Порівняльна характеристика філософії Античності з філософією доби Відродження

(VI ст. до н.е. – IV початок V ст. н.е.)

(XIV – XVI ст.)

Пізніше центральним  поняттям філософії стає буття. В  ньому бог – є початок усього. Також бог ототожнюється з  природою, з Космосом. Філософи цього  часу вважають, що людина залежна від долі, і що нічого в світі не виникає безпричинно. У всіх мислителів цього часу світ виступає у вигляді своєрідної цілісності, що підпорядковую собі людину як одну з частинок космічного цілого.

Згодом відбувається перехід від вивчення природи до розглядання людини у всіх її багатоманітних проявах. Філософія стає наукою, що допомагає людині знайти своє місце в світі, свою роль, своє призначення в бутті. Головною метою стає «пізнання самого себе». Сократ вже починає вирізняти людину з космосу і скеровує свою увагу лише на ній. Саме починаючи з Сократа людина стає основним об’єктом дослідження філософів. Специфічним є постійне співвідношення людини і світу. Проблема людини, людської особистості стає однією із найважливіших проблем філософії. Також філософія вперше формулює основне світоглядне питання як питання про відношення суб'єкта до об'єкта, духу до природи, мислення до буття.

В період пізньої  античності філософи зосереджують свою увагу на житті окремої людини. Епікур вже заперечує панування долі над людиною, і вважає що в житті обов’язково трапляються випадковості.

Навідміну від  епохи Відродження,

мистецтво та фізична  праця майже не цінуються в  цей час. Найвищою формою діяльності людини оголошується теоретичні пошуки, роздуми, бо саме вони наближали людину до Космосу.Фізичне тіло людини трактується як «кайдани душі», які тягнуть її униз та зумовлюють гріховні помисли. 

Ця епоха  відрізняється саме спрямованністю на людину, формуванням її моральних і духовних якостей. Людина стає найвищою цінністю і майже співрівною богові. Як висловлювався Кузанський людина відіграє роль «другого бога». Виникає новий ідеал особистості (людина, наділена разумом, чеснотами, безсмертною душею, творчими можливостями). Замість онтологічних питань на перший план висуваються етичні питання. Гуманісти відроджують філософію епікуреїзма, в основі якої було насолодження – в першу чергу духовне, а потім вже чуттєве. Теоцентризм витісняється антропоцентризмом, тобто філософи цього періоду в центр світоутворення ставили Бога, але головну увагу приділяли людині. В цей період набуває значення діяльність людини в цьому світі та досягнення щастя (можемо простежити близькість до філософії Епікура). На думку філософів, людину з Богом урівнюють дві основні властиві для неї якості - розум і свобода волі. Якщо Бог - начало світу, то людина - його центр. Вона у своїй діяльності та помислах нічим не обмежена, спроможна на все саме завдяки власним зусиллям. Філософія тепер трактується як наука, яка має допомогти людині знайти своє місце у житті.

Навідміну від Античності, важливим елементом  епохи Відродження стає культ  творчої діяльності людини. Можна  простежити в цей час швидке зростання  ролі розумової праці і людей, що цією працею займаються. З’являються нові професії та ряд нових розумових занять (переважно філологічні та лінгвістичні дослідження). Також хочу зазначити, що багато філософів цього часу були залучені до різних родів діяльності (наприклад Леонардо да Вінчі був не тільки талановитим живописцем, а ще й вченим, філософом, скульптором, архітектором та інженером).Також філософи змінюють погляди щодо фізичного тіла людини (в людині набирає значення не тільки її духовне життя). Стає поширеним культ краси, художники в першу чергу зображають на своїх полотнах обличчя та тіло людини. 

Фалес стверджував, що все виникає з води, Анаксимен  – з повітря, Анаксимандр – з невизначеної безкінечної першооснови, яка завжди знаходиться в русі. Геракліт в якості пояснення Всесвіту розглядав вогонь («Вогню смерть - повітря народження та повітря смерть - води народження. Зі смерті землі народжується повітря, зі смерті повітря - вогонь»). Демокріт вважав, що «в світі немає нічого крім атомів і порожнечі, усе існуюче розрішується в нескінченній безлічі первісних неподільних вічних і незмінних часток, які вічно рухаються в нескінченному просторі, то зліплюючись, то розлучаючись одна з одною». А Платон вважав, що Космос був створений божеством з первісного Хаусу. Аристотель покладався на матерію, яка за його думкою не може виникнути з нічого, збільшитися або зменшитися у своїй кількості. Вважає, що Космос має межі і його можна виміряти.

М.Кузанський не погоджується з принципами фізики Аристотеля, яка заснована на розрізненні вищого - надмісячного та нижчого – підмісячного світів. Він руйнує кінцевий Космос античної науки, у центрі якого знаходиться нерухома Земля. Кузанський стверджує, що світ нескінченний і що Земля є одним з багатьох небесних тіл і подібно до них сама рухається і не є центром всесвіту; руху Землі ми не помічаємо, тому що сприймаємо його у порівнянні з чимось нерухомим. Наша Земля обертається навколо своєї осі і здійснює повне обертання протягом доби.

 М.Коперник у своїй праці «Про обертання небесних сфер» вперше математично обґрунтував ідею про рух Землі та інших планет навколо Сонця, визначив послідовність розташування планет, обчислив їх відносну віддаленість від Сонця тощо. Коперник руйнує найважливіший принцип фізики Аристотеля, вважаючи що Всесвіт є невимірним і безмежним. Він докорінно змінив уявлення, які були надані нам античними філософами.

Галілео Галілей довів точність ідей Коперника за допомогою своїх астрономічних відкриттів. А відкриттям Чумацького Шляху він довів незліченність світів у Всесвіті. 

За Демокритом людина – це частина природи, яка  складається з атомів. Душа людини складається з дрібних, найбільш рухливих  атомів. Коли людина помирає – помирає і її душа. Метою життя людини є щастя, яке не зводиться до тілесних насолод і егоїзму.

На відміну від Демокрита Платон стоїть на позиції антропологічного дуалізму душі й тіла. Він вважав,що душа є субстанцією, яка робить людину людиною, а тіло розглядається як ворожа їй матерія. Тому від якості душі залежить і загальна характеристика людини та його призначення.

За Арістотелем  людина розглядається як істота суспільна, політична, державна. Він вважав, що людина «в першу чергу є розум». Людина за Арістотелем – це суспільна  тварина, наділена разумом.

Перші представники гуманізму (Д.Манетті, Л.Бруні, К.Салютаті тощо) зближують людину з богом, звеличують людину як творця світу культури. Людина уподібнюється богові завдяки творчій  моці, здатності перетворювати зовнішній природний світ.

М.Кузанський вважає людину співрівною з богом. На його думку людина є «другим богом».

Представники  неоплатонізму ставлять людину в  центр космічної ієрархії буття.

Фічіно вважає душу людини джерелом руху і життя  космосу, тобто душа є тотожною природі. Він проголошує людину вершиною божественного творіння.

Мірандола також  вважає, що людина займає центральне місце  у світобудові. Вважає, що свобода вибору й творчі здібності обумовлюють те, що кожен сам є ковалем свого щастя або нещастя.

Ціцерон вважав, що державна влада повинна бути вручена мудрецям. Цицерон визнає рівність всіх людей від природи й можливість досягнення мудрості кожним, хто одержить утворення. Майнові й соціальні розходження між людьми, на його думку, виникають не від народження, а в чинність сталих у суспільстві відносин. У трактуванні Цицерона право виступає основою держави, його визначальним початком.

На думку  філософів Античності держава виявляється моральним співтовариством вільних громадян.

Томас Мор зобразив найкращій політичний устрій, на його думку, в своєму творі  «Утопія». Політичний устрій ідеальної держави, з погляду Мора, базується на суспільній власності, рівності, насамперед у розподілі благ і споживанні, обов’язковості праці, віретерпимості тощо. Отже, Т.Мор виступив прихильником політичного устрою (соціалізму), який базується на суспільній власності і рівності членів суспільного колективу.

Томмазо Кампанела вважав, що держава збережеться в суспільстві, заснованому на загальній власності.