МІНІСТЕРСТВО  ІНФРАСТРУКТУРИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ТРАНСПОРТУ 
 

Кафедра екології та безпеки життєдіяльності  на залізничному транспорті 
 

Реферат

З дисципліни: «Безпека життєдіяльності»

На тему: «Місце людини в еволюції природи» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ 2011р.

 

План

Вступ

1.Філософські погляди місця людини в еволюції природи

2. Вивчення взаємодії людини і природного середовища на сьогодні

Висновки

Список  використаної літератури

 

Вступ

     Вивчення взаємин людини з довкіллям потрібно не тільки для знання природних факторів, необхідних для життя людини, суспільства, а й з точки зору вивчення людського впливу на природу.

     Крім  того, вивчення відношення "людина - довкілля" в широкому спектрі проблем людського існування виявляє зв’язок з суттєвим світоглядним питанням : що є людина і яке її місце в світі?

     Не  дивно, що стосунки людини і природи  цікавили ще древніх філософів. Причому, саме в ракурсі осмислення сутності людського буття.

     Зрозуміло, що оцінюючи взаємини людини і природи, необхідно розуміти сутність обох складових - і людини, і природи. Що ми маємо, виходячи з цього, врахувати? По-перше, людина є людиною не в її природному існуванні, а в її соціальній сутності. Тобто, хоча становлення людини як біологічного виду відбувалося в природному довкіллі, людське буття є буттям соціальним, буттям не в природному, а в штучному світі, створеному людиною - світі культури і цивілізації.

     В історико-пізнавальному смислі відношення людина - природа вже досить довгий час є предметом філософії. І лише в ХХ ст. воно стало і предметом екології.

 

1. Філософські погляди місця людини в еволюції природи

     В історії пізнання людини і її сутності виявилося, що вона є складна і  неоднозначна. Епіцентром складності можна вважати двоїстий характер людської природи. Так, ще в античності софісти підкреслювали єдність  безумовного (природного) і обумовленого(людського) в людині. Платон розглядав людину як єдність тіла (матеріального) і  душі (ідеального). З точки зору християнства, існує тимчасове тіло і безсмертна душа.

     В філософії Нового часу суперечлива  людська сутність осмислювалася  в творчості багатьох філософів. Наприклад, Декарт говорить про існування  духовної субстанції з атрибутом  мислення і тілесної субстанції з  атрибутом протяжності, що складним чином проявляється в людині.

     І.Кант розглядав людину антиномічним чином. Людина водночас належить і світу  природи (світ природньої необхідності) і світу суспільства, культури (світ свободи, морального самовизначення).

     Отже  в історії пізнання сутності людини представлена традиція, за якою людина розглядається як суперечлива єдність  духовного і тілесного.

     Інша  традиція, що представлена творчістю  Демокріта, Епікура, Арістотеля в античності, французьких філософів ХУ111 ст. Гельвеція, Гольбаха, Ламетрі. Вони розглядали людину як природну істоту, в єдності її духовних і тілесних якостей.

     З точки зору класичних німецьких  ідеалістів - Шелінга, Гегеля - сутність людини є ідеальною. Тобто, саме ідеальне, духовне - першопричина людського існування. Гегель доводив, що людина є історична  соціокультурна сутність.

     Продовжуючи линію Гегеля в визнанні соціальної сутності людини, марксизм формує діяльнісну концепцію сутності людини. На її ідейних  засадах людина розглядається як соціальна істота. Причому соціальна  сутність людини становиться в процессі діяльності. В цій діяльності людина створює штучні знаряддя праці. Використовуючи ці знаряддя, людина перетворює природний  світ, створюючи світ культури і  цивілізації і розвиваючи власну сутність. Саме завдяки марксизму  природне в людині розглядається  як абсолютно підкорене соціальному.

2. Вивчення  взаємодії людини і природного середовища на сьогодні

     В сучасній літературі, що трактує сутність людини, теж присутні дві протилежні точки зору.

     Відповідно  до 1-ої, людину розглядають як природно-біологічну істоту, продукт еволюціоного розвитку органічного світу.

     Прихильники 2-ої точки зору, так званих, інтрасоціологічних уявлень, вважають людину виключно соціальною істотою, яка є результатом економічного і соціального розвитку.

     В наведених точках зору біологічне і  соціальне в людині розглядаються  як незалежне одне від одного.

     Треба зауважити, що свого часу, коли людина була "приєднана" до тваринного царства  Ч.Дарвіном (середина Х1Х ст.), це мало величезні наслідки в світоглядному  плані. Втім, з"явились і концепції, які в методологічному плані  кваліфікують як "соціальний дарвінізм", "соціал-біологізм," і які намагалися пояснити соціальне (людину, суспільство) біологічними законами. Тобто, методологічна  сутність цих концепцій - зведення соціального  до біологічного і повне ігнорування  специфіки соціального. Такою є  методологія біологічного редукціонізму  і, зрозуміло, вона є обмеженою в  пізнанні людини як соціальної істоти.

     Діалектичний  підхід до проблеми співвідношення біологічного і соціального в людині - це спроби подолати таке біологізаторство. Діалектичне  розв’язання проблеми полягає в розумінні соціального в людині як такого, яке "знімає" біологічне. Тобто, соціальне включає в себе біологічне, але в перетвореному вигляді. При цьому має враховуватися і специфіка біологічного.

     Втім, залишається проблема відношення біологічного і соціального, а також проблема осмислення специфіки "людського  біологічного".

     Для відповіді на ці питання треба  подивитися на історію становлення  людини. Дійсно, дослідники відмічають, що важко, стосовно антропосоціогенезу, визначити ту, умовно кажучи, точку, де людина стає людиною. Очевидно, що суттєвою ознакою людини є розумна діяльність. Але коли ж у людини вона з"являється? В той момент, коли людина бере в руки якесь знаряддя або навпаки - для того, щоб взяти знаряддя праці, людина має вже розвинутися до розумної діяльності?

     За  оцінкою відомого українського філософа В.Іванова, пізнавальна ситуація, що пов’язана з антропогенезом, характеризується наявністю 2-х концептуальних підходів: еволюційно-біологічного і соціально-трудового. Такі підходи відповідають 2-м суміжним рівням організації людини - біологічному і соціальному.

     Причому, перша концепція повинна в  термінах природничонаукової теорії довести  факт появи людини як соціальної істоти. А друга - реконструюючи все більш  архаїчні форми труда і соціальності має дійти до виявлення біологічних  прототипів праці і соціальності.

     Отже, для з’ясування природи і сутності людини кожна з двох концепцій  має вийти за свої межі, аналогічно тому, як в дійсній історії людини біологічне перейшло в соціальне.

     Отже людина є людиною завдяки її соціальності. Подальший розвиток людини - і історичний, і індивідуальний - це розвиток соціальний. Виникає питання: а як же пласт біологічного в людині? Тобто, чи еволюціонує людина як біологічний вид, біологічна система? Ця проблема є цікавою, а її розв’язання - принципово важливим і для природничих наук, і для філософії, бо суттєвим чином впливає на світогляд.

     Втім, ми маємо дуже різні, навіть протилежні відповіді на поставлені питання. Серед  принципових варіацій зазначимо  такі:

     - людський розвиток є суто культурно  соціальним і інтелектуальним.  Тому він не потребує біологічної  еволюції.

     - людина як біологічний вид  еволюціонує. Але ця еволюція  йде дуже повільно, в той час  як соціальна еволюція розгортається  дуже швидко.

     Крайнім виразом визнання такого розходження  біологічної і соціальної еволюції є теорія соціальної дезадаптації. Її відстоюють французькі дослідники Р.Дюбо, В.Гюан, А.Дюссер, П.Делор. У відповідності з цією теорією вважається, що виникає дисгармонія між консервативними біологічними перспективами розвитку особистості і соціальними перспективами. На підставі таких особливостей розвитку людини робиться висновок, що через недосконалість людської природи людству загрожує загибель.

     З точки зору цієї теорії оцінюється і сучасна екологічна ситуація. Так, з одного боку, сучасна екологічна ситуація є наслідком соціально-економічної  діяльності. З іншого - людина не здатна до неї адаптуватися, оскільки еволюціонує  дуже повільно.

     - біологічна еволюція людини відбувається. Але відбувається на мікрорівні, тобто - на генетичному рівні,  через певні мутації. На цій  підставі у людини формуються, так звані, екологічні форми  адаптації, завдяки яким людські  популяції пристосовуються до  життя в різних умовах (клімат, географічні фактори, мінеральний  склад води, ґрунту, рівень радіаційного  фону). Одним з суттєвих факторів, що лежать в основі розвитку  екологічних форм адаптації, є  біологічна мінливість.

     Зважаючи  на обидва названі суттєві прояви людини, в сучасній науковій і філософській літературі визнається біосоціальна організація людини. Біосоціальній організації людини притаманна така цілісність, що не можна відокремити свідомість від мозку, а психіку, емоції - від функціонування нервової системи. Інакше цілісність людини втрачається.

 

Висновки

     Хоча людина досягла висот культури і цивілізації, вона залишається специфічною природнобіологічною системою. Людина саме тому включена в екологічне відношення, що є природною істотою. Втім, вона проявляє себе в екологічному відношенні не лише як біологічна, а і як соціальна істота.

     Сучасна екологічна ситуація не є результатом  протистояння людини, що вийшла з природи, і самої природи. Навпаки, сучасна екологічна ситуація є яскравим свідоцтвом того, що людина не може вийти з природи. Штучне середовище, що є результатом соціокультурного і цивілізаційного розвитку людини, який мав зробити її незалежною від природи, ще більш посилює цю залежність і робить її все більш різноманітною.

 

Список  використаної літератури

1. Лось В.А. Взаємовідносини суспільства і природи.-М.:1990
2. За ред.Бачинського Г. Основи соціоекології - К.:1995.
3. За ред. Я. Бедрія Безпека життєдіяльності - Львів: 1998.