Поняття та особливості банківської діяльності. Правове регулювання банківської таємниці

                                 Приватний вищий навчальний заклад

«Міжнародний науково-технічний  університет

                                      імені академіка Юрія Бугая»

                            ПОЛТАВСЬКИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСУ

 

 

Кафедра правових дисциплін

 

                                 Індивідуальна контрольна робота

                                   з дисципліни «Банківське право»

                                                       на тему:

  «Поняття та особливості банківської  діяльності. Правове регулювання                               

                                                      банківської таємниці»

 

                                              

 

 

                                                                                                  Студентка IV курсу групи ЮПз-41

                                                                                Криворучко Катерини Сергіївни                       

    Викладач:                               

                            

 

 

 

 

 План:

 Вступ

1. Банк як інститут фінансово-кредитної системи.
2. Поняття банківської діяльності та її особливості.
3. Банківські операції, правочини (договори) та послуги.
4. Поняття банківської таємниці.
5. Порядок надання інформації яка містить банківську таємницю.
6. Співвідношення «банківської таємниці» та «комерційної таємниці»

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Банк як інститут фінансово-кредитної системи.

 

Поняття “банк” є одним із головних понять банківського права.    Слово “банк” походить від слова “banka” — стіл, на якому у Середньовіччі генуезькі міняли розкладали свої монети у мішках та посудинах. “Ваnсhегіі” — так звались у XII столітті міняли у Генуї. Від слова “banka” походить також поняття “банкрут”. Коли міняла зловживав будь-чиєю довірою, розбивали стіл, за яким він сидів, тобто визначали — “bank rotto”. Однак лише в XIX ст., з розвитком капіталізму, банк і біржа у сучасному розумінні набули справжнього розвитку. Вони дійсно стали інститутами, необхідними для виробництва вартості та обігу, для накопичення капіталу, а також для його розподілу між секторами економіки та підприємствами. Саме за допомогою банків заощадження почали перетворюватися у капітал.   Сьогодні банки є одними з основних інститутів кредитно-фінансової системи будь-якої держави. І в цьому контексті постає дуже важливе питання: які ж суттєві ознаки банків, у чому полягає їх відмінність від інших фінансово-кредитних установ?   Відомий вітчизняний фахівець у галузі банківського права О.П. Орлюк у своїй монографії проводить цікавий аналіз існуючих підходів до визначення терміна “банк” романо-германською (континентальною) та англосаксонською системами права. Вона звертає увагу на те, що національні законодавства країн, що відносяться до континентальної системи права, підтримують загальний підхід у визначенні банківської установи через сукупність здійснюваних нею функцій. Як правило, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення у вклади грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах зворотності, платності, строковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків й здійснення розрахунків. На відміну від континентальної правової системи, англосаксонські країни відійшли від традиційного підходу у визначенні кредитної установи. Так, А.А. Вишневський, досліджуючи банківське право Англії, зазначає, що в англійському праві основний акцент був зміщений з поняття “банк” на регулювання власне банківської діяльності, тобто правил (умов договорів тощо), які застосовувалися в банківській практиці.   Враховуючи, що відповідно до Закону України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” банківське право визначено в якості однієї з пріоритетних сфер адаптації законодавства України, проаналізуємо, яким чином це питання вирішується у законодавстві Європейського Союзу.   Звертаємо увагу на те, що основні правові засади банківської діяльності закладені у Директиві 2000/12/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС від 20 березня 2000 р. щодо створення та діяльності кредитних установ, з наступними змінами та доповненнями6. У вказаному документі Європейського Союзу вживаються такі поняття, як “кредитна установа” та “фінансова установа”. Під кредитною установою розуміється:   - підприємство, що здійснює діяльність з отримання від клієнтів депозитів або інших коштів, які підлягають поверненню, та надання кредитів за свій власний рахунок або   - установа з випуску електронних грошей у розумінні Директиви 2000/46/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС від 18 вересня 2000 р. щодо відкриття, подальшого здійснення діяльності та пруденційного нагляду за діяльністю установ з випуску електронних грошей.   З метою запровадження нагляду на консолідованій основі кредитною установою вважають кредитну установу, а також будь-яке інше приватне або державне підприємство, яке підпадає під визначення кредитної установи та отримало ліцензію на здійснення діяльності у третій країні.   З метою запровадження нагляду і контролю за великими ризиками кредитною установою вважають кредитну установу, згідно із наданим визначенням, включаючи філії кредитної установи у третіх країнах, та будь-яке приватне або державне підприємство, включаючи його філії, яке відповідає визначенню кредитної установи, та отримало ліцензію у третій країні.   Фінансовою установою відповідно до зазначеної Директиви є підприємство, інше, ніж кредитна установа, основна діяльність якого полягає у придбанні активів або у здійсненні одного або декількох видів діяльності, визначених у пунктах 2—12 Додатку 1 (зокрема, кредитування, фінансовий лізинг, послуги з переказу грошей, надання гарантій).   В Україні законодавче визначення поняття “банк” міститься у статті 1 Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ. Відповідно до цієї статті банк — це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції:   - залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб;   - розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;   - відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.   Саме ці три групи операцій і складають зміст банківської діяльності. Окремо вказані операції можуть здійснювати інші фінансово-кредитні установи, у сукупності — лише банки. Таким чином, чинне банківське законодавство України у частині визначення поняття “банк” ґрунтується на класичному підході континентальної системи права.    Підтримуючи в цілому вищезазначену класичну позицію щодо визначення “банк”, вітчизняні вчені — юристи та економісти — висловлюють свої міркування з цього питання.   Зокрема, класик банківського права, провідний радянський вчений М. М. Агарков у своєму підручнику “Основи банкового права” виділяє три функції банків:   1) зібрання чужих коштів;   2) надання кредиту;   3) сприяння платіжному обороту.   При цьому вчений відмічає, що зазначені три основні функції банків, хоча і є найбільш для них характерними, однак не завжди у сукупності притаманні підприємствам, які прийнято вважати банками. В якості прикладів він, зокрема, наводить жиро-банки, які не надавали кредит своїм клієнтам, а тільки сприяли платіжному обороту шляхом жиро-операцій, тобто перенесенням сум з одного рахунку на інший.   Визначаючи межі курсу банкового права, М. М. Агарков відмічає, що у більшості випадків законодавство пов'язує юридичні наслідки з поняттям кредитної установи. Тому, можливо, правильніше було б назвати курс не “банкове право”, а “право кредитних установ”. Проте відсутність чіткого визначення понять “банк” та “кредитна установа” роблять цілком можливим збереження звичної та традиційної назви “банкове право”...   Отже, вчений відносить до предмета банкового права не тільки відносини за участі банків, а й відносини за участі небанківських кредитних установ, які здійснюють певні банківські операції, та не проводить чіткого розмежування між терміном “банк” та “кредитна організація”.   З приводу співвідношення цих термінів М. М. Агарков звертає увагу, що “поняття банку та кредитної установи самі по собі є поняттями економічними, а не юридичними. Вони тому і не мають тієї чіткості, яка притаманна останнім. Проте вони є необхідними для вивчення правових питань, оскільки закон пов'язує з особою банку або кредитної установи певні юридичні наслідки”. Ми поділяємо наведену точку зору відомого вченого, у зв'язку з чим пропонуємо звернутися до позицій економістів стосовно співвідношення зазначених понять.   Зокрема, вчений-економіст О. Дзюблюк, досліджуючи питання про суть комерційного банку і специфіку банківського продукту, відмічає, що “на переліку операцій, які згідно із чинним законодавством може виконувати комерційний банк, базується юридичне тлумачення його суті. Проте не сам закон визначає суть комерційного банку, а економічний бік справи, природа банку, забезпечена законодавчим правом здійснювати відповідні операції... В основі юридичного поняття комерційного банку лежить власне економічний аспект” . Комерційний банк вчений визначає як інститут кредитної системи, що є посередником у кредиті, розрахунках і випускає кредитні знаряддя обігу. Якщо фінансова установа не виконує однієї із зазначених функцій, вона не може вважатися комерційним банком. При цьому, як відмічає О. Дзюблюк, лише сукупність трьох базових функцій є визначальною основою діяльності банку. Вчений звертає увагу на те, що крім зазначених базових, комерційний банк може виконувати ряд інших функцій, конкретне коло яких визначається особливостями різних секторів ринку і потребами тих груп клієнтів, на які він орієнтує свою діяльність. У цьому, на його думку, відмінність комерційних банків від спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які надають обмежене коло послуг.   Таким чином, на сьогодні можемо констатувати, що чинне банківське законодавство України відображає економічний зміст поняття “банк” та ґрунтується на класичному підході континентальної системи права до розуміння цього терміна. Лише банки у сукупності здійснюють такі операції, як:   - залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб;   - розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;   - відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.   Інші фінансово-кредитні установи можуть здійснювати окремі банківські операції у порядку, встановленому законом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття банківської діяльності та її особливості.

 

Поняття „банківська діяльність”  належить до числа тих категорій  банківського права, які використовуються в багатьох правових галузях та нормативно-правових актах. Не дивлячись на те, що ця правова  категорія давно використовується різними галузями права, уперше визначення банківської діяльності з’явилося в законодавстві у зв’язку з прийняттям нової редакції Закону України „Про банки і банківську діяльність” . Згідно зі ст. 2 вказаного Закону поняття „банківська діяльність” розкривається через перелік сукупності трьох виключно банківських операцій, тобто таких, які можуть здійснювати тільки такі юридичні особи, як банки, – це залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб, видання кредитів та здійснення розрахунків. 
З одного боку, така позиція є досить виправданою, тому що чітко розмежовується діяльність банків та інших фінансових установ. З другого боку, постає питання, як необхідно назвати діяльність тих суб’єктів, які не є банками, але згідно із законодавством мають право здійснювати визначені банківські операції. 
Поняття „банківська діяльність” тісно пов’язане з поняттям „банк”, особливість якого в порівнянні з іншими фінансовими інститутами полягає в тому, що банк є особливим фінансовим інститутом, який покликаний здійснювати банківську діяльність, що має виключний характер. Не тому діяльність банківська, що нею займається банк, а банк тому банк, що він здійснює банківську діяльність. 
На думку окремих учених, банківська діяльність – визначене законодавчими актами України право банків та кредитних установ реалізувати статутні функції та повноваження, здійснювати банківські операції в інтересах юридичних та фізичних осіб, надавати їм на підставі отриманих ліцензій банківські послуги, а також здійснювати в межах наданої компетенції іншу дозволену діяльність від свого імені та за власний рахунок . Інші вчені розглядають банківську діяльність як широкий спектр відносин, що передбачають і визначають фінансово-економічну спроможність і потенціал держави . Досліджуючи банківську діяльність як елемент фінансової діяльності держави, учені зазначають, що „фінансова діяльність держави в банківській сфері полягає в тому, щоб, спираючись на закони ринкової економіки, впливати на розвиток кредитно-фінансових інститутів, сприяти отриманню ними прибутків, а завдяки цьому – підтримувати стабільність усієї кредитно-банківської системи та довіру до неї населення” . 
Категорія „діяльність” розкривається в першу чергу через термін „дії”, тому банківська діяльність із правової точки зору може розглядатися через сукупність правових дій, що здійснюється певними суб’єктами. Під діяльністю розуміється доцільна зміна та перетворення в інтересах людини оточуючого середовища . У філософській літературі діяльність аналізується як сукупність елементів, до яких належать: суб’єкт, який наділений активністю та спрямовує її на об’єкти або на інші суб’єкти; об’єкт, на який спрямована активність суб’єкта; сама активність, що проявляється в тому чи іншому способі оволодіння об’єктом або в установленні комунікативного впливу між суб’єктами . 
Визначати поняття банківської діяльності, виходячи тільки із суб’єктного критерію, тобто вважати все, що роблять банки, банківською діяльністю, неправильно. Та й неможливо зводити всі види діяльності під одне ціле. Крім суб’єктного критерію необхідно ще й ураховувати не менш важливий – об’єктний критерій, який надає особливу специфіку банківській діяльності. 
Тому сучасна банківська діяльність характеризується, по-перше, законодавчими параметрами, по-друге, сутнісними параметрами. Параметри законодавчі визначені Законом України „Про банки і банківську діяльність”, вони вказують на те, що право здійснювати банківську діяльність належить банку тільки після отримання банківської ліцензії, яка надається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності визначених законодавством документів. Параметри сутнісні характеризують зміст та способи здійснення банківської діяльності. Зміст її полягає в тому, щоб залучати кошти з метою їх надання на взаємовигідних умовах. Способами здійснення банківської діяльності є укладення договорів банківського вкладу, банківського рахунка та кредиту . 
Питання про зміст банківської діяльності не є на сьогодні однозначно вирішеним. В економічній літературі банківську діяльність прийнято визначати через економічні функції, що здійснюються банком . 
Якщо розглядати банківські функції, то, на думку вчених, вони „характеризують установу щодо її  правового  статусу як юридичної особи, якій належить майно для самостійного здійснення повного господарського відання, отримання прибутку як результат господарської (комерційної) діяльності, а також забезпечення контролю в касових та валютних операціях” . А.О. Селіванов пропонує розглядати банківську діяльність із позицій внутрішньої та зовнішньої реалізації функцій та повноважень банку . Причому до внутрішньої банківської діяльності А.О. Селіванов відносить „проведення ряду фактичних дій”, що пов’язані з бухгалтерським оформленням угод, оскільки це пов’язано з балансом банку. Проведення зовнішньої банківської діяльності означає надання „консультаційних послуг”, „прийняття угод із резидентами або нерезидентами”.  
В юридичній літературі існують різні підходи до визначення поняття „банківська діяльность”. Деякі автори вважають, що визначати банківську діяльність  необхідно виходячи з визначення меж тієї сфери соціально-економічного життя чи тих суспільних відносин, регулювання яких повинне здійснюватися самим банківським правом . До банківської діяльності пропонується відносити і конструювання банківської системи, а оскільки банківська система включає в себе певні структурні елементи, то необхідно узгоджувати взаємодію всіх її елементів. Тоді банківську діяльність можна визначити як систему правових дій спеціальних суб’єктів, як учасників єдиної банківської системи. 
Банківську діяльність можна охарактеризувати як особливий вид господарської діяльності. Особливий, виключний режим банківської діяльності надає сформульована в Законі „Про банки і банківську діяльність” (стаття 48) заборона діяльності у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Це означає, що набуття статусу банку „окреслює зовнішні параметри” його діяльності, передбачає обмеження правоздатності. На думку О.М. Олейник, ця заборона перетворює банки на комерційні юридичні особи зі спеціальною компетенцією, оскільки вони можуть здійснювати тільки ті угоди, які прямо передбачені законом чи угодою, що забезпечують вказані . Можна стверджувати, що банківська діяльність є особливою, оскільки вона не припускає можливості об’єднання її з іншими видами господарської діяльності. Особливість банківської діяльності необхідна для досягнення двох цілей: виділення із загальних господарюючих суб’єктів – спеціальних, які обслуговують грошовий обіг, та забезпечення державного контролю за цими суб’єктами. 
Інші автори вважають, що поняття „банківська діяльність” можна розглядати у вузькому та широкому розумінні . У вузькому розумінні, визначаючи банківську діяльність, можна говорити тоді, коли діяльність спрямована на виконання певної сукупності банківських операцій, за умови надання дозволу, на виконання яких юридична особа отримує статус банку. До числа таких операцій належать залучення у вклади грошових  коштів фізичних та юридичних осіб; розміщення їх від власного імені, на власних умовах та на власний ризик; відкриття та ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. У широкому розумінні банківська діяльність включає не тільки комплекс банківських операцій, але й порядок організації та функціонування банків, тобто „відносини з приводу функціонування банківської системи, виникнення та розвитку її елементів” . 
На нашу думку, широке розуміння банківської діяльності повинно включати не тільки комплекс банківських операцій, але й комплекс банківських послуг. 
Підсумовуючи зазначене вище, ми пропонуємо таке визначення банківської діяльності: банківська діяльність – це особливий вид господарської діяльності, що систематично  здійснюється спеціальними суб’єктами (банками) на підставі ліцензії (дозволу) НБУ, спрямовану на здійснення банківських операцій та надання банківських послуг, функціонування та розвиток банківської системи, реалізацію грошово-кредитної політики держави. 
Можна визначити такі характерні риси банківської діяльності: 
1)    банківська діяльність – це особливий вид господарської діяльності;  
2)    банківська діяльність являє собою сукупність банківських операцій та банківських послуг; 
3)    банківська діяльність здійснюється спеціальними суб’єктами (банками); 
4)    для здійснення банківської діяльності необхідною умовою є отримання ліцензії (дозволу) НБУ; 
5)    банківська діяльність має систематичний характер; 
6)    банківська діяльність спрямована на функціонування та розвиток банківської системи, реалізацію грошово-кредитної політики держави. 
З’ясувавши поняття „банк” та поняття „банківська діяльність”, перейдемо тепер до розгляду понять „банківська операція”, „банківська угода” та „банківська послуга”.

 

 

 

 

 

 

 

2. Банківські операції, правочини (договори) та послуги.

 

У Законі України “Про банки  і банківську діяльність” вживаються такі поняття, як “банківські операції”  та “банківські Угоди”. У вказаному Законі міститься спеціальна стаття 47, яка має назву “банківські операції”. 
   Проаналізувавши її зміст, можна зробити висновок, що законодавець розрізняє банківські операції, а також інші операції та угоди. Так, виключно банківськими операціями є такі, як:  
   1. Приймання вкладів (депозитів) від юридичних та фізичних осіб. 
   2. Відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них. 
   3. Розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. 
   Зазначені операції у сукупності мають право здійснювати лише банки на підставі ліцензії, виданої Національним банком України. Інші юридичні особи мають право здійснювати другу та третю операції на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, виданої НБУ. 
   У другій частині статті 47 міститься виключний перелік операцій та угод, які банки можуть здійснювати, крім банківських операцій, зазначених у частині 1 цієї статті. Зокрема, до них віднесено операції з валютними цінностями, емісію власних цінних паперів, надання гарантій і поручительств, лізинг та ін. Таким чином, законодавець, надаючи перелік інших операцій, які можуть здійснювати банки, поняття “операції” та “угоди” вживає як тотожні. На відміну від банківських операцій, операції та угоди, визначені у частині 2 . статті 47 можуть здійснювати не лише банки, а й інші юридичні особи у порядку, визначеному законами України. 
   У частині третій статті 47 також визначаються операції, які банки можуть здійснювати виключно на підставі спеціального дозволу Національного банку України. Зокрема, до таких операцій відносяться такі, як: здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб, здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї, перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів. 
   Крім того, відповідно до зазначеної статті банк має право здійснювати інші угоди згідно із законодавством України. Мова йде про ті угоди, які безпосередньо не пов'язані з основним видом діяльності банків — банківською діяльністю, або без здійснення яких банківська діяльність була б просто неможливою. Зокрема, це угоди купівлі-продажу та оренди приміщень, придбання канцелярських товарів та ін. 
   Таким чином, банки можуть здійснювати такі операції: 
   - операції, які складають зміст банківської діяльності (банківські операції) та які у сукупності можуть здійснювати лише банки; 
   - операції, які конкретизують та доповнюють банківські операції та які відповідно до законодавства можуть здійснювати інші юридичні особи. До цієї групи відносяться як операції, які банки здійснюють на підставі банківської ліцензії, так і операції, для здійснення яких вимагається окремий дозвіл НБУ; 
   - інші угоди, здійснення яких є необхідним для забезпечення здійснення банківської діяльності. 
   Звертаємо увагу на те, що законодавець обмежує здійснення банками певних видів діяльності з метою недопущення неможливості ефективного здійснення основного виду їх діяльності. Такі обмеження закріплені у статті 48 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Згідно з цією статтею банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банку. Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25 відсотків капіталу банку. Це обмеження не поширюється на 
   - Приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських функцій; 
   - Майно, яке перейшло банку у власність на підставі реалізації прав заставодержателя відповідно до умов застави; 
   - Майно, набуте банком з метою запобігання збиткам, за умови, що таке майно має бути відчужено банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього. 
   Співвідношення понять “банківські операції” та “банківські угоди”, на нашу думку, полягає у тому, що будь-які банківські операції здійснюються на підставі певних угод. 
   Цікавим теоретичним та практичним питанням є співвідношення понять “банківські операції” та “банківські послуги”. З точки зору деяких науковців, на відміну від банківської операції, яка є сукупністю взаємопов'язаних дій банку щодо вирішення єдиного економічного завдання, спрямованих на досягнення конкретного економічного результату, банківська послуга виконує певні супутні по відношенню до банківських операцій функції, робить їх більш зручними для банку або клієнта, створює передумови для досягнення очікуваного результату з найменшими витратами та найбільшою вигодою. У літературі визначаються такі складові поняття банківської послуги: 
   - діяльність з надання клієнту допомоги або сприяння в отриманні прибутку; 
   - система, що задовольняє певні потреби;  
   - кваліфікована допомога або порада для повсякденного використання. 
   Таким чином, банківські послуги — це комплексна діяльність банку зі створення оптимальних умов для залучення тимчасово вільних ресурсів та задоволення потреб клієнта при проведенні банківських операцій, спрямована на отримання прибутку. 
   У той же час інші науковці, зокрема І. Б. Заверуха, ототожнюють поняття “банківські операції” та “банківські послуги”. Така позиція науковців грунтується на чинному законодавстві України, в першу чергу, на Законі України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” та Законі України “Про банки і банківську діяльність”. Згідно із Законом України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” банківські послуги є різновидом фінансових послуг. Виходячи зі змісту Закону України “Про банки і банківську діяльність” (зокрема статті 56), можна зробити висновок, що законодавець у цьому законі ототожнює поняття “банківські операції” та “банківські послуги”. 
   Підсумовуючи вищевикладене, можемо зробити висновок, що поняття “банківські послуги” ми також можемо розглядати у широкому та вузькому значенні. У широкому значенні зазначений термін є тотожним терміну “банківські операції”. У вузькому значенні під банківськими послугами розуміють саме додаткові, супутні до основних види діяльності банків, які покращують обслуговування клієнтів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Поняття банківської таємниці.

 

Поняття “банківська таємниця”  є одним із центральних понять банківського права, оскільки пронизує усі напрямки банківської діяльності.  
   Науковці вважають, що банківська таємниця — це комплексний інститут, а сам термін припускає дві інтерпретації. У вузькому розумінні банківська таємниця — це обов'язок банку зберігати в таємниці операції клієнтів від сторонніх осіб, насамперед конкурентів того чи іншого клієнта банку, операції, рахунки та вклади (депозити) своїх клієнтів і кореспондентів. У широкому розумінні це різновид службової таємниці, тобто конфіденційна інформація щодо клієнта, яка стала відома службовцю банку. 
   Положення, присвячені основним засадам банківської таємниці, містяться як у загальному, так і у спеціальному банківському законодавстві. 
   Згідно зі статтею 1076 Цивільного кодексу України банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. 
   Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність. 
   У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди. 
   Основні правові засади банківської таємниці закріплені у главі 10 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. 
   Відповідно до статті 60 цього Закону є інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним, чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею. 
   Банківською таємницею, зокрема, є: 
   1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України; 
   2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; 
   3) фінансово-економічний стан клієнтів; 
   4) системи охорони банку та клієнтів; 
   5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності; 
   6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація; 
   7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню; 
   8) коди, що використовуються банками для захисту інформації. 
   Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таємницю. 
   Положення цієї статті не поширюються на узагальнену по банках інформацію, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, що підлягає обов'язковому опублікуванню, встановлюється Національним банком України та додатково самим банком на його розсуд. 
   Як справедливо відмічає у своєму дослідженні правових питань банківської таємниці Д. О. Гетманцев, частина 2 статті 60 Закону надає невичерпний перелік відомостей, які відносяться до банківської таємниці, у зв'язку з чим пропонує відносити до неї будь-яку інформацію про клієнта, яка стала відомою банку під час співпраці з клієнтом. 
   Згідно зі статтею 61 Закону “Про банки і банківську діяльність” банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом: 
   1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю; 
   2) організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю; 
   3) застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації; 
   4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом. 
   Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків. 
   Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов'язані не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Порядок надання інформації яка містить банківську таємницю.

 

Банківська таємниця відповідно до ст. 30 Закону України “Про інформацію” відноситься до інформації з обмеженим доступом і є конфіденційною інформацією. Під нею розуміється інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту (ст. 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність”). Її правова охорона закріплюється також Законом України “Про Національний банк України”, ЦК (ст. 1076) та іншими актами цивільного законодавства. 
В окремих випадках така інформація може бути розголошена (банківська таємниця розкрита). Ця діяльність не потребувала судового розпорядження банку і лише із набранням чинності новим ЦПК потребує звернення до суду. 
Предметом судової діяльності є визначення наявності підстав та законності звернення того чи іншого суб’єкта з клопотанням про надання уповноваження банку щодо розкриття інформації, яка містить банківську таємницю. Процесуальний порядок розгляду та вирішення цієї категорії справи судом визначений ст.ст. 287-290 ЦПК, ст. 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. 
Правом на звернення до суду наділені орган чи особа, які заінтересовані в отриманні інформації, яка містить банківську таємницю. Лише особистої заінтересованості в отриманні такої інформації недостатньо, необхідним є наділення такого органу (особи) правом на отримання такої інформації. Ними, наприклад, відповідно до ст. 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність” є органи прокуратури (ст. 20 Закону України “Про прокуратуру”), Служби безпеки (ст. 25 Закону України “Про Службу безпеки України”), Міністерства внутрішніх справ (ст. 11 Закону України “Про міліцію”), Антимонопольного комітету (ст. 221 Закону України “Про Антимонопольний комітет України”), органи Державної податкової служби (ст. 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні”), Державної контрольно-ревізійної служби (ст. 10 Закону України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”) спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу (ст. 5 Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”), органи державної виконавчої служби, інші органів, визначені законом. Тому сторонами виступає заявник – цей уповноважений орган (особа), а також заінтересовані особи, якими є банки і інші фінансово-кредитні установи, які є носіями банківської таємниці, а також фізичні чи юридичні особи – володільці рахунків. 
Заява подається до суду за місцем знаходження банку, що обслуговує фізичну чи юридичну особу, який володіє такою інформацією, яка є банківською таємницею. Подається заява у формі та зі змістом, визначеними ст.ст. 119, 288 ЦПК. У ній повинно бути зазначено: найменування суду, до якого подається заява; ім’я (найменування) заявника та особи, щодо якої вимагається розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, їх місце проживання або місцезнаходження, а також ім’я представника заявника, коли заява подається представником; найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю; обґрунтування необхідності та обставини, за яких вимагається розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, щодо особи, із зазначенням положень законів, які надають відповідні повноваження, або прав та інтересів, які порушено; обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, щодо особи та мету її використання. 
Розгляд справи відбувається у п’ятиденний строк з дня надходження заяви з повідомленням заявника, особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, та банку, а у випадку, коли справа розглядається з метою охорони державних інтересів та національної безпеки, – тільки з повідомленням заявника. Якщо суд не визнав явку осіб, які беруть участь у справі, обов’язковою, їхня неявка не перешкоджає розгляді справи. Справа відповідно до ст. 289 ЦПК розглядається у закритому судовому засіданні. 
Судове рішення (ст. 290 ЦПК). У рішенні про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичної або фізичної особи зазначаються: ім’я (найменування) одержувача інформації, його місце проживання або місцезнаходження, а також ім’я представника одержувача, коли інформація надається представникові; ім’я (найменування) особи, щодо якої банк має розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю, місце проживання або місцезнаходження цієї особи; найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю; обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, що має бути надана банком одержувачу, та мету її використання. 
Рішення суду про розголошення банківської таємниці підлягає негайному виконанню. Копії рішення суд надсилає банку, що обслуговує юридичну або фізичну особу, заявнику та особі, щодо якої надається інформація. 
Рішення суду у справі може бути оскаржене в апеляційному порядку, однак цей порядок має свої особливості. Правом на апеляційне оскарження наділені особа, щодо якої банк розкриває банківську таємницю, або заявник. Це право може бути реалізоване протягом п’яти днів з дня ухвалення рішення, при цьому оскарження рішення не зупиняє його виконання (ст. 290 ЦПК).