Філософія нового часу середньовіччя та просвітництво, предстваникти, напрямки

В чому полягає новизна основних ідей і тенденцій гуманізму Ренесансу.

Три періоди  Відродження:

-гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV- середина XV ст.;

- платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV - перша третина XVI ст.;

- натурфілософський період: друга половина XVI - початок XVII ст.

     Данте Аліг'єрі: Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч він і визнає подвійну природу людини - тілесну і духовну - він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі, волі, а її можна реалізувати лише через реальне діяння.

   Франческо Петрарка: Рішуче постає проти схоластичної, та формалізованої освіченості. Він називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план та званий комплекс учень і роздумів про людину. І хоча є Бог є важливим, головне для людини - уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.

Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали :

    Калюччо Салютаті:

• за допомогою розуму людина завершує процес божественного творіння;
• призначення людини - пізнавати і діяти.

    Поджо Браччоліні:

• що притаманно природі, те не можна засуджувати;
• у земному житті людина керується корисністю і бажанням досягти насолоди.

    Лоренцо Балла:

• високе і піднесене знання повинно бути водночас і корисним
• реальне буття належить лише окремим реальним речам

    Джаноццо  Манетті:

• гідність людини - вона є вище творіння Бога;

• людське тіло наділене гармонією і красою

• вище від нього стоїть злагодженість і гармонія розуму

Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:

>   обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сущностей;

>    піднесення гідності людини;

>    прирівняння її у чомусь до Бога.

З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.

В чому відмінність філософії Нового часу від попередніх етапів її розвитку

Всі зміни які відбулися  в новий часу відобразилися у новому світогляді:

♦     світ тепер розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина -як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;

♦     світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

♦     людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його

♦     природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;

♦     нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

       У духовний світ людини XVII - XVIII ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а як розвиток від примітивних до досконаліших форм існування суспільства. Ці питання досліджували філософ Д. Віко, фр. учений Ж. Тюрго, нім. філософ Й. Г. Гердер.

      Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох - божественної, героїчної, людської (Д. Віко) - до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж. А. Кондорсе).

 Свобода людини є більшою цінністю порівняно з природою і соціальними інститутами. Знаряддям досягнення свободи є знання.

Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії:

♦    філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв 'язку з цим чільне місце у філсофських пошуках посідає розроблення правильного методу осягнення істини;

♦    філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів) : виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.;

♦    розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації - утворюються так звані "філософські системи ", досить типові для даної епохи.

 

12) Охарактеризуйте особливості  проблематики філософії доби  Просвітництва. 
Французьке Просвітництво по праву вважається провісником буржуазної революції, що вибухнула 1789 р. у Франції.  
Основними проблемами, над якими працювали філософи французького Просвітництва, були природа людини і суспільства. 
Видатним мислителем французького Просвітництва по праву вважається Франсуа Вольтер (1694–1778). Він піддав гострій критиці релігію і феодальну ідеологію. Вольтер близько підійшов до ідеї вічності матерії, її об'єктивного існування і вічного руху, схилявся до визнання причинності природних і суспільних явищ, виключав релігійне пояснення конкретних явищ природи. Свідомість, за Вольтером, є атрибутом матерії і залежить від будови тіла. Разом з тим, першопричину руху та мислення він вважав божественною. Не заперечуючи релігію як таку, він вимагає релігійної свободи. Людину Вольтер розуміє як суспільну істоту. Проповідує необхідність рівності людей, яку він розуміє як політичну рівність перед законом і правом. Суспільний устрій має забезпечувати політичну і правову рівність людей. 
Егоїзм, пристрасті й потяги є першопричиною всіх людських вчинків, які призводять до діяльності й об'єднують людей, спричиняючи утворення міст та держав. 
Дідро та інші видатні представники французького Просвітництва, наприклад, Ж. Ламетрі (1709– 1751), К. Гельвецій (1715–1771), П. Гольбах (1723– 1789), дотримувалися матеріалістичного світогляду. Центральною проблемою у їхніх поглядах була людина, її вони розглядали як частину природи, що пов'язана з іншою частиною природи реальними фізичними відносинами. Природа існує сама по собі, не потребує ніякого надприродного начала, тобто Бога. Матерія – це будівельний матеріал природи. Вона – вічна, необхідною властивістю її є рух. Людина має вроджену доброту, але її роблять злою недосконалі суспільні відносини, які необхідно вдосконалювати, виправляти саме шляхом просвітницької діяльності. 
Жан-Жак Руссо (1712–1778) пропагував необхідність встановлення соціальної та майнової рівності. Спираючись на договірну теорію держави, він обґрунтовував право народів на повстання проти деспотичної влади. Органічним станом суспільства є стан самодостатності, незалежності від інших людей ні виробника, ні споживача. До такого стану і повинні повернутися люди, тобто до суспільства, в якому всі рівні, а моральність не зіпсована приватною власністю. 
13) Основні особливості німецької класичної філософії. 
Німецька класична філософія представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872). 
Основні риси німецької класичної філософії: 
По-перше, всіх, представників німецької класичної філософії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично пізнати людську життєдіяльність, зробити предметом спеціального  
філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичного спрямування. 
По-друге, представники німецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високопрофесійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. 
По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку. 
По-четверте, німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності. 
По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.

Враховуючи ці основні  риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні  проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги даного періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т. д.

Класична філософія  виходила з головного принципу раціоналізму - визначення розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, упевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, що стоять перед людством.

Особливістю класичної  філософії є також те, що, розглядаючи  людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи  та інших гуманістичних цінностей  і стверджувала необхідність раціонального  пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.

Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької класики  виходили з таких принципів, як розрізнення закономірностей розвитку природи і культури; активності суб'єкта; історизму.

Початок німецької класичної філософії  пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта.У філософській діяльності /. Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності /. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період. На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту " у філософії.

До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув "це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед — розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції:

Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення.

Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і не-впорядкований. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми - категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні "— переддосвідні, тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.

Отже, досвід — це узгодження інтелектуальних форм і даних  відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина - це не просто людина, яка багато чого бачила, а яка здатна це бачене ще й перевести у певні міркування та висновки.

Геґель вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Абсолютна ідея :

єдина всеохоплююча реальність, субстанція

єдиний універсальний  чинник усіх форм буття (суб 'єкт)

світлий розум, єдине рефлексивне поле

Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.

Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух -це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у межах певної якості (протилежнішого за протилежне не існує). Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні прояви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності (єдність та боротьбу протилежностей), постає

Оскільки абсолютна ідея у філософії Геґеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії •=> тотожності, "=> відмінності-протилеж-ності та ^внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність ~ це лише один бік сутності абсолютної ідеї, а іншій - це відмінність, що доходить до ступеня протилежності. Тому, як каже Геґель, абсолютна ідея "відчуджує" сама себе у стан природного буття, і природа, таким чином, постає у Геґеля як царство нескінченного нагромадження відмінностей; ''природа є зовнішньою самій собі" - улюблене визначення Гегеля.

Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл.