Поняття, види та призначення референдумів

Реферат на тему:

 

Поняття, види та призначення  референдумів

 

Зміст.

 

Вступ. 3

 

1. Поняття та види референдумів. 5

 

2. Призначення і порядок  проведення референдумів. 8

 

3. Предмет всеукраїнського  референдуму та його особливості. 10

 

4. Правова регламентація  організації референдумів та  визначення їх результатів. 11

 

5. Правові наслідки референдуму. 13

 

Висновки. 15

 

Використана література 17

 Вступ.

 

У недовгій історії сучасної України майже константою стало  У обговорення питання про  проведення конституційного референдуму, про ймовірну організаційно-правову  причетність до нього різних найвищих ланок державного механізму. Іноді  характер такої причетності визначали, забуваючи про конституційні  норми. Аналіз саме останніх, підкріплений засадовими положеннями теорії конституціоналізму, об'єктивно спрощує завдання тих, хто шукає відповідь на зазначене питання.

 

 Основним Законом прямо  передбачена можливість проведення  одного з різновидів конституційного  референдуму — референдуму щодо  внесення змін до Конституції.  У такий спосіб, відповідно до  статті 156 Конституції, затверджується законопроект про внесення змін до її розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум», розділу XIII «Внесення змін до Конституції України». Вказаний референдум призначає Президент України, причому таке його повноваження має характер обов'язку, а не права. Це випливає зі змісту розділу XIII і непрямо підтверджується тим, що акт Президента України щодо призначення референдуму не потребує скріплення підписами Прем'єр-міністра України і відповідального міністра.

 

 Призначаючи референдум  щодо внесення змін до Конституції,  Президент України, який до  того ж уповноважений ініціювати  відповідний законопроект до  розгляду у парламенті, нібито  констатує прийняття цього законопроекту  у належний спосіб Верховною  Радою України. Враховуючи обов'язкову  участь у зазначеному законодавчому  процесі Конституційного Суду  України, передбачену статтею  159 Конституції, можна говорити  про існування умовного трикутника, у взаємодії сторін якого «кристалізується»  конкретна конституційна поправка.

 

 Наукове тлумачення  різних положень Конституції  не виключає можливості визнання  Конституційним Судом України,  зокрема за поданням Президента  України, закону про внесення  змін до інших, ніж розділи  І, III і XIII, розділів Конституції  таким, що їй не відповідає. При цьому невідповідність такого  закону логічним буде встановлювати  або за формою у зв'язку з  порушенням конституційної процедури  його розгляду, ухвалення чи набрання  чинності, або за змістом тих  розділів Основного Закону, які  сполучені з поняттям конституційного  ладу.

 

 З іншого боку, нелогічним  було б визнати можливість  накладання Президентом України  вето на закон про внесення  змін до зазначених розділів  Конституції (не кажучи вже  про «вотування» закону, що затверджується  всеукраїнським референдумом). Адже  Верховна Рада України, остаточно  прийнявши цей закон так званою  кваліфікованою (у дві третини)  більшістю, вже «випередила» вето, заздалегідь подолавши його. До  того ж, згідно з підходами  системного тлумачення правових  норм, положення про вето містяться  в іншій структурній частині  Кон­ституції, аніж положення щодо  внесення до неї змін, і тому  вони мають стосуватися тих  законів, які схарактеризовані  в одному розділі Основного  Закону разом з вето.

 

 Однак викладене вище  не вичерпує проблематики конституційного  референдуму. Іншим його різновидом  є референдум щодо прийняття  конституції. Саме такий вид  конституційного референдуму є  первинним, адже можна змінювати  лише те, що вже існує. Референдна (референдарна) форма прийняття конституції, разом з формою прийняття її спеціально обраними установчими зборами, вважається класичною. У такі способи приймалися перші конституції кінця XVIII ст. на теренах Європи і Північної Америки. З середини XIX ст. з мотивів прагматизму поширилась форма прийняття конституції парламентом, хоча завжди частина теоретиків застерігалась щодо відсутності у депутатів парламенту спеціального мандата (доручення виборців) на прийняття саме конституції.

 

 Проте і сьогодні  референдна форма прийняття конституції є широко визнаною. Зокрема, у такий спосіб були прийняті чинні конституції Азербайджану, Албанії, Білорусії, Вірменії. Данії, Естонії, Казахстану, Литви, Росії, Туреччини, Франції тощо. В деяких країнах референдуму передувало ухвалення конституції парламентом (Іспанія, Польща) або установчими зборами (Румунія), чим забезпечувалися додаткові умови її суспільної адаптації.

 

 Прийняття конституції  шляхом референдуму є досить  поширеним у так званих пострадянських  країнах, що пояснюється певними  причинами. Прийняття нових, «несоціалістичних»  конституцій засвідчило принципово  інший у порівняні з попереднім  етап у суспільно-політичному  і державному розвитку відповідних  країн, відмову від головних  здобутків радянського державного  будівництва. «Освячення» кардинальних  конституційних змін народним  волевиявленням на референдумі  розглядається як додатковий  чинник їх значущості.

 

 Постає запитання: чи  передбачений Основним Законом  вид референдуму, який може  бути проведений для прийняття  нової Конституції? Відповідь  може бути одна: так, і це  так званий референдум за народною  ініціативою, уможливлений статтею 72 Конституції. Подібний вид референдуму визначений й деякими іншими конституціями. Він об'єктивно є чи не найдемократичнішим, адже, по суті, поєднує два механізми прямої демократії — народну ініціативу і власне референдум.

1. Поняття та види референдумів.

 

 Особлива роль у  системі народовладдя в Україні  належить референдумові, як найбільш  органічній і природній формі  народовладдя. Поняття "референдум" походить від латинського "referendum", що означає "те, що має бути повідомлено"

 

 Прийнято вважати, що  перший в історії людства референдум  був проведений у Швейцари  ще у 1439 p. Нині інститут референдуму  законодавчо закріплений в конституціях  та інших нормативно-правових  актах багатьох країн: Швейцарії,  Франції, ФРН, США, Данії, Італії, Іспанії, Швеції, Норвегії т ін.

 

 В теорії конституційного  права (як національного, так  і зарубіжного) визначення референдуму  не завжди однакове. Найчастіше  референдум ототожнюють з опитуванням  громадської думки, з плебісцитом.  Іноді рефе­рендумом називають  будь-яке голосування виборців  незалежно від його наслідків.

 

 Справді, за своєю  суттю референдум, як і інші  форми народовладдя — вибори, народне обговорення і опитування, є правом реальної суверенної  і верховної волі народу, проте  за своїм змістом і формою  здійснення, тобто за предметом  і методом правового регулювання  референдум істотно відрізняється  від інших форм народовладдя. Волевиявленням народу у вигляді  результатів голосування стверджується  або ні винесений на референдум  закон чи рішення. Це дає  підстави характеризувати референдум  як нормотворчу форму народовладдя.

 

 Відповідно до ст. чинного  Закону "Про всеукраїнський та  місцеві референдуми" референдум  — це спосіб прийняття громадянами  шляхом голосування законів України,  інших рішень з важливих питань  загальнодер­жавного і місцевого  значення.

 

 Роль референдумів  в регулюванні суспільних відносин  визначається з огляду на їхні  основні соціальні функції.

 

 По-перше, референдум  є одним із основних інструментів  реалізації права народного суверенітету  і легітимізації владних рішень. Легітимізація рішень здійснюється  як шляхом прийняття закону  або рішення під час референдуму,  так і шляхом підтвердження  рішень органів державної влади  з питань, що належать до виняткової  компетенції референдумів через  надання вищої юридичної сили  в обох випадках законам та  рішенням. Певний рівень легітимізації  прийнятих рішень витримується  і при проведенні консультативних  референдумів, оскільки, за законом,  їхні результати розглядаються  і враховуються державними органами  при прийнятті рішень.

 

 По-друге, референдум  є однією з основних форм  реалізації права національного  суверенітету, оскільки, за умов  виконання певної конституційної  процедури щодо всеукраїнського  референдуму і виконання вимог  закону щодо місцевих референдумів, громадяни України, представники  певної нації і народності  нашої країни можуть ініціювати  проведення того чи іншого  референдуму з питань, пов'язаних  з конституційним чи законодавчим  регулюванням їхніх національних  прав і свобод.

 

 По-третє, референдум  є одним із способів формування  громадської думки.

 

 По-четверте, за умов  демократичного суспільства референдум  може бути використаний народом  як противага рішенням органів  державної влади та місцевого  самоврядування, що не задовольняють  інтереси громадян.

 

 Запровадження в Україні  порядку проведення референдумів  за народною ініціативою створює  правові гарантії здійснення  прямого народовладдя.

 

 Виясненню специфічних  особливостей референдумів, а також  визначенню їх ролі при регуляції  суспільних відносин сприяє аналіз  видів референдумів.

 

 Враховуючи світовий  і національний політичний досвід  та теоретичні здобутки науки  конституційного права, Конституція,  а також Закон "Про всеукраїнський  та

 

 місцеві референдуми", передбачають наступні види референдумів. За територіальною ознакою референдуми  поділяються на:

 

1) всеукраїнський;

 

2) місцевий, причому останній  має два підвиди:

 

 а) референдум, що провадиться  у межах Автономної Республіки  Крим;

 

 б) референдум, що провадиться  у межах інших адміністративно-територіальних  одиниць.

 

 Всеукраїнський референдум  призначається Верховною Радою  або Президентом відповідно до  їх повноважень. Згідно із ст. 73—85 Конституції виключно Верховна  Рада призначає всеукраїнський  референдум з питання про зміну  території України, Президент,  згідно з ч. 6 ст. 106 Конституції,  призначає всеукраїнський референдум  щодо внесення змін до Конституції  відповідно до ст. 156 цієї Конституції  і проголошує всеукраїнський  референдум за народною ініціативою.

 

 Місцеві референдуми  призначають відповідні ради  з питань, що належать до їх  компетенції.

 

 Наступна класифікація  видів референдумів пов'язана  з предметом референдуму. Теоретично  предмет референдуму — це питання,  вирішення якого відбувається  шляхом народного голосування.  В даному разі залежно від  предмету розрізняють наступні  референдуми:

 

1) обов'язкові;

 

2) факультативні.

 

 Обов'язкові мають місце  у випадках, коли з певних питань  рішення не може бути прийняте  іншим шляхом, окрім народного  голосування, причому законом  завжди чітко окреслено коло  цих питань. 1 грудня 1991 р. в Україні  відбувся перший всеукраїнський  референдум, який був обов'язковим  в питанні про проголошення  незалежності України, виходячи  з положень Закону про всеукраїнський  та місцеві референдуми щодо  реалізації права народу України  на самовизначення. Згідно із  ст. 73 Конституції, нині виключно  всеукраїнським референдумом вирішуються  питання про зміну території  України. Після прийняття Конституції предмет обов'язкового рефе­рендуму значно розширений. Відповідно до положень ст. 156 Конституції, обов'язкового затвердження всеук­раїнським референдумом потребує законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори, Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України".

 

 Наведені випадки є  прикладом абсолютного обов'язкового  референдуму, проте теорія конституційного  права розрізняє ще й відносно  обов'язкові референдуми. Так,  за Конституцією Швейцарії, в  разі, коли одна із палат Федеральних  Зборів винесе постанову про  загальний перегляд Конституції,  а інша палата з цим не  погодиться, питання перегляду Конституції  виноситься на референдум. Тут  йдеться не про зміст перегляду,  а лише про необхідність його  як умовного факту.

 

 Факультативні референдуми  — це референдуми, проведення  яких можливе, проте не обов'язкове. Призначення референдуму в такому  разі залежить від рішення  органів, що компетентні призначати  референдуми, а також від наявності  іншої ініціативи проведення  референдуму, передбаченої законодавством.

 

 У практиці зарубіжних  країн є ще й такий різновид  факультативного референдуму, який  проводиться після прийняття  відповідного закону вищим представницьким  органом країни. Так, у законодавстві  Швейцарії перед­бачене правило,  за яким для проведення референдуму  необхідно протягом 90 днів після  прийняття закону пар­ламентом  зібрати 30 тис. підписів громадян, які виступають проти цього  закону. Із 1944 по 1963 pp. тут проведено 20 таких референдумів, причому 8 законів було затверджено, а 12 — відхилено. В середньому через процедуру факультативного референдуму тут проходить майже З % законопроектів.

Наприклад, в Італії та Австрії  проведення референдуму передбачене  регламентами їхніх парламентів  як факультативних стадій після прийняття  законів. Можливо, і в нашому законодавстві  варто передбачити проведення референдуму  в формі так званого "народного  вето", коли народові надається можливість скасувати повністю або частково вже прийнятий законодавчий акт. Закон вважатиметься прийнятим, якщо у визначений термін не будуть подані заперечення від певної кількості  виборців. Це посилить роль референдуму  як гарантії прав народу у законотворчості.