Філософія Стародавнього Китаю

1. Філософія Стародавнього Китаю

Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "Іцзін" ("Книга перемін"), "Шіцзін" (Книга пісень"), "Шуцзін" ("Книга історії") та ін. 
У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції; 
про природну закономірність; про природність людської душі і свідо-мості. 
Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філо-софії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.). 
Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, — це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. 
Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" — це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" — це конкретний шлях окремої речі або групи речей. 
Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао". 
Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість. 
Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 pp. до н.е. 
Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція — це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь). 
Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманнним" — означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами. 
Таким чином, філософія Конфуція — це яскраве відбиття тендеції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба. 
Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, — це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-пі). 
Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігра-вала школа вільнодумця Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.). 
Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне життя грунтується на неуцтві. Він вчив, що життя — це буття, а смерть — небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя. Метою життя, говорив він, є чуттєва тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським щастям. 
Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдо-рогоціннішим скарбом у світі є людина, її життя. 
На захист конфуціанства, проти вчення Ян Чжу виступив відомий старокитайський філософ-мораліст Мен-Цзи (372-289 р. до н.е.) 
Протилежну конфуціанству позицію займала школа "Фа-цзя". Представники школи "Фа-цзя" заперечували існування надприродного світу і священність неба. Вони твердили, що в природі все відбуваєть-ся без втручання потойбічних сил. Теоретик цієї школи Сюнь-цзи до-водив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пі-знання природи і використання її законів. У галузі теорії пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи при цьому велику роль у пізнання істини мисленню, логіці. 
Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість. 
Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа "Мін-цзя", яка своєрідно переробляла лаоське вчення, абсолютизуючи мо-мент відносності в процесі пізнання. 
Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій подальший розви-ток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і просві-тителя Ван Чуна (27-97 р. н.е.).

Основний твір Ван Чуна — "Критичні міркування" — присвяче-ний  критиці тодішнього суспільного  ладу, існуючої соціальної системи. 
Ван Чун передусім відкидає вчення конфуціанства про священність неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження. Началом як неба, так і землі є субстанція "ці". 
Своєрідно вирішує Ван Чун проблему руху природи, вказуючи, що тілесність і рух тісно пов'язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі об'єктивної реальності. 
Розкриваючи природу людини, Ван Чун вказує, що життя і людина з'явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції — "ці". Людина, вважав він, як і всі живі організми, має життєву енергію, що породжується кровообігом. Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає. 
Для Ван Чуна характерна глибока віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності. В теорії пізнання він відстоював позиції сенсуалістичного підходу, віддаючи належне і мисленню, оскільки за допомогою мислення можна так глибоко пізнати природу, що стане можливим передбачення багатьох явищ. 
Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначимою і гуманістичною.

 

 

 

 

 

Перші філософські школи  і течії виникли у найдавніших  регіонах людської цивілізації на початку  VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були такі:

• 1. стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза;
• 2. поява товарно-грошових відносин;
• 3. виникнення держави;
• 4. зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних;
• 5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.

Зміст 1 Концуціанство 2 Даосизм 3 Висновок 4 нередаговане

Концуціанство

Найвпливовішим ідеалістичним  напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших  днів, було філософське вчення видатного  мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання

• природи людини
• етики і моралі
• життя сім’ї
• управління державою.

Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність. «Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Даосизм

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Яао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого. Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”, неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів.

Висновок

Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з  проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.

нередаговане

9 Філософія Стародавнього  Китаю. Зміни в традиційних  общиних суспільних відносинах  на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності, розвиток наукових знань, насамперед в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії в Стародавньому Китаю. Найвплививішим ідеалістичним напрямком, що виникає в 6 – 5 столітті до нашої ери і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551 – 479 р.р. до н.е.), яке дістало назву Конфуціанства. Першим етапом установлення Конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико – політичне вчення, в якому цетральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сімьї та управління державою. Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуія є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» – гуманість Першою філософією матеріалістичного напряму був Даосизм. Засновником Даосизму вважається Лао – цзи (6 – 5 століття до н.е.). Але, бажаючи звеличити престиж Даосизму в боротьбі з Конфуціанством, послідовники Даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді (697 – 598 р.р. до н.е.) Даосизм наголошує на діалетичній ідеї, загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне. невичерпне і безкінечне у русі; воно – основа всього сущого.

 

 

 

 

 

 

 

 

Персоналі́зм (лат. persona — особа) — релігійно-ідеалістична течія в сучасній філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ — як вияв творчої активності верховної особи — Бога.

Виникнення

Персоналізм виник наприкінці 19 ст. в США. Головними його представниками були Б.-П. Боун, В.Е.Хокінг, Е.-ПІ. Брайтмен та інші. В 30-х роках 20 ст. сформувався французький варіант персоналізму (Е. Муньє, Ж. Лакруа). Персоналізм тісно пов'язаний з теїзмом.

Погляди

Центральним у персоналізмі є поняття особи, яку розуміють не як реальну людську особу, а як «першоелемент» буття, певну духовну сутність, що їй властиві активність, воля, самосвідомість. Природа, за персоналізмом, є сукупністю духовних осіб (див. Плюралізм), яку увінчує верховна особа — Бог. Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок творчої активності особи або як те, що набуває значення лише тоді, коли включається у досвід особи. Хоч персоналізм є в основному різновидом об'єктивного ідеалізму, в ньому є суб'єктивно-ідеалістичні елементи, що особливо виявляються в тлумаченні процесу пізнання, де чільне місце належить індивідуальній свідомості, оцінювальній здатності окремої особи. Значну увагу персоналісти приділяють проблемам взаємин особи і суспільства, духовної і матеріальної культури, які вони розв'язують з позицій ліберального християнства. Персоналізм розвиває ідеї про ворожість особи і суспільства, характерні для екзистенціалізму.

Деякі представники персоналізму, наприклад Муньє, піддають критиці капіталізм, виступають за соціальне (економічне й духовне) оновлення суспільства. Проте цей процес вони зводять до морального самовдосконалення, духовного оновлення особи.

Головне соціальне завдання, за персоналізмом, полягає в тому, щоб «перетворити особу», а не суспільство.

Література

• «Філософський словник» / За ред. В. І. Шинкарука. — 2.вид., перероб. і доп. — К.: Голов. Ред. УРЕ, 1986.

 

Персоналі́зм (лат. persona — особа) — релігійно-ідеалістична течія в сучасній філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ — як вияв творчої активності верховної особи — Бога.

Виникнення

Персоналізм виник наприкінці 19 ст. в США. Головними його представниками були Б.-П. Боун, В.Е.Хокінг, Е.-ПІ. Брайтмен та інші. В 30-х роках 20 ст. сформувався французький варіант персоналізму (Е. Муньє, Ж. Лакруа). Персоналізм тісно пов'язаний з теїзмом.

Погляди

Центральним у персоналізмі є поняття особи, яку розуміють не як реальну людську особу, а як «першоелемент» буття, певну духовну сутність, що їй властиві активність, воля, самосвідомість. Природа, за персоналізмом, є сукупністю духовних осіб (див. Плюралізм), яку увінчує верховна особа — Бог. Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок творчої активності особи або як те, що набуває значення лише тоді, коли включається у досвід особи. Хоч персоналізм є в основному різновидом об'єктивного ідеалізму, в ньому є суб'єктивно-ідеалістичні елементи, що особливо виявляються в тлумаченні процесу пізнання, де чільне місце належить індивідуальній свідомості, оцінювальній здатності окремої особи. Значну увагу персоналісти приділяють проблемам взаємин особи і суспільства, духовної і матеріальної культури, які вони розв'язують з позицій ліберального християнства. Персоналізм розвиває ідеї про ворожість особи і суспільства, характерні для екзистенціалізму.

Деякі представники персоналізму, наприклад Муньє, піддають критиці капіталізм, виступають за соціальне (економічне й духовне) оновлення суспільства. Проте цей процес вони зводять до морального самовдосконалення, духовного оновлення особи.

Головне соціальне завдання, за персоналізмом, полягає в тому, щоб «перетворити особу», а не суспільство.

Література

• «Філософський словник» / За ред. В. І. Шинкарука. — 2.вид., перероб. і доп. — К.: Голов. Ред. УРЕ, 1986.