Творчість Івана Франка

    Перші  спроби реалістичного малюнка  – «Лесишина челядь», «Вугляр»  – визначили дальший напрям  його творчості. І тому на  зорі літературної діяльності  Франко ставить мету: в цілому  циклі новел змалювати, по можливості, всі сторони життя народу і  інтелігенції. Хоч письменникові, змушеному «відробляти панщину щоденного життя», так і не вдалося до кінця виконати цей грандіозний намір, але й те, що він залишив у тій галузі, досить значний і цінний доробок. Це насамперед твори на робітничу і селянську тематику.

    Ідейна сила цих творів полягає в різкому засудженні капіталістичної системи з її вовчими законами наживи й визиску. Джерела цієї сили виходять з вчення марксизму.

    Темою  творів бориславського циклу  послужили соціальні конфлікти  на нафтових промислах у Бориславі. Показати їх у всій динаміці і різносторонності було завданням художника.

    В  його зображенні життя є безперервною, жорстокою боротьбою між двома  непримиренними таборами, з одного  боку, нещадно експлуатованою масою  трудящих і, з другого, –  згуртованою і єдиною в координуванні засобів експлуатації, хоч взаємно конкуруючою, групою хижаків – промисловців. Суспільні відносини і державний сприяють останнім, що й викликає спочатку назадоволення, обурення, далі самооборону і вкінці – активний наступ людей праці на капітал.

    У  відповідності до етапів робітничого  руху Франко відтворює ступені  розвитку класової свідомості. Перший  етап – це пролетаризація селянської  бідноти і безповоротний перехід  її з стану селянства в лави  робітників. Цій стадії відповідає  ще селянська індивідуалістична свідомість. Другим етапом є організація робітничої маси до активних виступів. На цій стадії свідомість робітників з індивідуалістичної переростає уже в робітничу солідарність. Коли оповідання «Слимак», «Навернений грішник», «Добрий заробок», «Сам собі винен», «На роботі», «Ріпник», повість «Boa constrictor» зображують перший етап робітничого руху, то повість «Борислав сміється» зображує другий.

    Показуючи  в цих творах процес розвитку  капіталізму, становлення і ріст  робітничого руху в Галичині, письменник барвисто змальовує соціальні характери, психологію героїв. Багатством і яскравістю відзначається у нього колекція бездушних експлуататорів:крок за кроком він простежує їх економічний ріст, аналізує причини, що сприяють цьому, та дає.

    Симпатії  автора цілком на стороні знедолених, трудящих. Перед нами використовується  галерея людей, переважно з  високими моральними якостями: ініціаторів  і лад, символ служіння поета  народу в умовах тодішнього  життя, а праця його – це  повільне, «п`ядь за п`ядею», здобування землі, під час якого доводиться витрачати багато сил і не чекати вдячності і визнання ні від кого.

    Трудовий  народ, який живе в злиднях,  терпить приниження, образи, насмішки, як це змальовує поет у віршах  циклу «Думи пролетаря» і «Галицькі образки», підіймається на боротьбу, щоб здобути «хоч синам, як не собі, кращу долю».

    Вся  збірка пронизана пафосом боротьби, вболіванням над долею народу, всеобіймаючою любов`ю до свого  народу і до трудящих усього  світу. У структурно-композиційному відношенні збірка побудована на принципі контрасту бадьорих, ясних і мінорних, темних тонів, що кидається у вічі при співставленні її окремих циклів і при аналізі самих віршів.

    Радісні,  повні життя і сонця весняні  пейзажі і зв`язані з ними  оптимістичні настрої «Веснянок» змінюються сумними, осінніми, скорбними настроями, в яких, проте, не відчувається безнадії і зневіри. Звуки величної урочистої симфонії всеперемагаючої любові «Гімна» й «Excelsior» чергуються з гнітючими акордами і одноманітним ритмом понурих «галицьких образків». Хвилеві приємні враження від випадкових знайомств, сердечних зустрічей поступаються місцем важким картинам і споминам пережитого. Але у величній панорамі світлотіней визначальними є світлі барви, радісні акорди переможного фіналу, торжества правди.

    Звучним  переливом тонів, при перевазі  мажорних звуків, відзначається  ряд поезій збірки, зокрема, розділу  «De profundis». Так, наприклад, у вірші «Vivere memento!» (пам`ятай про життя) весняний поклик оживляє мертве серце і примушує людину з «горя-домовини» піднятись назустріч «новій зорі». Сам рефрен «vivere memento» був антитезою релігійно-схоластичному закликові «memento mori», що нагадував завжди пам`ятати про смерть.

    Збіркою  «З вершин і низин», яка після  Шевченкового «Кобзаря» була найвищим досягненням української революційної поезії, Франко вніс у літературу дух тієї епохи, коли боротьбу трудящих мас очолив пролетаріат.

    Наступні  збірки поезій Франка, «Зів`яле  листя», «Мій Ізмарагд», «Із днів  журби» та «Semper tiro», є в основному продовженням ідейно-політичних та естетичних принципів «З вершин і низин».

    Яскравою  індивідуальністю, «цілим чоловіком»  залишається Франко і в своїй  інтимній ліриці «Зів`яле листя»  та «Із днів журби». Пережита  поетом особиста трагедія, а ще  більші удари, що завдали йому як громадському діячеві, були йому близькими, знайшли своє поетичне втілення в цих збірках.

    «Зів`яле  листя» – це хвилююча драма  нерозділеної любові, що звучить  гамою різноманітних душевних  переживань та страждань і,  доходячи до психічної депресії, песимізму та нігілізму, веде до катастрофи. Вся збірка становить одне тематичне і композиційне ціле. Суцільності їй надає драматична дія, перипетії якої психологічною послідовністю розвиваються у напрямі неминучої кінцевої загибелі.

    Ліричний герой драми – людина, наділена високим інтелектом та тонкими і глибокими чуттями, сповнена благородства, але слабовільна, не здатна панувати над своїми пристрастями. суб'єктивних

    Психологічно  вмотивований акт самовбивства, яким герой кладе кінець своїм душевним мукам, може дати підставу до тлумачень основного змісту збірки як проповіді безцільності існування. Однак проти такої інтерпретації застерігав сам Франко. В передмові до «Зів`ялого листя» він заявив, що. пускаючи в світ пару жмутків зів`ялого листя, намагався «образом мук і горя хворої душі» оздоровити, за принципом лікування віспи – втеплювання віспи, не одну хвору душу в суспільств. І ця тенденція ясно усвідомлюється, коли розглядати ліричну драму в усьому комплексі художніх творів про інтелігенцію, де провідною залишається думка про те, що праця для суспільства приносить людині щастя, облагороджує її.

    Збірка  надзвичайно багата щодо форм  вірша. Народно-пісенні і канонічні  форми гармонійно переплітаються  з білими віршами і навіть  верлібрами.

    Інтимна,  пейзажна лірика, так щедро розсипана  в «Зів`ялому листі», в наступних  збірках поступається місцем  перед громадською лірикою і  епікою. Останньою багатий «Мій  Ізмарагд», збірка, що мала на  меті популяризацію «багатого  скарбу поезії і життєвої мудрості, який міститься в нашім старім письменстві». Поруч з творами абстрактно-філософського характеру знаходимо тут серію «галицьких образків», які, як і попередні твори, вражають глибиною реалізму і хвилюючим трагізмом. з'єднує спільний діапазон морального чуття і темпераменту».

    У  віршах циклу «Поклони» поет  признається, що злиденне життя  не дало йому можливості дати  своєму народові того, чого той  чекав від нього, але те, що  створив він, не ляже разом  з ним у гріб, а й надалі  служитиме народу. Він говорить про те, що лише боротьбою можна добитись волі, так як працею можна «наверх вибитися з темної юрби». Вільним перенесенням мотивів стародавніх моралізаторсько-дидактичних збірників є «Паранетікон», «Притчі» й «легенди». Чистим струменем цілющої води б`є від цієї поезії, в якій втілені досвід, життєва мудрість багатьох поколінь. Кожний вірш звучить як повчання, сентенція, афоризм.

    Вислови,  крилаті слова творів давньої  літератури, зокрема, «Слово о  полку Ігоровім», послужили епіграфами  для циклу вірші. «На старі теми» в збірці «Semper tiro».Від цих епіграфів поет відштовхується, щоб зробити висновок чи узагальнення. Багато уваги приділяється ролі поета, його обов`язкам перед суспільством. Призначення поезії Франко вбачає у служінні революційній боротьбі.

    Народний  поет мусить жити з народом  одними думами й почуттями,  мусить «втішати його теплим  словом» в день скорботи і  вказувати йому шлях у краще  майбутнє. А слово з його грудей  повинно литись тільки тоді, коли  воно зігріте кров`ю серця.  Часто доводилось Франкові переживати «муки творчості», страждати від невисловлених думок і образів, які просилися на папір, і чути хвилюючі заклики.

    Але  він ніколи не зневірювався  у своїх двох провідних зорях  – служінні інтересам трудового  українського народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям. Часто саме під таким кутом зору поет піддавав самоконтролю свої вчинки і дії, свою тактику боротьби. І в ході життєвих знегод, під час найлютішого розгулу реакції, «на торжищі цинізмів і наруг» він переконувався у правильності своїх поглядів і ідеалів. Цій темі присвячені поеми «Похорон», «Поєдинок».

    У  поемі «Іван Вишенський», появі  якої передували наукові роботи  Франка про творчість видатного  українського полеміста ХVI – XVII ст., зображується трагедія людини, у якій борються патріотичні і релігійні почуття. В ім`я християнської моралі – самовдосконалення – Вишенський відходить від суспільного життя, але релігія не дає йому заспокоєння. В поверненні, хай і символічному, до служіння своєму народові знаходить він щастя.

    Поза працею для суспільного добра немає щастя, немає сенсу існування – така ідея поеми. Ця думка червоною ниткою проходить через ряд Франкових творів про інтелігенцію. Народна інтелігенція, за висловом письменника, – це не окрема соціальна група людей, а освічена частина трудових верств населення, обов`язком якої є освіта мас. «Інтелігенція, – писав він у статті «Чи вертатися нам назад до народу?» – повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, але не як невідлучна часть народу… Вона повинна, як та освітня і культурна закваска, пройняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту». З цього розуміння завдань інтелігенції виходить Франко при творенні художніх образів – просвітителів, «народників» і оборонців трудового населення. Владко і Начко Калиновичі в повісті «Лель і Полель», Євген Рафалович з «Перехресних стежок», Омелько Ткач з п`єси «Учитель» і інші – реалізація в різній художній формі того ж ідеалу – безмежно відданої інтересам мас інтелігентної людини.