Легенди і міфи Стародавньої Греції

Погосов М.С ПЗ-12 
 

                               Легенди і міфи Стародавньої Греції 
 

              Міфологія – це зібрання переказів про богів і героїв. Грецький народ, поділений на багато племен, по-різному оповідав про свої божества. У кожній країні, у кожному селі і в кожній общині були зовсім різні версії, які поети теж дуже довільно переробляли й змінювали. Отож за століття зібрався надзвичайно багатий і розмаїтий матеріал, з нього ми відбираємо тільки найпоширеніші легенди, запозичуючи окремі подробиці з найкращих чи найцікавіших варіантів.  

       Міфологія – це ще не зовсім релігія. Релігія здебільшого спирається на культ, на обряди, які, на відміну від міфів, що легко змінюються, не піддаються впливу часу й зберігають дуже давні форми вірувань. Завдяки стійкості культу ми можемо відтворити в загальних рисах найдавніші вірування греків і навіть визначити, що до них внесли народи, які населяли Елладу до появи в ній еллінів.  

       Грек  відчував навколо себе розмаїте і  могутнє життя таємних сил. Дерева ростуть мовби якимсь чудом, і тихе шелестіння листя – то їхня мова; річки течуть у невідому далечінь, і їхні води – життєдайні для удобрення грунту; вогонь народжується, пожирає свою поживу і вмирає; вітер мчить понад горами, зловісно завиваючи, - звідусіль виступають незбагненні сили, перед якими первісна людина схиляється і тремтить. Прагнучи пізнати їх і зав’язати з ними дружні стосунки, вона називає їх іменами і, зрештою, оточує себе безліччю богів. Найубогіше грецьке село мало своє божество, якого часто й не знали в сусідньому поселенні. Кожне явище, майже кожне заняття мали свого покровителя. Імена цих божків спеціального призначення здебільшого забулися, коли в Греції утвердились олімпійські боги, котрі взяли на себе їхні функції і атрибути. У стародавній релігії було безліч злих духів, нечистої сили, які шкодили людині в щоденному житті. Від них намагалися захиститись усілякими магічними засобами: перевдяганням, танцями, гучною музикою.  

       Грецька релігія не була релігією чистої краси, незатьмареної радості й безтурботної життєлюбності, як її надто легковажно визначають. Звісно, ці елементи в ній переважають і роблять її, на перший погляд, несхожою на жодну іншу релігію. Однак елевсінські містерії і вчення орфіків дають можливість нам зазирнути в глибочінь релігійних роздумів цих “веселих” греків, які бували й дуже серйозними і навіть смутними. Вони зберегли сліди варварства в забобонах та безглуздих пересудах. Грецька філософія, наука, література й мистецтво – вічне й загальне надбання всіх європейський народів – так зуміли приховати і стерти ці дуже пересічні риси, що тільки завдяки копітким дослідженням вдалося тепер відкрити під ідеальною оболонкою еллінських богів смішну й криву гримасу первісних духів.  

       У кожного, хто входить у гамірний і строкатий світ міфів, не зможе не виникнути запитання: як узгоджував ці суперечності, примхи й неподобства розум такого інтелігентного народу? На нього дає відповідь історія грецької релігії, в якій можна побачити тисячолітню боротьбу розуму й доброчесності з забобонами і нестримною фантазією. Очищення поняття божества від грубих передсудів чи аморальних міфів відбувалось і в містеріях, і в жрецьких колегіях, таких, як дельфійська, і у філософів, як-от Платон, і в поетів, особливо зв’язаних з релігією, як Есхіл, Софокл і Піндар. Ці поняття змінювались у кожному столітті, але через дивний збіг обставин кінець стародавнього світу був дуже схожий на його початок, уже оповитий сутінками історії: віра в духів охопила навіть непересічні уми, і серед філософів античності, що вже загибала, знайшлися люди, котрі уподібнювались чудодійникам, магам і чарівникам, яких зневажав ще Гомер.  

       Усе це стало об’єктом дослідження істориків  релігії лише близько ста років  тому, а доти ніхто цим не цікавився  п’ятнадцять століть, протягом яких світ грецьких богів впливав на літературу й мистецтво Європи. На міфологію завжди дивились як на один з найкращих витворів грецької уяви, і вона була зібранням безсмертних тем, мотивів та символів, без яких і в наш час мистецтво не може обійтись, до яких воно постійно повертається.  
 

       АПОЛЛОН[1]  

       Народження  Аполлона  

       Бог світла, золотокудрий Аполлон, народився  на острові Делосі. Мати його Латона, гнана гнівом богині Гери, ніде не могла  знайти собі притулку. Переслідувана  посланим Герою драконом Піфоном, вона блукала по всьому світу і, нарешті, сховалася на Делосі, що носився в ті часи по хвилях бурхливого моря. Тільки ступила Латона на Делос, як з морської безодні піднялися величезні стовпи і зупинили цей безлюдний острів. Він став непохитно на тому самому місці, де стоїть і досі. Навколо Делосу шуміло море. Сумно підносились скелі Делосу, голі, без найменшої рослинності. Лише чайки морські знаходили притулок на цих скелях і наповнювали їх своїм сумним криком. Та ось народився бог світла Аполлон, і всюди розлилися потоки яскравого світла. Як золотом, залили вони скелі Делосу. Все навколо зацвітло, заблискотіло: і прибережні скелі, і гора Кінт, і долина, і море. Гучно славили народження бога богині, які зібралися на Делос, підносячи йому амброзію і нектар. Вся природа навколо раділа разом з богинями.  
 

       Асклепій (Ескулап)  

       Але не тільки месником є Аполлон, не тільки загибель шле він своїми золотими стрілами – він лікує хвороби. Син Аполлона Асклепій – бог лікарів  і лікарської справи. Мудрий кентавр  Хірон виховав Асклепія на схилах Пеліону. Під його керівництвом Асклепій став таким умілим лікарем, що перевершив навіть свого вчителя Хірона. Асклепій не тільки зціляв усі хвороби, а навіть померлих повертав до життя. Цим прогнівив він володаря царства померлих Аїда і громовержця Зевса, бо порушив закон і порядок, встановлений Зевсом на землі. Розгніваний Зевс метнув свою блискавку і поразив Асклепія. Але люди обожествили Аполлонового сина як бога-зцілителя. Вони спорудили йому багато святилищ і серед них знамените святилище Асклепія в Епідаврі.  

       По  всій Греції шанували бога Аполлона. Греки  вшановували його як бога світла, бога, який очищає людину від скверни пролитої крові, як бога, що прорікає волю батька його Зевся, бога, що карає, насилає  хвороби і зціляє їх. Його шанували грецькі юнаки як свого покровителя. Аполлон – покровитель мореплавства, він допомагає заснуванню нових колоній і міст. Художники, поети, співці та музиканти перебувають під особливим покровительством проводиря хору муз Аполлона-кіфареда. Аполлон рівний самому Зевсу-громовержцю по тому поклонінню, яке віддавали йому греки.  
 

       КИПАРИС  

       Викладено за поемою Овідія “Метаморфози”  

       На  острові Кеосі[2], в Карфейській  долині, був олень, присвячений німфам. Чудовий був цей олень. Гіллясті його роги були визолочені, перлове намисто прикрашало його шию, а з вух спускалися дорогоцінні оздоби. Олень зовсім забув страх перед людьми. Він заходив у будинки селян і охоче простягав шию всякому, хто хотів його погладити. Всі жителі любили цього оленя, але найдужче любив його юний син царя Кеоса Кіпаріс, улюблений друг стріловержця Аполлона. Кіпаріс водив оленя на галявини з соковитою травою і до дзвінких дзюркотливих струмків; він прикрашав могутні роги його вінками з запашних квітів; часто, граючись з оленем, заскакував юний Кипаріс, сміючись йому на спину і роз’їжджав на ньому по квітучій Карфейській долині.  

       Був жаркий літній полудень; сонце пекло; все повітря наповнене було жаром. Олень заховався в холодку  від полудневої спеки і ліг  у кущах. Випадково там, де лежав  олень, полював Кіпаріс. Не впізнав він свого улюбленця-оленя, бо його прикривало листя, кинув у нього гострим списом і вбив на смерть. Жах пройняв юного Кіпаріса, коли він побачив, що вбив свого улюбленця. В горі він хоче вмерти разом з ним. Даремно втішав його Аполлон. Горе Кіпаріса було безутішне, він благав срібнолукого бога, щоб бог послав йому журбу навічно. Почув його Аполлон. Юнак обернувся на дерево. Кучері його стали темно-зеленою хвоєю, тіло його одяглося в кору. Струнким деревом кипарисом стояв він перед Аполлоном; як стріла, підносилася його вершина до неба. Сумно зітхнув Аполлон і промовив:  

       - Завжди уболіватиму я за тебе, прекрасний юначе, уболіватимеш  і ти за чуже горе. Будь же  завжди із скорботними!  

       З того часу біля дверей будинку, де є  померлий, вішали греки гілку кипариса, його хвоєю прикрашали похоронні вогнища, на яких спалювали тіла померлих, і садили кипариси край могили.  
 

       ОРФЕЙ І ЕВРІДІКА  

       Викладено за поемою Овідія “Метаморфози”  

       Орфей у підземному царстві  

       Великий співець Орфей, син річкового  бога Еагра і музи Калліопи, жив  у далекій Фракії. Дружиною Орфея  була прекрасна німфа Еврідіка. Палко  кохав її співець Орфей. Але недовго  тішився Орфей щасливим життям з  дружиною своєю. Одного разу, незабаром  після весілля, прекрасна Еврідіка збирала зі своїми юними жвавими подругами німфами весняні квіти в зеленій долині. Не помітила Еврідіка в густій траві змії і наступила на неї. Вжалила змія юну дружину Орфея в ногу. Голосно скрикнула Еврідіка і впала на руки подруг, що підбігли. Зблідла Еврідіка, склепились її очі. Отрута змії урвала її життя. Жах охопив подруг Еврідіки і далеко рознісся їх скорбний плач. Почув його Орфей. Він поспішає в долину і бачить холодний труп своєї ніжно коханої дружини. В розпачі Орфей. Не міг примиритися він з цією втратою. Довго оплакував він свою Еврідіку, і плакала вся природа, чуючи його сумний спів.  

       Нарешті, вирішив Орфей спуститися в похмуре  царство душ померлих, щоб ублагати владику Аїда і дружину його Персефону  повернути йому дружину. Крізь темну печеру Тенару[3] спустився Орфей до берегів священної ріки Стіксу.  

       Стоїть  Орфей на березі Стіксу. Як переправитись  йому на той берег, туди, де лежить похмуре  царство владики Аїда? Навколо  Орфея товпляться тіні померлих. Ледве  чути стогін їх, подібний до шелесту падаючого листу в лісі пізньої осені. Ось почувся здалеку плескіт весел. Це наближається човен перевізника душ померлих Харона. Причалив Харон до берега. Просить Орфей перевезти його разом з душами на той берег, але відмовив йому суворий Харон. Хоч як благав його Орфей, все чує він одну відповідь Харона – “Ні!”.  

       Ударив  тоді Орфей по струнах своєї золотої  кіфари, і широкою хвилею рознеслись по березі похмурого Стіксу звуки  її струн. Своєю музикою зачарував  Орфей Харона; слухає він гру Орфея, спершись на своє весло. Під звуки музики ввійшов Орфей у човен, відштовхнув його Харон веслом від берега, і поплив човен через темні води Стіксу. Перевіз Харон Орфея. Вийшов він з човна і, граючи на золотій кіфарі, пішов похмурим царством душ померлих до трону бога Аїди, оточений душами, що позлітались на звуки його кіфари.  

       Граючи  на кіфарі, наблизився до трону Аїда Орфей і схилився перед ним. Дужче  вдарив він по струнах кіфари і  заспівав; він співав про своє кохання  до Еврідіки і про те, яке щасливе було його життя з нею в світлі, ясні дні весни. Але швидко минули дні щастя. Загинула Еврідіка. Про своє горе, про муки розбитого кохання, про свою тугу за померлою співав Орфей. Все царство Аїда слухало спів Орфея, всіх зачарувала його пісня. Схиливши на груди голову, слухав Орфея бог Аїд. Припавши головою до плеча чоловіка, слухала пісню Персе фона; сльози смутку тремтіли на її віях. Зачарований звуками пісні, Тантал забув голод і спрагу, що мучать його. Сізіф припинив свою тяжку, марну працю, сів на той камінь, який він котив на гору, і глибоко-глибоко замислився. Зачарований співом, стояли Данаїди, забули вони про свою бездонну посудину. Сама грізна трилика богиня Геката закрилася руками, щоб не видно було сліз на її очах. Сльози блищали й на очах Еріній, які не знають жалощів, навіть їх зворушив своєю піснею Орфей. Але ось все тихше бринять струни золотої кіфари, стихає спів Орфея, і завмер він, як ледве чутний подих смутку.  

       Глибока мовчанка панувала навколо. Порушив  цю мовчанку бог Аїд і спитав Орфея, чого прийшов він в його царство, про що він хоче просити його. Заприсягся Аїд незламною клятвою богів – водами ріки Стіксу, що виконає він просьбу чудового співця. Так відповів Орфей Аїдові:  

       - О, могутній владико Аїде, всіх  нас, смертний, приймаєш ти у своє царство, коли кінчаються дні нашого життя. Не для того прийшов я сюди, щоб дивитися на ті страхіття, які сповнюють царство твоє, не для того, щоб повести з собою, як Геракл, стража твого царства – триголового Кербера. Я прийшов сюди благати тебе, щоб відпустив ти назад на землю мою Еврідіку. Поверни її знову до життя; ти бачиш, як я страждаю за нею! Подумай, владико, коли б відібрали в тебе дружину твою Персефону, адже й ти страждав би. Не назавжди ж повертаєш ти Еврідіку. Вернеться знову вона в твоє царство. Коротке життя наше, владико Аїде. О, дай Еврідіці зазнати радощів життя, адже вона зійшла в твоє царство такою юною!  

       Замислився  бог Аїд, і, нарешті, відповів Орфеєві:  

       - Гаразд, Орфею! Я поверну тобі  Еврідіку. Веди її назад до  життя, до світла сонячного. Але ти мусиш виконати умову, ти підеш уперед слідом за богом Гермесом, він поведе тебе, а за тобою буде йти Еврідіка. Але під час подорожі по підземному царству ти не повинен оглядатися. Пам’ятай! Оглянешся – і зараз же покине тебе Еврідіка і повернеться назавжди в моє царство.