Філософія,її предмет та роль в суспільстві

Тема:Філософія,її предмет та роль в суспільстві

1.Поняття світогляду

Світогляд –  це система поглядів на об'єктивний світ і місце в ньому людини, на відношення людини до навколишньої його дійсності і самому собі, а  також сформовані на основі цих поглядів переконання, ідеали, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації. І дійсно, людина не існує інакше, як у визначеному відношенні до інших людей, родині, колективові, нації, у визначеному відношенні природі, до світу взагалі. Це відношення упирається в саме істотне питання: «Що таке світ?». 
У людини завжди існувала потреба виробити загальне представлення про світ у цілому і про місце в ньому людини. Таке представлення прийняте називати універсальною картиною світу. 
Універсальна картина світу – це визначена сума знань, накопичених наукою й історичним досвідом людей. Людина завжди задумується про те, яке його місце у світі, навіщо він живе, у чому зміст його життя, чому існує життя і смерть; як варто відноситися до інших людей і до природи і т.д. 
Кожна епоха, кожна суспільна група і, отже, кожна людина мають більш-менш ясне і чітке або розпливчасте представлення про рішення питань, що хвилюють людство. Система цих рішень і відповідей формує світогляд епохи в цілому й окремій особистості. Відповідаючи на питання про місце людини у світі, про відношення людини до світу, люди на основі наявних у їхньому розпорядженні світогляду виробляють і картину світу, що дає узагальнене знання про будівлю, загальний пристрій, закономірності виникнення і розвитку усього, що так чи інакше оточує людини. 
Володіючи загальними знаннями про своє місце у світі, людина будує і загальну свою діяльність, визначає загальні і приватні свої мети відповідно до визначеного світогляду. Ця діяльність і ці мети є, як правило, вираження тих або інших інтересів цілих груп або окремих людей. 
В одному випадку їхній зв'язок зі світоглядом може виявлятися досить чітко, в іншому ж вона затемнюється тими або іншими особистісними установками людини, особливостями його характеру. Однак такий зв'язок зі світоглядом обов'язково існує і може бути простежена. А це означає, що світогляд грає особливу, дуже важливу роль у всій діяльності людей. 
У центрі усіх філософських проблем коштують питання про світогляд і загальну картину світу, про відношення людини до зовнішнього світу, про його здатності зрозуміти цей світ і доцільно діяти в ньому. 
Світогляд – це фундамент людської свідомості. Отримані знання, що склалися переконання, думки, почуття, настрої, з'єднуючись у світогляді, представляють визначену систему розуміння людиною світу і самого себе. У реальному житті світогляд у свідомості людини- це визначені погляди, погляди на світ і своє місце в ньому. 
Світогляд є інтегральним утворенням, що узагальнює шари людського досвіду. Це, по-перше, узагальнені знання, отримані в результаті професійної, практичної діяльності. По-друге, духовні цінності, що сприяють формуванню моральних, эстетических ідеалів. 
Отже, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, визначений бачення і розуміння світу, а також програма поводження і дій людини.

2. Культурно-історичні визначення філософських знань

Філософія як певна система  знань з’явилася бл. 2,5 тис. років  тому. 
Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина 
6 ст. - початок 5 ст. до н.е.). Слово “філософія” походить від двох 
грецьких слів : “філео” – “люблю” та “софія” – “мудрість”, отже означає 
“любов до мудрості”, “любомудріє”.З точки зору пізнання всю реальність світу можна розглядати як взаємопов’язану єдність двох великих елементів: суб’єкта і об’єкта. 
Суб’єктом називають активну частину реальності, що виступає носієм 
пізнавальної діяльності; об’єктом – дійсність, на яку спрямовано процес 
пізнання. Суб’єктом пізнання є людина (або людська спільнота, або, 
навіть, людство в цілому). Об’єктом виступає навколишній світ у цілому або його окремі складові : природа, суспільство, нарешті, сама людина,адже людина намагається пізнати ті чи інші свої властивості. 
Предмет філософії можна визначити як “…світ у цілому (природа, 
суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, 
розглядуваний під кутом зору суб’єкт-об’єктного відношення”[5,22]. Отже,предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень “людина – світ”. 
Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж 
тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У 
Стародавній Греції поняття “філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних областях. 
Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними : “…що таке світ і хто така людина ? Як вони співвідносяться між собою ? Чи створені вони кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі ?…Чи має їхнє існування якусь мету або призначення ? Що є найбільш цінним у світі та в людському житті ?…”[1,41]. 
 
Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для себе ці проблеми. 
“Йдеться про те, що ідеї, сформульовані в ході історичного розвитку  
філософії, зберігають свою актуальність і для сучасності, і для 
майбутнього”[5,31]. 
Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим фактом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії. 
Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як 
об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. “До об’ективних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину і суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб’єктивних причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом,гнення предмета філософії тим чи іншим філософом,філософською школою або течією”[6,11]. 
У Стародавній Індії “…коріння перших філософських узагальнень сягає 
найдавніших (111-11 тис. до н.е.) записів міфологічних текстів, до так 
званих “Вед” (…) і стародавнього епосу “Махабхарата” і “Рамаяна”…У 
давній Елладі філософське знання теж виростає на грунті міфологічних(“орфічних”) гімнів 8 ст. до н.е. та героїчного епосу “Іліади” й “Одіссеї”[5,32]. 
Саме до давньогрецької філософської традиції слід віднести і початки 
виокремлення людини з-поміж інших “речей” навколишнього світу. “Людина стає спеціальним “предметом” філософствування…Протагор висловив це у 
своїй знаменитій тезі “Людина є мірою всіх речей – існування існуючих і неіснування неіснуючих”[5,45]. Це дозволяє говорити про людиномірність предмета філософії. 
Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів середньовіччя.Перебуваючи під необмеженим впливом релігії, середньовічна культура тлумачить речовий світ як зовнішню видимість духовного світу. При цьому найдосконалішим втіленням духовності середньовічна думка одноголосно визнає Бога, людина ж заслуговує на увагу філософії як така, що створена за його "образом і подобою".  
Формування індустріального суспільства, що розпочалося в Західній Європі наприкіні Х111 – на початку Х1У ст., виявилося тісно пов’язаним з радикальними змінами в суспільній свідомості, переходом її на вищу сходинку культурно-історичного розвитку – добу Відродження з її новою гуманістичною культурою, орієнтованою на людини як вищу цінність. 
Якщо гуманізм був притаманний всій добі Відродження як цілісному явищу в духовній історії людства, то уявлення про предмет філософії впродовж цього періоду дещо змінюються. “На етапі раннього, або італійського,Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль” [5, 86-87]. 
Подальше затвердження індустріальної цивілізації дедалі надає предмету філософії раціоналістичної спрямованості. Більш опукло це виявилося за т.зв. Нового часу (17-18 ст.). Поступова зміна світоглядних орієнтирів спонукає філософію ототожнювати буття з природним буттям, виводить на перший план матеріалістичні тенденції у філософській думці. Заплямувавши середньовічну філософію як прислужницю богослов’я, філософія Просвітництва наближує свій предмет до предмету природничих наук. 
Водночас він стає ще більш людиномірним, зосереджуючись на найістотніших рисах специфічно людського буття – свободі, творчості і т.і.Аж до Х1Х ст. межі між філософією та іншими науками були розмиті, 
нечіткі. Крім власне філософського, світоглядного знання філософія 
містила в собі безліч природознавчих, релігійних, етичних та інших 
елементів. “…Гегель вважав, що “філософія є квінтесенція культури”, 
енція культури”,“епоха, схоплена в думці”, а для Канта філософія виступала “завершенням культури “розуму”, була символом “культури рефлексії” тощо…”[2,21]. 
Послідовники марксизму, особливо його радикального напряму – ленінізму,також відводили філософії місце своєрідної “супернауки”, яка не тільки розтлумачує світ, а вказує як його перетворити (звісно, на шляхах революційної руйнації капіталізму і побудови комунізму). 
Іншої точки зору стосовно філософії дотримувалися прихильники 
позитивізму – напряму, започаткованого у другій половині Х1Х ст. 
О.Контом. Вони оголошували єдиним джерелом дійсного знання певні, 
конкретні науки, передовсім, природознавчі й заперечували цінність 
філософської рефлексії, оголосивши всю допозитивістську філософію 
“метафізикою”. 
Принципові вади марксистського та позитивістського сприйняття філософії та її предмету були виявлені самим ходом культурно-історичного розвитку. 
Зараз практично безперечним є той факт, що існує власне філософський предмет пізнання : принципи співвідношення людини і світу.

3.Виникнення і розвиток філософії

Питання виникнення філософії пов'язане зі становленням світогляду, його розвитком та ступенями  зрілості. Відомо, що ще в сиву давнину людина почала осмислювати свої дії стосовно природи та інших людей, бачила різницю між світом існуючим і бажаним. Люди не хотіли голодувати, вмирати. Тому й діяли, щоб вижити. Вироблялися програми таких дій, які б сприяли їх виживанню, наближенню існуючого світу до бажаного. Та не всі з цих дій були ефективними, не всі вели до успіху. Тому людина почала приписувати природі певні риси, створювати програми, які б запобігли гніву природи, викликали її доброзичливість до себе. В результаті виникла міфологія. 
Міфічний тип світогляду грунтувався на уособленні та одушевленні сил природи, приписуванні їм людських рис. Він відображав і закріплював досвідлюдей первісного суспільства. В міфології не було чіткого розмежування людини і середовища, природного й надприродного, думок та емоцій. Це було невіддиференційоване, цілісне світорозуміння. Будучи орієнтованою на переборення фундаментальних суперечностей людського існування, вона сприяла гармонізації індивіда, суспільства й природи, пояснювала зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім; формувала колективні уявлення соціальних спільнот про певну систему цінностей норм поведінки; за-безпечувала духовну єдність поколінь, емоційно-вольову життєздатність людей. У її надрах зародились елементи моралі, релігії, філософії, мистецтва, науки. 
Релігія як тип світогляду виростає з міфології і зберігає її в особі як свій власний елемент. Основою міфології і релігії є уособлення, уподібнення зовнішнього світу людині, перенесення на нього людських властивостей. Відмінність релігії від міфології не в тому, що міф визнає панування над людиною природи (в міфологічній свідомості природа ще не відокремлена від людини), а релігія визнає панування бога. Природа — це реальність, а Бог — продукт людської уяви. Реальне панування над людьми природи і соціальних процесів, переломлюючись в їх колективній свідомості, породжує уявлення про панування богів і над природою, і надлюдиною. До того ж саме уявлення про богів, а тим більше про єдиного Бога, відносно пізнього походження. Релігія виникає саме тоді, коли в свідомості людей надприродне починає відокремлюватись від природного, тобто коли відбувається роздвоєння світу на природний і надприродний (на ранніх ступенях еволюції міфологічного світогляду такого роздвоєння ще не було). 
Лише з появою уявлень про богів як надприродних істот, які мають ознаки особистості, — творців і володарів світу, формується і система дій, покликаних впливати на богів, установлювати з ними "практичні" відносини. На місці первісних магічних культів (а частково переосмислюючи їх) виникають характерні для релігіїхвалебні і умилостивельні культи. Стосовно цих останніх можна сказати, що релігія рекомендує молитися. Молитва — це перенесення на богів (Бога) тих відносин, які склалися в людському суспільстві з розпадом первісносус-пільного ладу. 
Та на зміну міфічних, релігійних, розпливчастих уявлень мали з'явитися сухі й точні поняття, які могли б показати, як одне явище виникає з іншого, породжує його. 
З їх появою у формі натурфілософії з'явився матеріалізм. Причиною виникнення натурфілософії було те, що природознавство тоді ще не було виділено в окрему галузь, природа мисленно не була розчленована. Проте зароджувався новий спосіб мислення, згідно з яким філософія пояснювала як одне явище випливало з іншого, одне знання — з іншого. Думка заглиблювалась у сутність. З'явилось теоретичне мислення. 
Перед людством постало триєдине завдання: 
зрозуміти світ таким, яким він є; пізнати людину (її внутрішній світ) такою, якою вона є; визначити місце людини в світі і на цій основі сформувати її цілі та завдання. 
Вирішення першого завдання привело до появи природничих наук (в лоні філософії). Вирішення другого — до появи суспільних наук. Вирішення третього - до визначення головної мети людини, обгрунтування її ідеалів, оцінок, практичної й теоретичної діяльності. Останній блок питань належав і належить філософії. Сюди ж відносять ще й проблеми методології та ін. 
Уже в рабовласницькому суспільстві чітко вималювалася тенденція, згідно з якою предмет сприймали таким, яким він є, без будь-яких вигадок. У XVII ст. з'явилась тенденція, відповідно до якої прагнули "розкласти" предмети по поличках (створювалась застигла картина світу). Проте була й протилежна тенденція, формувався діалектичний метод дослідження. За його допомогою людська думка проникала в "глиб" предмета. Річ розглядалася в її відношеннях і розвитку, з різних сторін та граней. Удосконалювався його апарат: формувалися наукові та філософські категорії. В межах філософії як "науки наук" паралельно з філософськими виникали й розвивались наукові знання. Вони були єдиною формою теоретичного освоєння дійсності, рухалися від емпіричного до теоретичного рівня. 
В XVII столітті почався процес виокремлення з філософії наукових знань. її предмет змінився, хоч у своєму розвитку вона продовжувала перебувати в постійному зв'язку з науковими знаннями. Процес впливу на науку з боку філософії, і навпаки — завжди був плодотворним. 
У процесі виникнення й розвитку філософія тлумачилась як знання, позбавлене чуттєвої конкретності (знання про сутність, про загальне). Які наука, вона виражає свої знання в теоретичній формі, хоч і відрізняється від неї, а також від релігії, яка орієнтується на непізнавальне осягнення сфери надприродного буття, фіксує його лише в актах віри. 
З появою філософії виникають "зацікавлені", "небайдужі" знання. Тому філософія як світогляд відрізняється від інших типів світогляду. Вона реалізує світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, протиставляючи антропоморфізму міфології уявлення про світ як про сферу дії об'єктивних неперсоніфікованих сил, а традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук і вибір своїх стосунків і тверджень на основі особливих логічних і гносеологічних критеріїв. Теоретичне відношення до дійсності у філософії передбачає зі ставлення суб'єкта й об'єкта та з'ясування взаємовідношення між ними.

Тема:Проблема свідомості філософії

1.Розвиток  поглядів на свідомість в історії  філософії.

      Хоч термін "філософія історії" з'явився порівняно недавно, перші філософсько-історичні ідеї виникли ще в античні часи. Проблема осмислення шляхів історичного руху, тенденцій і напрямів історичного процесу привертала увагу Геродота, Фукідіда, Аристотеля, Теофраста, Плінія Старшого та ін. У роботах цих істориків і філософів містилися певні уявлення про минуле і майбутнє людства, роздуми про людські діяння, про хід і зміст історичних подій (що пізніше дістало назву "філософії історії"), проте вони ще не становили системи поглядів. Крім того, більшість античних філософів і істориків дотримувалася релігійно-міфологічного світогляду, відповідно до якого в суспільстві, як і в природі, панує кругообіг, вчинками людей керує доля і вони підвладні волі богів. Вирішальним же фактором людської поведінки є незмінні за своєю природою пристрасті і воля, властиві видатним особам - вождям, політичним діячам, героям.

В епоху Середньовіччя  представники християнської філософської думки (Аврелій Августин, Фома Аквінський та ін.), синтезуючи біблійну і греко-римську  філософсько-історичну думку, створили теологічну концепцію історії, висунули нові теорії про зміст історичних подій, про призначення і завдання історичних праць. Відповідно до цієї концепції християнські автори, прагнучи через історію зрозуміти Божий задум, відкинули ідею кругообігу. Вони уявляли історичний процес як лінійний рух від минулого до майбутнього (майбутнього порятунку, приходу Месії").

Криза феодалізму, розвиток капіталістичних відносин, вільнодумство сприяли звільненню суспільної свідомості від теологічного погляду на історію, що позитивно позначилося на розвитку науки. Мислителі епохи Відродження (XIV-XVI ст.) прагнули, на противагу християнським історикам, пояснити історичний процес, виходячи із земних умов, із природи людини. Наприклад, Нікколо Макіавеллі, який у своїх працях обґрунтовував ідею циклічного розвитку, доводив, що рушійною силою розвитку суспільства є матеріальний інтерес, прагнення до збереження і збільшення приватної власності. Він також висловлював думки про закономірність суспільних явищ, однак чітко їх не сформулював.У XVII-XVIII ст. у Європі настає епоха промислових і соціально-політичних революцій, що привела до затвердження буржуазної індустріальної цивілізації і прискорення суспільного розвитку. Величезну роль у формуванні поглядів мислителів Нового часу почали відігравати природничі науки. Вплив природознавства на розвиток суспільних наук тоді був таким великим, що історію вони також намагалися пояснити з природничо-наукових позицій.            Саме в цей період і виникають натуралістичні концепції філософії історії, що дістали цю назву від латинського слова naturalis - природини. їх прибічники розглядали природу як універсальний принцип пояснення всього сущого, у тому числі й історичного процесу. Оскільки поняття "натуралізм" вони тлумачили по-різному, то і напрями, в руслі яких вони йшли, називалися по-різному: географічний натуралізм (Шарль Луї Монтеск'є, Йоганн Гердер та інші суспільні явища розуміли як вплив природного середовища); демографічний (Томас Мальтус історичні процеси пояснював дією "природного закону народонаселення"); ідеалістичний (Клод Гельвецій, Жан Жак Руссо зміни в суспільстві пов'язували, насамперед, з волею, розумом людини).                                                                                                     Значний вплив на розвиток історичної самосвідомості мали також праці Вольтера, який у своїх дослідженнях наголошував на філософському осмисленні історії як особливої предметної реальності, пов'язаної з еволюцією і розвитком розумної природи людини. Марі Жана Кондорсе, який одним із перших обґрунтував ідею історичного прогресу,таінших філософів.                                                             Новий крок в осмисленні своєрідності суспільного розвитку з позиції об'єктивного ідеалізму був зроблений Г. В. Ф. Гегелем. Він розглядав історію як єдиний закономірний процес, у якому кожна епоха є неповторно різноманітною, але водночас - це наступний щабель у розвитку людства. Цей розвиток має дещо інший характер, ніж той, який має сфера природної закономірності. Історичні закони тут реалізуються за допомогою свідомої діяльності людей, але разом з тим в історії здійснюється певна об'єктивна логіка, тому історичний процес - лише нескінченний саморозвиток, саморозгортання світового розуму, абсолютної ідеї.Значний внесок у розвиток філософії історії цього періоду внесли німецькі мислителі Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, які створили діалектико-матеріалістичне вчення. У ньому були розвинені раціоналістичні і діалектичні ідеї Гегеля. Однак марксистська філософія історії істотно відрізняється від філософії історії Гегеля. Зокрема, К. Маркс значно розширює сферу дії матеріалізму і поширює його на сферу суспільних явищ.У другій половині XIX - на початку XX ст. історичне знання піднімається на якісно новий щабель. Завдяки удосконаленню методів історичного і лінгвістичного аналізу різних текстів, розвитку археології, більш критичному ставленню до фактів минулого воно набуло статусу науки. Разом з тим виникло і усвідомлення того, що історичні і природничо-наукові знання належать не тільки до якісно різних об'єктів, але вони самі якісно розрізняються.

2. Поняття  відображення.Якісна зміна форм  відображення різних форм матерії

     Відображення — це загальна властивість матерії. Рух — не що інше як всезагальний спосіб буття матерії. Сам рух тлумачиться як взаємодія, а відображення — це властивість матеріальних систем відтворювати у своїх змінах властивості інших систем, що взаємодіють з ними. 
     Свідомість як одна з форм відображення виникає на певному рівні розвитку матерії. В основі її лежить інформаційне відображення, яке з'являється у живій природі. Воно є таким типом відображення, за якого будь-яка система здатна використати його результати для своєї дії у зовнішньому середовищі або як здатність активного використання результатів зовнішнього впливу. 
     Інформаційне відображення має сигнальний характер. Фактори зовнішнього середовища живий організм сприймає для реалізації своїх потреб, закладених програм щодо забезпечення життєдіяльності. Фактори і стан зовнішнього середовища не пов'язані безпосередньо з існуванням організму, тобто вони не задовольняють його біологічні потреби, але виконують роль сигналу, що означає настання ситуації, яка уможливлює їх задоволення. Таким чином, механізм інформаційного відображення опосередковується внутрішньою програмою організму. Наприклад, темрява не задовольняє потребу в їжі нічних мисливців, але настання темряви подає сигнал про початок полювання. 
 
Інформаційне відображення має вибірковий характер. Сприймаються не всі явища, сукупний вплив зовнішнього середовища, а лише ті його фактори, які мають значення для реалізації внутрішньої програми організму. 
     Інформаційне відображення виникає на тому рівні розвитку живого, коли в організму з'являється певна свобода дії, принаймні здатність до зміни свого положення у просторі, тобто руху в середовищі. 
     Вищим рівнем інформаційного відображення можна вважати випереджаюче відображення, його визначають як здатність організму змінювати свій стан, бути готовим відреагувати на вплив зовнішніх факторів у майбутньому. Наприклад, деякі рослини виділяють отруту проти комах навіть тоді, коли комахи в цю мить живляться сусідньою рослиною. Чим вищий ступінь розвитку живого організму, тим краще розвинута у нього здатність до випереджаючого відображення. 
    Рівні інформаційного відображення. 
    1. Подразливість — реакція у відповідь на вплив факторів зовнішнього середовища. Вона з'являється у найпростіших одноклітинних організмів і регулює пристосувальну поведінку. 
 
    2. Чуттєвість—здатність відчувати. Вона передбачає наявність органів чуттів, нервової системи. Як рівень відображення чуттєвість характеризується тим, що організм реагує на зовнішні, безпосередньо біологічно нейтральні для нього явища середовища. Він також отримує сприйняття дійсності, які, з одного боку, диференціюють її властивості, а з другого — найсуттєвіші і значущі. Чуттєвість — це початкова форма психіки.   
     3. Психічний образ. Він є основою і механізмом орієнтаційно-дослідницької діяльності, яка властива вже високорозвинутим тваринам. За допомогою психічного образу відбувається відображення зовнішнього світу, його властивостей і процесів, особливо нових і мінливих. Відтак йде моделювання об'єктивної реальності та поведінки в ній у внутрішньому плані, в психічному образі суб'єкта. Опісля — проекція образу на об'єктивний світ і контроль за дією суб'єкта у зовнішній дійсності. 
     За своєю природою психічний образ є функціональною реальністю. Він виникає як результат взаємодії суб'єкта і об'єкта відображення. Зміст психічного обрaзу — це передусім відображення властивостей об'єктивної реальності, і без об'єкта повний образ неможливий. З другого боку, образ неможливий і без суб'єкта відображення, оскільки це відображення не у світі об'єктів, а в психіці суб'єктів. 
     Цей взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта розкриває сутність ідеального. Ідеальне — не що інше як матеріальне, але перетворене, відбите у психіці. Ідеальне—це відображення матеріального, тобто світу об'єктів, але існує воно у суб'єкті відображення, як зміст психічного образу. 
     Ідеальне є гносеологічною протилежністю матеріального. Матеріальне — сам об'єкт і його властивості, об'єктивна реальність. Ідеальне — образ об'єктивної реальності, тобто суб'єктивна реальність. Ідеальне є гносеологічною сутністю свідомості, яка визначається у матеріалістичній філософії онтологічне єдиною з матерією, але за своїми властивостями, гносеологічне їй протилежна.