науки та її практичних застосувань і антисцієнтизму, який виражає не тільки сумніви в таких можливостях, але й страх перед сучасною наукою і технікою як «демонічними силами», що загрожують благополуччю людини й самому її життю. В руслі соціальної думки це, відповідно, – протистояння технологічного оптимізму,технократизму і технологічного песимізму, антитехнократизму, який знайшов вираз у так званих «антиутопіях». (Е.Зам'ятін, О.Хакслі, Дж. Оруелл).

Завершуючи, можна виділити такі головні проблеми сучасної філософії: витлумачення, осмислення нової, некласичної картини світу, яка створюється сучасним природознавством, і в зв'язку з цим – теоретико-пізнавальних,логіко-методологічних питань, аналіз знання і мови; людське буття в оточуючому світі, яке розглядається в усій його своєрідності, повноті й різноманітності проявів.

У сучасній філософії сформувалися різні напрями, відмінні за своїм  головним предметом, за типом мислення, вихідними принципами й підходами: позитивістський, пов'язаний, головним чином, з точною наукою і орієнтований на властиві їй методи дослідження та зразки тлумачення одержаних даних; екзистенціально-антропологічний, зорієнтований на проблеми людського буття і нерідко схильний до ірраціоналізму; феноменологічний, предметом дослідження якого є феномен свідомості, її змісту, структури в «чистому» (початковому) вигляді (дослідник при цьому повністю абстрагується від будь-яких натуралістичних і психологічних аспектів проблеми), що зберігає традиційні для цієї форми духовного освоєння світу ідеї й уявлення, оновлюючи й модернізуючи їх. Відмова від класичних зразків філософського мислення не має бездумного й однозначного характеру: поряд із створенням нових його типів і форм характерною також є орієнтація на збереження й продовження класичних традицій з пристосуванням їх до вимог нового часу. Ця орієнтація представлена неокантіанством і неогегельянством, а в релігійній філософії – неотомізмом та неоавгустинізмом. Слід відзначити, що в сучасній філософській думці особливе місце займає марксистська філософія. З одного боку, вона продовжує традиції філософської класики (особливо німецької і, насамперед, гегелівської), їй властива опора на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природних і суспільних явищ, обґрунтування закономірностей соціального прогресу. З іншого боку – вона виходить за межі класичної традиції, що виражається в послідовному,неухильному і навіть підкресленому відстоюванні матеріалізму, органічно поєднаного з діалектикою, а також у розумінні людини, як суспільної, практично діючої істоти, яка освоює і перетворює світ, реалізуючи і розвиваючи при цьому свою властиву сутність. Явно виражена активність, революційність є характерною рисою марксистської філософії.

Релігійна філософія  XX ст.

У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем – капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись, як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука – це могутня, проте не всемогутня сила, що є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Частково інтерес до релігійної філософії у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають, як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумілим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.

Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму – оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.

Визнаними представниками, корифеями неотомізму є французькі філософи Ж. Маритен (1882-1973), Е. Жільсон (1884-1978) та американський філософ Ю. Бохеньський (1902- 1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.

У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез    Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність.

 

 

Тези Св. Томи

• Світ речей нам наданий реально, цей світ може засвоюватися практично у досвіді життя (Тлумачення Св. Томи симфонії розуму та сили).
• Відповіді на найважливіші для людини питання слід шукати у текстах Святого Письма та в божественному об 'явленні вирішення найважливіших проблем світової філософії, можливе лише на грунті релігійного світогляду, божественного об'явлення.
• Пізнання розпочинаються із відчуття, із реальних контактів людини з дійсністю, але переходить в активізацію тих кращих інтелектуальних здібностей, якими наділив нас Бог.

Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності XX ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності.

Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Томою, наголошували на необхідності орозумнення волі). Його представниками були К. Барт (1886- 1968), П. Тілліх (1886 - 1965), Р. Бультман (1884 - 1976).

Серед філософських течій  релігійного спрямування варто  згадати також теософію (О. Блаватська, Р. Штайнер), учення «живої етики» (О. Реріх) та російську релігійну філософію (М. Бердяєв, П. Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення. Представники теософії («теос» – бог, «софія» – мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те ж – про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества. Із цієї тези випливала також теософська пропаганда екуменізму – руху за об'єднання усіх релігій світу.

Учення "Живої етики" базувалося на переважно етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. В людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоб пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі в Україні. Його пропагандою займаються осередки "Товариства Реріха".

Російська релігійна філософія (або  філософія російського релігійного  ренесансу) найбільш широко і потужно  розгорнула свою діяльність на початку  XX ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному перш за все із східним православ'ям світогляду.

Поставивши людину у центр  своїх розмірковувань, ця філософія  виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу  Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії  позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін.

Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій «софійності» світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христа, майже на рівень особливої божественної іпостасі. Значна частина філософів цього напряму була відправлена за межі радянської держави та продовжила свою діяльність за кордоном (у Чехії, Югославії, Франції), а частина загинула під час сталінських репресій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

1. В. Л. Петрушенко. Філософія: Курс лекцій: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти III – IV рівнів акредитації. – 3-тє видання, перероб. і доповн. – Львів: «Магнолія плюс», 2005. – 506 с.
2. І. П. Хобта., О. А. Заглада., С. П. Щерба. Філософія: Підручник. – К.: Кондор, 2007. – 452с.

 

 

 

 

 

~ ~