Шпаргалка по історія економіки

Налічувалося до 40 ремісничих спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних, ювелірних виробів тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу. Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Зовнішня торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як «з варяг у греки» (з Балтійського моря в Чорне), по Волзі до узбережжя Каспійського моря. Вивозились хутра, мед, віск, льняні тканини, прикраси. Ввозились шовкові тканини, парча, оксамит, срібло, мідь, прянощі.

Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством й різними промислами. Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней.

З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма, як вотчина — спадкова феодальна власність на землю. Вона виникала в результаті жалування князем землі боярам і визначалась як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. У дрібне господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське поле.

Про створення та структуру Давньоруської держави вчені дізнались з літописів, найціннішим в інформаційному плані з яких був літопис «Повісті минулих літ», перша редакція якого була створена ченцем  Печерського монастиря Нестором близько 1111 р. Найповніше вона збереглася у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, які являють собою відповідний звід київського та галицько-волинського літописання. В повісті минулих літ згадуються ранні державні формування словянських племен ще до утворення Русі, та описуються династії князів різних племен та династії князів Київських:

40. Розвиток  Феодального землеволодіння та  його форми в Україні.Категорії  залежного населення за «Руською  правдою»

Із зміцненням рільництва та поширенням трипілля, зміцнюється вотчинна форма землеволодіння, і селяни поступово починають виконувати на користь князів та бояр панщину та сплачувати натуральні оброки.

«Руська правда» — найважливіше зведення норм давньоруського законодавства і одночасно однієї з найвідоміша пам'ятка тогочасної економічної думки. Руська правда» збереглася до нашого часу приблизно у 100 списках, які можна згрупувати у три основні редакції: «Коротка Правда», «Пространна Правда» та «Скорочена Правда».

Основними верствами населення Київської Русі були:

«мужі» - знать, бояри на чолі з Великим князем

«люди» - - міська знать

«молодші люди» — мешканці міст

«чернь» — найбідніші прошарки міста;

селяни (смерди) — основна маса населення.

Селяни поділялися на групи відповідно до ступеня залежності від знаті. На найнижчому щабелі знаходилися раби (холопи). Раби були одним з основних товарів, що продавали київські купці. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники. Рабів-боржників називали закупами. Серед залежного населення розрізняли також рядовичів — людей, які за певною угодою ставали залежними. Залежність рядовича формально була тимчасовою, але найчастіше ставала постійною через нестачу коштів на викуп.

Достатньо чітко «Руська правда» дозволяла визначити суспільне становище представників тих чи інших соціальних груп. Так, визначаючи відповідальність за вбивство огніщанина (старшого княжого дружинника, представника княжої влади) або тіуна (княжого управителя), необхідно було виплатити штраф у 80 гривень (приблизно 16 кг срібла), тоді як за вбивство смерда (як і холопа) — лише 5 гривень (1 кг срібла). Однакова сума штрафу за життя смерда і холопа підкреслює їх близький соціальний стан.

Великий розділ «Правди» присвячено залежним категоріям населення, зокрема холопам; низка статей захищає права феодала. Так, у ст. 11 зазначається, що власник не лише повертає свого холопа, в разі його втечі, а й отримує штраф від тих, хто його переховував або не видавав.

Значна частина статей присвячена захистові майнових прав. Так, у ст. 13 статті йдеться про відшкодування збитків і покарання винного у разі виявлення речі у межах громади. Отже, давньоруське законодавство, як і західноєвропейське, активно захищає права власності, що свідчить про досить високий рівень розвитку цього інституту.

З прийняттям християнства з'являється ще один значний прошарок суспільства — духовенство, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких культів. Церква та монастирі також ставали великими землевласниками, процес закабалення, притаманний феодалам, власникам вотчин, відбувався й у вотчинах церковних. Церква приймала княжі пожалування, вона захоплювала землі вільних смердів, отримувала й так званих «задушних холопів» (тобто тих холопів, яких їхній власник заповідав «на спомин душі»).

41. Місто  та міське господарство в Київській  Русі. «Руська Правда»

У Київській Русі 13-—15 % населення мешкали у містах і селищах, яких нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста мали населення близько 4—5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкали 35—40 тис, чол. На той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно - військовими. Вони виникали на торговельних перехрестях та водних транспортних шляхах. Так, на шляху «із варяг у греки» були розташовані такі стародавні міста, як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізніше великі київські князі почали споруджувати міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, які завоювали. З поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих монастирів.

Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісничими центрами, саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Майстри родинами селилися у містах окремими районами, вулицями за певним галузевим принципом: поселення гончарів, ковалів, зброярів, кожум'як тощо. Ремісничі посади розташовувалися упритул до укріплених дитинців, як наприклад Поділ у Києві. Свого розквіту ремісниче виробництво досягло у XI— XII ст., коли ремесло нараховувало до 40 спеціальностей. Через високий попит на вироби із заліза (сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброя) перше місце серед ремесел належало виплавці заліза та металообробці. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже відокремилися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувався процес відокремлення ковальства від металургії.

Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам інших країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври ювелірного мистецтва. їх вироби були широко відомі не лише на Русі, а й далеко за її межами.

Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів, які випалювали свої вироби у спеціальних горнах. Набуло поширення також і виробництво цегли— плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі. У добу Київської Русі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Борисо-глібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські «кам'яні палати».

Великого розвитку отримало також і теслярство, адже значну кількість церковних будівель, княжих та боярських теремів, а також будівель для простого люду зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та вовни.

Ремісники, як і на Заході у цехи, почали об'єднуватися у «дружини» (як, наприклад, вишгородські ремісники «древоділи»),_ але нони не перетворилися на справжні ремісничі цехи, тотожні західноєвропейським, через низку причин, серед яких варто назвати відсутність конкуренції з боку сільських ремісників і відсутність феодалів— власників міст, а отже й необхідності захисту під їхньої сваволі.

Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв'язок між якими був відносно слабким. Значно більшого розвитку зазнала зовнішня торгівля. Давньоруські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Основними експортними товарами були хутра, віск, мед, льон, шкіра, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували передовсім предмети розкоту — шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.

Гроші у східних слов'ян з'являються задовго до створення держави. Архаїчна назва грошей «скот», яка зустрічається у «Руській правді», напевно, не означає, що худоба у давніх слов'ян була засобом обміну. Такі терміни існують у цілому ряді європейських мов, що дає можливість вважати цей термін залишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася купо, а також гривня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резон. Ці грошові одиниці, як правило, були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами.

42. Утворення  Галицько – Волинської держави  як результат феодальної роздробленості. «Галицько – Волинський літопис»

Кінець XI -- середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається, і на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства та землі. Так, якщо у XII ст. утворилися 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50. Великий князь Київський фактично втрачає значення глави давньоруської держави, хоча боротьба за київський «стіл» між князями не припиняєтеся.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, зумовленим об'єктивними причинами, зокрема й економічного характеру. Однією з найважливіших з них було зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих бояр та князів, створило передумови економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

Галицько-Волинське князівство утворилося лише наприкінці XII ст. в результаті об'єднання князем Романом Мстиславовичем Волинського та Галицького князівств (1199 р.). Це був початок створення нової ранньофеодальної держави на теренах України. Вже у першій половині XIII ст.., це було велике феодальне об'єднання, в яке входили не лише Галицька та Волинська землі, а й Поділля та частина Київщини разом з Києвом, де князь Данило Романович поставив свого намісника. Економічний розвиток цих земель характеризувався тими ж особливостями, що й розвиток Київської Русі.

Протягом XIII—XIV ст. землі Давньруської держави переживають вельми важкі часи, пов'язані з татаро - монгольською навалою. Вже перші наслідки навали були катастрофічними для руських князівств, 3 74 міст колишньої Київської Русі було зруйновано 49, з яких 14 вже ніколи не піднялися, а 15 перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам'яного будівництва було досягнуто лише через 100 років, Зникла низка ремісничих спеціальностей, були втрачені секрети виробництва деяких ювелірних виробів (емалі, зерні, черні). Руські землі надовго потрапили в економічну та політичну залежність від Золотої Орди.

Політична залежність полягала у тому, що князі повинні були з'являтися до Золотої Орди за спеціальними «ярликами» — грамотами, що давали право на князювання, Отримання такого «ярлика» залежало не від прав на те чи інше князівство, а від подарунків та інших умов.

Проте втрати від монголо-татарської навали та тягар від «іга» не були однаковими для різних земель Русі. Найбільшої шкоди зазнала Північно-Східна Русь, найменшої—розташоване на південному заході Галицько-Волинське князівство. І хоча Данилові Романовичу (Галицькому) довелося їхати в Орду по ярлик, тобто визнати над собою владу золотоордипських ханів, його землі перебували в меншій залежності порівняно з іншими руськими землями. Тому й господарство тут в основному зберігало поступовий характер. Відроджувалися розорені Батиєм старі міста. Торговельні центри та основні торгові шляхи поступово переміщуються до галицько-волинських міст, набувають значення такі міста, як Львів, Луцьк, Галич, Холм, сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції.

Данило Галицький веде непримиренну боротьбу з монголами, намагається організувати хрестовий похід проти них, звертається до західноєвропейських правителів та до Папи Римського. Але його намагання виявилися марними, ідея хрестового походу не отримала підтримки на Заході. У власних землях боротьба з татаро-монголами ускладнювалася неодностайністю населення у ставленні до них. Так, у деяких регіонах населення надавало перевагу безпосередньому підпорядкуванню завойовникам перед власними князями. Це призвело до того, що Данило Галицький був змушений воювати проти своїх же племен, що не визнавали його владу і підкорялись лише Золотій Орді. На думку істориків   саме це викликало другий похід ханів Золотої Орди на руські землі. Після розгрому татаро-монгольських військ на Синіх Водах (1362 р.) військами трьох сусідніх народів — українського, білоруського та литовського — українські землі були звільнені від їх панування, але підпали під панування інших завойовників.

43. Економічний  розвиток українських земель  у складі Польщі та Литви. Висвітлення цих процесів у документах («Литовські статути», «Устава на волоки»)

Кінець XI – середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається і на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства та землі.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, обумовлений об'єктивними причинами, у тому числі й економічного характеру. Однією з найважливіших із них було зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих бояр та князів, створило передумови економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.