Філософія
1 к/р
- Філософія
Фрейдизму
Фрейдизм бере
початок у працях видатного австрійського
ученого Зігмунда Фрейда, основоположника
психоаналізу. Суть психоаналізу реалізована
в методі лікування неврозів, що
базується на мистецтві тлумачення
вільних асоціацій, обмовок, забувань,
помилкових дій і сновидінь як засобів
проникнення в несвідомість. Зігмунд Фрейд
створив теорію психіки як систему, дії
якої визначаються конфліктом між свідомістю
і несвідомими устремліннями, прагненнями.
В її рамках представлена психічна структура
особистості у вигляді співвідношень
між Воно, Я і понад Я. Воно охоплює усю
сукупність несвідомого. З певним спрощенням
Я уособлює розум і розважливість, на противагу
Воно, такому, що містить пристрасті. Усе,
що біологія і доля людського роду створили
у Воно і закріпили в ньому, стверджує
Зігмунд Фрейд, все це є прийнятним у Я
у формі утворення ідеалу понад Я і знову
індивідуально переживається ним.
За схемою
Зігмунда Фрейда, Я виявляється
тільки частиною Воно, зміненою
під прямим впливом зовнішнього
світу і засобом системи прийнятного свідомого.
Я прагне замінити принцип задоволення,
який безроздільно панує у Воно, принципом
реальності. Своїм походженням Я значною
мірою зобов'язане ототожненням об'єктів
захоплення Воно з тілом індивіда і їх
відбиттям у психіці. Перші із ототожнень,
стверджує Зігмунд Фрейд, поводять себе
як особлива інстанція в Я, протиставляють
себе Я як Понад Я, у той час як потім зміцніле
Я в змозі тією чи іншою мірою протистояти
таким впливам ототожнень. Понад Я - це
пам'ятник колишньої слабкості і залежності
Я. Понад Я походить від перших об'єктивних
уподобань Воно, тобто від комплексу Едипа,
а в подальшому розвитку служить утіленням
Я, що раніше склалися, які залишили свій
слід у Воно. Понад Я занурене у Воно, може
бути представником останнього по відношенню
до Я, тому більш віддалене від свідомості,
ніж Я. Розвиток Я, на думку Зігмунда Фрейда,
відбувається від сприйняття потягів
до панування над ними, від покірності
потягам до загнуздання їх. У процесі важливу
роль відіграє Понад Я, яке є зосередженням
засуджень різних потягів Воно. Психоаналіз
служить знаряддям, яке дозволяє Я поступово
оволодіти Воно. Разом з тим Я є нещасна
істота, що підлягає постійній загрозі:
з боку зовнішнього світу, з боку зазіхань
Воно і з боку строгості Понад Я. Центральні
поняття психології, за Зігмундом Фрейдом,
- витіснення і сублімація несвідомих
устремлінь. Якщо перше означає заміщення
одних устремлінь (лібідо) іншими, то друге
- перетворення, переключення енергії
устремлінь на соціальну діяльність і
творчість.
Психологічне
вчення Зігмунда Фрейда створює
двоїсте враження. З одного боку,
Воно - різновид природничо-наукового
знання, підтвердженого клінічною
практикою лікування психопатологій.
З іншого - Воно містить настільки
далекі від якої-небудь дослідної
перевірки допущення про психічну структуру
особистості і її історії, що швидше всього
являє собою різновид умоглядного знання,
близького до філософського. Один з основоположників
неопозитивізму Людвіг Вітгенштейн пояснював
привабливість і популярність вчення
Зігмунда Фрейда притаманним людям прагненням
до чогось надприродного і такого, що виходить
за рамки дозволеного суспільством, вважав
його різновидом міфології, оскільки в
ньому усі описувані явища по-своєму значимі,
відмічав, що, на відміну від багатьох
сучасних йому вчених, творець психоаналізу
не вважав експериментальну перевірку
пояснюючих припущень своїм основним
завданням. Для Зігмунда Фрейда важливіше
за все було те, що в процесі бесіди з пацієнтом
психоаналітик відтворює смисл неусвідомлених
явищ, а не знаходить їх у готовому виді.
Ця особливість психоаналізу надихає
на використання його як універсального
засобу пояснення життя людей, тобто як
філософії, яку називають фрейдизмом.
Фрейдизм
- це філософія, що вбачає обумовленість
явищ, творчості, культури та історії в
цілому, психологічними факторами, явищами
несвідомого. Несвідоме визначається
прихильниками фрейдизму по-різному. У
самого Зігмунда Фрейда - це психосексуальне
устремління, у Фрідріха Адлера - комплекс
неповноцінностей і прагнення до самоствердження,
у Карла Юнга - колективне несвідоме і
його архі-тиаи (першообрази матері-землі,
мудрого старого демона тощо, що лежать
у основі міфів, символіки народної творчості,
сновидінь тощо), у Леопольда Ранка - первинна
травма народження. Фрейдизм представляє
культурні, соціальні і політичні явища
у вигляді результатів перетворення первинного
несвідомого. Такими перетвореннями служать
сублімація психосексуальної енергії,
компенсація почуття неповноцінностей,
інтеграція елементів колективного несвідомого
або персоніфікація умов первинної травми
народження - відповідно у різних школах
фрейдизму.
У кінці
20-х років XX ст. виник неофрейдизм,
що з'єднав психоаналіз-із деякими
американськими соціологічними
і етнологічними теоріями. Його
вихідним положенням є принцип соціокультурного
детермінізму в розумінні особистості,
що віддає пріоритет не внут-ріпсихічним
процесам, а міжособистісним стосункам.
У неофрей-дизмі несвідоме або ігнорується,
або розглядається як з'єднуюча ланка
між соціальними і психічними структурами.
Як і фрейдизму, неофрейдизму властиві
неоднозначні уявлення про особистість.
Загальним є визнання його прибічниками
того, що психічні норми -засіб і результат
пристосовування особистості до соціального
середовища, досягнення нею соціальної
ідентичності, а відсутність соціальної
ідентичності - патологія. Відмінності
в поглядах прибічників торкаються конкретних
визначень структури особистості і механізмів
пристосування. Так, Генрі Салліван звів
психіку особистості до відображення
міжособистісних ситуацій і стосунків
до об'єктів зовнішнього світу і визначив
особистість лише як суму стосунків між
викривленими або фантастичними образами
(персоніфікаціями), що виникають у процесі
соціального спілкування. Більш глибокий
підхід до психопатології особистості
притаманний Каренові Хорні, який побачив
у її неврозах відображення ірраціональних
сторін життя суспільства. На його думку,
неврози викликають страх перед ворожим
соціальним середовищем. Реакцією на страх
служать різноманітні захисні механізми:
перетворення невротичного ірраціонального
страху в раціональний страх перед зовнішньою
безпекою, що завжди перебільшується;
придушення страху шляхом заміщення іншими
почуттями, симптомами; відвернення від
страху - пряме (за допомогою алкоголю)
або переносне - у вигляді бурхливої зовнішньої
діяльності; втеча від ситуацій, що викликають
страх. Ці засоби пристосування до страху
породжують чотири «великі неврози» нашого
часу: невроз відданості - пошук любові
і схвалення будь-якою ціною; невроз влади
- погоня за владою, престижем і володінням;
невроз покірності і невроізоляції -втеча
від суспільства. У неврозах виражаються
ірраціональні способи вираження конфліктів
між особистістю і суспільством, що посилюють
самовідчуження особистості.
Раціональним
способом, згідно Каренові Хорні, є виявлення
недоліків у системі соціальних зв'язків
особистості і усунення їх для пристосування
її до існуючого способу життя. На думку
Еріка Фромма, страх пригнічує і витісняє
у несвідоме риси, несумісні з панівними
суспільними нормами, породжує самовідчуження
особистості і відповідний тип її соціального
характеру: нагромаджувальний, експлуататорський,
пасивний або ринковий. Ірраціональність
сучасного суспільства, що породжує відчуження,
подолана шляхом створення гармонічного
здорового суспільства за допомогою соціальної
терапії, перевиховання. Є багато варіантів
неофрейдизму, в тому числі таких, що використовують
ідеї інших учень (теології, екзистенціалізму
тощо).
Фрейдизм,
ставши впливовим вченням, послужив
філософсько-психологічною основою ряду
напрямів сучасної етнографії, антропології,
соціальної психології, літературознавства
і мистецтва.
- Завдання
й тести
- Що є
головним у психоаналізі як методі
дослідження?
Спершу
наведемо декілька основних понять:
1)Психоаналіз
(від грецького психе – душа, аналізіс
– рішення) – частина психотерапії, лікувальний
метод дослідження, розвинений Зігмундом
Фройдом для діагностики та лікування
істерії. Затим він був перероблений Фройдом
на психологічну доктрину, спрямовану
на вивчення прихованих зв'язків та основ
людського духовного життя. Ця доктрина
побудована на припущенні, що відомий
комплекс патологічних уявлень, особливо
сексуальних, «витісняється» зі сфери
свідомості і діє вже зі сфери безсвідомісного
(котре мислиться як область панування
сексуальних прагнень) і під усілякими
масками потрапляє у свідомість та загрожує
духовній єдності Я, що включене в оточуючий
його світ. У дії таких витіснених «комплексів»
бачили причину забуття, обмовок, марень,
неправдивих вчинків, неврозів та істерій,
і лікування їх провадили таким чином,
що за бесіди («аналізу») можна було вільно
викликати ці комплекси з глибини безсвідомісного
та усувати їх, а саме нажати їм можливість
відреагувати. Прибічники психоаналізу
надають сексуальному («лібідо») центральну
роль, розглядаючи людське духовне життя
в цілому як сферу панування безсвідомісних
сексуальних прагнень до задоволення
або незадоволення.
Виходячи
з викладеного вище, сутність
психоаналізу ми можемо розглядати
на трьох рівнях:
Психоаналіз як
метод психотерапії
Психоаналіз як
метод вивчення психології особистості
Психоаналіз як
система наукових знань про світобачення,
психологію, філософію.
Розглянувши
основний психологічний сенс
психоаналізу, у подальшому звертатимемося
до нього як до системи світобачення.
К результаті
творчої еволюції Зігмунд Фройд
розглядає організацію психічного
життя у вигляді моделі, що
має своїми компонентами різні
психічні інстанції, позначені як Воно
(ід), Я (его) та над-Я (суперего).
Під воно
«ід» розуміється найпримітивніша
інстанція, що охоплює усе природнє,
генетично первинне, підлегле принципу
задоволення та не пов'язане
ані з реальністю, ані з суспільством.
Вона від початку іраціональна та аморальна.
Її вимоги повинна задовільняти інстанція
Я (его). Его слідує принципу реальності,
виробляючи ряд механізмів, що дозволяють
адаптуватися до середовища, впоратися
з її вимогами. Его – посередник між стимулами,
що йдуть як з того середовища, так і з
глибин організму, і відповідними руховими
рекаціями. До функцій его відноситься
самозбереження організму, відкладення
досвіду зовнішніх впливів у пам'яті, уникнення
загрозливих впливів, контроль над вимогами
інстинктів, що виходять з ід. Особливе
значення надавалося над-Я (суперего),
що служить джерелом моральних та релігійних
почуттів, контролюючим та наказуючим
агентом. Якщо ід передбачений генетично,
а Я – продукт індивідуального досвіду,
то суперего – продукт впливів, що йдуть
від інших людей. Воно виникає у ранньому
дитинстві – згідно з Фройдом, із комплексом
Едипа – і лишається у наступні роки практично
незмінним. Суперего утворюється завдяки
механізму ідентифікації дитини з батьком,
що служить для неї моделлю. Якщо его прийме
рішення або здійснить дію, потрібну ід,
але неприйнятну для суперего, то ід отримує
покарання у вигляді сумління, почуття
провини. Оскільки суперего отримує енергію
від ід, воно діє часто жорстоко. Від напруження,
що спричиене тиском різних сил, его рятується
з допомогою різних «захисних механізмів»
– витіснення, раціоналізації, регресії,
сублімації тощо. Витіснення – усунення
зі свідомості почуттів, думок та прагнень
до дії. Переміщуючись в область безсвідомісного,
вони продовжують мотивувати поведінку,
справляють на неї тиск, переживаються
у вигляді почуття тривожності. Регресія
– зіслизання на більш примітивний рівень
поведінки або мислення. Сублімація –
один з механізмів, посередництвом якого
заборонена сексуальна енергія, переміщуючись
на несексуальні об'єкти, розряджається
у вигляді діяльності, що прийнятна для
індивіда та суспільства. Різновидом сублімації
є творчість.
Вчення Фройда
стало відоме передусім тим,
що проникло у схованки безсвідомісного.
Але, якщо обмежитися цією оцінкою,
можна втратити інший важливий аспект:
відкриття Фройдом складних, конфліктних
відносин між свідомістю та несвідомими
психічними процесами. Сама людина, вважав
Фройд, не має перед собою прозороя, ясної
картини складного усторю власного внутрішнього
світу з усіма його течіями, бурями, вибухами,
І тут на допомогу покликаний психоаналіз
з його методом «вільних асоціацій». Слідуючи
біологічному стилю мислення, Фройд виділяв
два інстинкти, що рухають поведінкою:
інстинкт самозбереження та сексуальний,
що забезпечує збереження не індивіда,
а всього виду. Цей другий інстинки був
піднесений Фройдом у розряд психологічної
догми і названий – «лібідо». Безсвідомісне
трактувалося як сфера, насичена енергією
лібідо, сліпого інстинкту, що не знає
нічого, крім принципу задоволення, яке
людина має, коли ця енергія розряджається.
Пригнічений, витіснений сексуальний
потяг розшифровувався Фройдом по вільних
від контролю свідомості асоціаціям його
пацієнтів. Таку розшифровку Фрейд назвав
психоаналізом. Досліджуючи свої власні
сни, Фройд прийшов до висновку, що «сценарій»
снів при його очевидній неясності є ні
чим іншим, як кодом потаємних бажань,
які задовільняються в образах-символах
сну.
Ідея про
те, що на нашу повсякденну
поведінку впливають неусвідомлювані
мотиви, розглянута Фройдом у книзі
«Психопатологія повсякденного життя»
(1901). Різні помилкові дії, забування імен,
обмовки, описки звичайно прийнято вважати
випадковими, пояснювати їх слабкістю
пам'яті. За Фройдом, у них прориваються
прихованімотиви, бо нічого випадкового
у психічних реакціях людини немає – все
психічно обумовлено. В іншій праці, «Кмітливість
та його відношення до безсвідомісного»,
жарти і каламбути інтерпретуються Фройдом
як розрядка напруги, створеної тими обмеженнями,
що їх накладають на свідомість індивіда
різні соціальні норми.
Схема психосоціального
розвитку особистості від раннього
дитинства до стадії, коли виникає
природній потяг до особи протилежної
статі, розглядається Фройдом
у «Трьох нарисах з теорії
сексуальності» (1905). Однією з провідних
версій Фройда є Едипів комплекс, як незмінна
формула ставлення хлопчика до батьків:
хлопчик відчуває потяг до матері, сприймаючи
батька як суперника, що викликає ненависть
та страх.
У період
першої світової війни Фройд
вносить корективи до своєї
схеми інстинктів. Поряд з сексуальним
у психіці людини присутній інстинкт прагнення
до смерті («Танатос» як антипод Еросу),
за Фройдом, той інстинкт включає в себе
і інстинкт самозбереження. Під іменем
«Танатос» малося на увазі не тільки особливе
тяжіння до смерті, а й до знищення інших,прагнення
до агресії, яка підносилася до рангу відомого,
закладеного в самій природі людини біологічного
потягу.