Управління економ процесами

1.Грошово-кредитна  політика.

1. Політика обов'язкових  резервних вимог

Політика обов'язкових  резервних вимог — один із класичних  інструментів, за допомогою якого центральні банки регулюють грошовий ринок, управляють кількістю грошей, підтримуючи темпи зростання грошової маси в заздалегідь установлених межах збільшення сукупної грошової маси й окремих її агрегатів. Дія цього методу полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов'язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку.

Обов'язкові резервні вимоги вперше були застосовані у  Сполучених Штатах Америки. Створена у 1913 р. Федеральна резервна система передбачала, що банки резервують частину залучених коштів (депозитів) у встановленій нормі на рахунках у федеральних резервних банках. Спочатку обов'язкове резервування мало досить вузьку мету — формування страхового фонду для виплати депозитів. Ураховуючи функціональне призначення резервних вимог,

Рада керуючих Федеральною резервною системою не змінювала норму обов'язкового резервування до середини 30-х років. Зі створенням у

різних країнах  розвинутої системи страхування (гарантування) депозитів страхова функція обов'язкових резервних вимог поступово втрачає своє значення.

Сучасне трактування  обов'язкових резервних вимог передбачає їх

використання  центральними банками у кількох  напрямах.

Резервні вимоги використовуються центральними банками  для розв'язання макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обігу та регулювання обсягів грошової пропозиції (маси), тобто як інструмент монетарної політики. Резервування частини коштів, залучених банками, спрямоване на обмеження їхньої можливості збільшувати грошову

пропозицію.

Однією із функцій  банків є створення грошей. Центральний  банк створює так звані сильні гроші, або грошову базу, через готівкову та кредитну комісію. Грошова база складається з готівки, що перебуває в обігу поза банківською системою, а також із резервів комерційних банків (резерви на рахунках у центральному банку й готівка в касах банків).

Політика обов'язкових  резервних вимог використовується центральними банками як засіб антициклічної або антиінфляційної політики. Резервні вимоги, звичайно, насамперед пов'язані з показниками грошової маси, і їхня взаємодія з іншими макроекономічними показниками відбувається через трансмісійний механізм впливу змін грошової пропозиції на реальний сектор економіки — на ринок інвестицій, рівень цін тощо. Враховуючи такі властивості резервних вимог, центральний банк із метою стимулювання, наприклад, інвестиційної активності проводить політику, спрямовану на зниження норм резервних вимог, а тимчасове збільшення норми обов'язкового резервування за певних умов спричинює зниження інфляційного тиску, сприяє стабільності курсу національної валюти.

Резервні вимоги використовуються центральними банками як інструмент регулювання банківської ліквідності. Одним із показників, що характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на рахунках комерційних банків у центральному банку. Регулюючи стан банківських рахунків, центральний банк своїми діями намагається підтримувати оптимальну суму коштів на цих рахунках. Він вилучає надлишкові або надає

 додаткові резерви, використовуючи різні засоби монетарної політики. Так, підвищення центральним банком норми резервування призводить до  скорочення надлишкових резервів у розпорядженні банків, тобто до скорочення їхньої вільної ліквідності, а зниження — навпаки, збільшує вільну ліквідність, розширює можливості банків щодо проведення активних операцій.

Політика резервних  вимог може мати стимулювальну спрямованість.

Маневруючи  окремими елементами механізму обов'язкового резервування, центральний банк може стимулювати розвиток окремих видів банків (малі та середні банки, банки, що надають довгострокові кредити), операцій (залучення строкових депозитів), фінансових інструментів тощо.

Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів. Розглянемо основні з них.

Порядок визначення норми обов'язкових резервних  вимог. У деяких країнах верхня межа норми резервних вимог установлюється спеціальними законодавчими актами . Центральний банк, врахову ючи це обмеження, визначає фактичну норму, відповідно до стану грошового ринку і завдань поточної монетарної політики. В інших країнах установлення норм обов'язкового резервування є прерогативою центрального банку.

База, що використовується для обчислення обов'язкових резервів. Норма резервів може встановлюватись у певному процентному відношенні до банківських пасивів або активів, узагальнено або вибірково, тобто до загальної суми пасивів чи активів або до окремих їхніх статей. Як правило, резервні вимоги орієнтуються на стан і зростання залучених коштів, тобто пасивів, і передусім депозитів небанківського сектора.

Банківські  активи, які центральні банки дозволяють використовувати для задоволення резервних вимог. Насамперед це кошти комерційних банків на рахунках у центральному банку (кореспондентському або окремому, безпроцентному або з виплатою процентів), готівка в касах банків, у деяких випадках державні цінні паперів портфелях банків.

Величина норми  резервування та критерії її диференціації. Існують значні розбіжності у нормах резервування в різних країнах. Наприклад, у США норма резервів щодо трансакційних депозитів (поточних депозитів) від 0 до 54 млн. дол. становить 3 %, а понад 54 млн дол. — 10 %, у Великобританії норма резервування дорівнює 0,35 %. Розрахунковий період дотримання резервних вимог (як правило, від двох тижнів до одного місяця) і порядок регулювання резервних вимог.

Центральні  банки звичайно вимагають додержання резервних вимог не щоденно, а в середньому за встановлений період.

Політика резервних  вимог — потенційно надзвичайно  потужний засіб грошово-кредитного регулювання. Навіть невеликі зміни норми резервів призводять до значних змін в обсягах кредитних вкладень комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. Це досить жорсткий інструмент макроекономічного регулювання, тому що механізм резервних вимог є обов'язковим для виконання. Застосування цього методу вимагає обережності, і тому його не використовують як єдиний або головний інструмент регулювання грошового ринку, а найчастіше як додаток до сукупності інших, гнучкіших засобів регулювання. Слід також відзначити що обов'язок банків виконувати резервні вимоги веде до природного з їхнього боку прагнення ухилитися в межах закону від дотримання резервних вимог. Використання політики обов'язкових резервів потребує постійної її адаптації до умов, що змінюються.

Так, згідно із законом про Німецький федеральний  банк він може встановлювати норми резервних вимог у процентному відношенні до суми банківських зобов'язань у таких межах: за трансакційними депозитами — не

більш як 30 %; за строковими депозитами — не більш  як 20 %; за ощадними

депозитами  — не більш як 10 %.

Метою монетарної політики НБУ на перспективу є забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні як необхідної (але не єдиної і недостатньої) умови для відновлення безінфляційного економічного зростання. Монетизація економіки, тобто насиченість економіки грошима, в майбутньому неминуче збільшуватиметься. Із зростанням попиту на гроші

Національний  банк поступово зменшуватиме норму  резервних вимог, що сприятиме активізації кредитно-інвестиційної діяльності комерційних банків, дасть змогу їм інтенсивніше підтримувати реальний сектор економіки.

2. Політика рефінансування

Як уже зазначалося , серед інструментів грошово-кредитної політики важливе значення має політика, яку проводить НБУ як кредитор в останній інстанції. У країнах із розвинутими ринковими відносинами центральний банк надає кредити комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам, рефінансуючи їхні активні операції, тобто здійснюючи переоблік комерційних векселів і надаючи ломбардний кредит.

Національний  банк України також використовує зазначені вище види

кредитування, але на початку своєї діяльності у ролі центрального банку НБУ застосовував як адміністративні, так і ринкові методи кредитування,

причому суб'єктами кредитування були і господарюючі суб'єкти, і Мінфін.

НБУ кредитував безпосередньо дефіцит державного бюджету і надавав так звані централізовані кредити певним секторам економіки, тобто

опосередковано  покривав недостачу ресурсів для  фінансування державного сектора економіки.

Загалом НБУ  застосовував такі методи кредитування:

-адміністративний розподіл емісійних ресурсів між комерційними банками;

-безпосереднє централізоване кредитування міністерств для покриття нестачі фінансових ресурсів у певній галузі економіки;

-безпосереднє надання кредиту Мінфіну на покриття дефіциту державного бюджету;

-проведення закритих і цільових кредитних аукціонів;

-надання  комерційним банкам  облікового й ломбардного кредиту;

-проведення операцій РЕПО.

 

Хоча зараз  НБУ не надає так званих централізованих  кредитів і кредитів на покриття дефіциту державного бюджету, заборгованість за ними існує, що потребує проведення відповідної політики. Зокрема, Мінфіну і НБУ

доцільно розглянути питання про переоформлення на державний внутрішній борг заборгованості за централізованими кредитами, наданими окремим галузям економіки, та процентів за ними, заборгованості Мінфіну України за централізованими та за іншими кредитами.

Удосконалення й подальший розвиток політики рефінансування може

відбуватися через  поліпшення механізму кредитування комерційних банків під заставу цінних паперів, з допомогою переобліку векселів, а також проведення операцій із державними цінними паперами на відкритому ринку

типу РЕПО.

Доцільним було б, по-перше, створення двох спеціалізованих  державних комерційних банків: реконструкції та розвитку сільського господарства і реконструкції та розвитку промисловості, а по-друге, продаж їм емісійних кредитних ресурсів, що виникають унаслідок планових емісій грошей, пов'язаних із об'єктивним зростанням грошової маси.

В Основних напрямах грошово-кредитної політики на 1998 рік  ідеться про те, що для підтримання необхідної ліквідності банківської системи НБУ продовжуватиме здійснювати рефінансування комерційних банків через:

-операції РЕПО;

-ломбардне кредитування;

-кредитні аукціони.

У разі появи  в господарському обігу комерційних  векселів НБУ буде

готовий рефінансувати  комерційні банки під переоблік  векселів, які акцептовані комерційними банками.

Передбачається  переказати на рефінансування комерційних  банків близько 500 млн грн., що дасть можливість комерційним банкам інтенсивніше здійснювати кредитне підтримування конкретної економіки.

 

2. Форми організації  суспільного виробництва.

Форма суспільного виробництва - це тип організації господарської діяльності людей, реальне функціонування суспільного виробництва. Суспільство знає дві основні форми господарювання: натуральне виробництво і товарне виробництво.

Історично першою формою організації суспільного виробництва, яка панувала протягом тривалого  часу, було натуральне виробництво, тобто  таке виробництво, в якому виготовлення продуктів праці здійснювалося для задоволення власних потреб безпосереднього виробника, тобто для внутрішньогосподарського споживання. Найбільш характерним цей тип виробництва був у докапіталістичних суспільствах. Певною мірою він зберігся і до сьогодні в різних країнах, у тому числі в Україні (наприклад, ' виробництво на садово-городніх ділянках).

Характерними рисами натуральної  форми виробництва є: економічна замкненість, примітивна техніка і  технологія, універсальний характер робочої сили, низький рівень спеціалізації і продуктивності праці. Натуральне виробництво малоефективне, консервативне. Йому притаманні прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживанням.

Натуральне виробництво відповідає такому рівню розвитку продуктивних сил і економічних відносин, які  зумовлюють надзвичайно обмежену мету виробництва, низький і одноманітний рівень власних і суспільних потреб. Прямі натуральні зв'язки призводять до безпосереднього використання вироблюваного продукту всередині суб'єкта господарювання, самими виробниками. Національна економіка при цьому складається з маси відокремлених господарств (сімей, помість, общин та ін).

Другою формою організації  суспільного виробництва є товарне  виробництво. Це така організаційна  форма суспільного виробництва, коли продукти праці виробляються економічно відособленими виробниками не для  власного споживання, а для суспільних потреб, що визначаються ринком, тобто для купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими обмінюються відособлені виробники, стають товарами.

Характерними рисами товарного виробництва є:

– суспільний поділ праці  та спеціалізація виробництва;

– обмін продуктами праці між виробниками;

– економічна відокремленість  виробників;

– свобода вибору виробничих ресурсів, засобів і цілей виробництва;