Конституційне право

Більш перспективною мені уявляється перша точка зору, адже надто спрощеною є думка про  визнання рівності сторін єдиною ознакою  цивільно-правого методу. Тут необхідно  враховувати очевидно усі фундаментальні риси, притаманні галузевому методу регулювання. Досить раціональною уявляється пропозиція розкривати метод правового регулювання  в чотирьох напрямах, виявляючи при  цьому:

-  особливості виникнення правових зв'язків між ними;

-  специфіку вирішення конфліктів, що виникають;

-  особливості засобів примусового впливу на правопорушників.

Резонним є також твердження Д.В. Бобрової щодо того, що ознаки методу цивільно-правового регулювання  суспільних відносин відображені в  загальному юридично рівному становищі  суб'єктів цивільного права, у специфіці  юридичних фактів, у диспозитивних  засадах цивільного законодавства, в особливостях цивільно-правових санкцій.

При встановленні ознак цивільно-правового  методу необхідно також враховувати  належність цивільного права до сфери  приватного права, для якого характерні дозвільність, ініціативність вибору суб'єктами юридичних дій, самостійність у виборі правових засобів для задоволення своїх потреб та інтересів .

Аналіз цивільного законодавства, досягнень цивілістичної науки  дає підстави виділити такі основоположні  ознаки методу цивільно-правового регулювання:

-  юридична рівність учасників цивільних правовідносин;

-  самостійний (незалежний) організаційно-майновий статус учасників цивільних правовідносин;

-  ініціативно-диспозитивний характер цивільно-правових норм;

-  відновлювально-компенсаційний характер захисних засобів порушеного права, спрямованих на майнову сферу порушника, а не на особу .

В літературі трапляються  й інші ознаки методу цивільно-правового  регулювання, наприклад, судовий захист порушених цивільних прав, майнова  спрямованість відповідальності особи  за вчинене правопорушення. Безумовно  ці риси притаманні нормам цивільного прав, але їх роль не вирішальна у  формуванні методу цивільно-правового  регулювання, адже на сучасному етапі  згідно з Конституцією України судовий  порядок захисту є домінуючим щодо захисту будь-яких порушених  прав, а майновий характер відповідальності не є єдиним для всіх засобів цивільно-правового  захисту.

Юридична рівність суб'єктів  цивільного права означає, що жодна  сторона не набуває правових переваг  у відносинах, що мають регулюватися нормами цивільного права. Тут мається  на увазі не економічна рівність, оскільки сторони можуть мати далеко не однаковий  майновий базис, одна сторона може мати значну кількість об'єктів нерухомості  у власності, інша може взагалі не мати таких об'єктів.

Самостійний організаційно-майновий статус учасників цивільного права  відображає особливу властивість учасників  цивільно-правових відносин, яка виявляється  у рівному обсязі правоздатності особи, яка набуває статусу суб'єкта цивільного права. Відповідно до статей 25 і 26 нового ЦК України цивільна правоздатність визнається за всіма фізичними особами  рівною мірою. Суб'єктами цивільного права  також є колективні утворення  зі статусом юридичної особи, держава, територіальні громади, які також  мають свою правоздатність, що існує  внаслідок наявності у них  статусу суб'єкта цивільного права, в основі якого лежить, зокрема, організаційно-правова єдність та наявність у них відокремленого (власного) майна, належного їм на підставі відповідного титулу (наприклад, права власності). Юридична особа відповідно до своєї цивільної правоздатності може мати такі самі цивільні права та обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих прав та обов'язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини. Таким чином, самостійність (незалежність) учасників цивільного обігу забезпечується шляхом визнання їх суб'єктами цивільного права з рівною правоздатністю.

За таких обставин два  чи більше учасників, вступаючи, наприклад, у договірні відносини, зберігають свій самостійний (незалежний) організаційно-майновий статус суб'єкта цивільного права.

Ініціативно-диспозитивний, характер цивільних норм відображає специфіку виникнення правових зв'язків  між учасниками суспільних відносин, що потрапляють у сферу дії  цивільно-правового регулювання. Реально  це виявляється в тому, що за загальним  правилом суб'єкти цивільного права  вступають у правові відносини  на свій розсуд, за власним бажанням, самостійно визначають порядок і  доцільність своєї поведінки. За таких обставин особа має можливість обрати оптимальний варіант своєї  поведінки .

У деяких випадках законодавець може безпосередньо діяти за власною  ініціативою. Наприклад, відповідно до ст.320 ЦК України та ст. З Закону України "Про власність" власник має  право на свій розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. В законі використовується й інший спосіб визначення поведінки  суб'єктів цивільного права. Так, відповідно до ст.336 ЦК України право власності  у набувача майна за договором  виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом  або договором. Тобто сторони  в договорі мають право самостійно визначити момент виникнення права  власності на відчужуване майно. Якщо сторони цього не виконають  і такий момент не буде визначений спеціальною нормою, то діятиме загальне правило про виникнення права  власності на річ з моменту  її передачі набувачеві. Таке правило  не є обмеженням сторін у праві  вибору поведінки, навпаки, воно спрямоване на встановлення визначеності у їх правовому становищі за відсутності  їх власної волі у вирішенні даної  проблеми. Саме тому у багатьох інших  випадках закон визначає порядок  поведінки суб'єктів цивільного права. Іншими словами, цивільне право  здійснює свою регулятивну функцію  щодо відносин у їх нормальному (позитивному) стані.

Є певні особливості виявлення  ініціативності у "негативних" відносинах, наприклад у тих, що виникають  у зв'язку з заподіянням шкоди  однією особою іншій (деліктні зобов'язання). Ця особливість полягає насамперед у тому, що деліктне (негативне) зобов'язання виникає за волею однієї особи  і всупереч волі іншої. У такій  ситуації заподіювач шкоди стає боржником, а потерпіла особа - кредитором. Відповідно потерпілий набуває право звернутися до заподіювача шкоди з вимогами (в тому числі і в судовому порядку) про відшкодування завданої шкоди, а заподіювач такої шкоди не позбавлений права за власною ініціативою її відшкодувати .

Будь-яке право особи, закріплене в законі, не може існувати без механізму  його захисту. Відповідно кожній галузі права притаманний свій правозахисний  механізм. Особливість цивільного правозахисного механізму полягає саме у відновлювально-компенсаційному  характері захисних засобів порушених  цивільних прав, які в першу  чергу спрямовуються на майновий статус особи, а не на саму особу, як це здійснюється у кримінальному  праві. Так, у разі пошкодження орендарем  орендованої речі орендодавець має  право вимагати від порушника  виправлення цієї речі, її заміни тощо. Таким чином забезпечується відновлення  майнового статусу орендодавця. Однак цивільне право передбачає застосування й інших цивільно-правових санкцій, серед яких центральне місце  посідають міри цивільно-правової відповідальності, які полягають у стягненні  з порушника збитків, сплаті неустойки (штрафу, пені).

     2.  Стаття 22 Конституції України встановлює, що прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення до неї змін, що порушують права та свободи громадян (ст. 157). Це положення розвивається в ст. 23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Тобто важливим є розуміння співвідношення між інтересами особи та інтересами суспільства, а також між правами особи і відповідно колективу. Виходячи з цього, свобода особи має узгоджуватись із свободою інших людей та обгрунтованими вимогами суспільства.  
Поряд з цим у ряді статей Конституції передбачена можливість обмеження деяких прав людини і громадянина за наявності певних обставин. 
Затверджуючи принцип свободної реалізації належних громадянам та юридичним особам суб’єктивних прав, чинне законодавство у той же час пред’являє певні вимоги, які повинні додержуватися при їх здійсненні. Зміст цих вимог неоднаковий, адже він залежить від характеру і призначення конкретних суб’єктивних прав.  
Частина 2 статті 5 Цивільного кодексу України містить загальне правило, яке встановлює межі здійсненні суб’єктивних прав, а саме, при здійсненні прав і виконання обов’язків громадяни і організації повинні додержуватися законів, поважати моральні принципи суспільства.  
Так, Законом України “Про власність” передбачено право власника вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.  
Власник, здійснюючи свої права, зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та інтереси громадян, які охороняються законом, юридичних осіб і держави.  
Наявність останньої вимоги продиктована тією очевидною обставиною, що права різних суб’єктів у суспільстві тісно переплетені та взаємопов’язані. При здійсненні своїх прав суб’єкт повинен рахуватися з тим, що інші особи є власниками аналогічних або суміжних прав, які так само визнаються і охороняються законом. Наприклад, наймач (власник) житлового приміщення не може використовувати його таким чином, щоб його дії перешкоджали здійсненню аналогічних прав іншим особам, які проживають у цьому будинку. Іншими словами, цивільні права одного суб’єкта закінчуються там, де починаються права іншого суб’єкта. 
При здійсненні цивільних прав громадяни і юридичні особи повинні додержуватись моральних засад суспільства. Це, звісно, не означає, що цивільний закон прирівнює моральні норми до правових. Саме по собі порушення моральних норм не передбачає для учасників цивільно-правових відносин несприятливих юридичних наслідків, бо інакше тлумачення закону ігнорувало б відмінності, які існують між нормами права і моралі. Адже останні не можуть служити нормативною базою регулювання відносин. Зміст зазначеної вимоги полягає у тому, що у визначенні моральних меж здійснення суб’єктивних прав основну роль повинні відігравати загальнолюдські цінності. Суб’єктивне цивільне право не повинно здійснюватися всупереч моральним засадам суспільства. Так, наприклад, спір про вивільнене ізольоване жиле приміщення у комунальній квартирі, на яке одночасно претендують декілька наймачів, які мають формально рівні юридичні права на його приєднання, може бути правильно вирішений тільки на основі визначення моральної ваги прав претиндентів. Моральні принципи суспільства відіграють важливу роль при вирішенні цілого ряду інших цивільно-правових спорів, зокрема, пов’язаних з виселенням із-за неможливого спільного проживання, розділення майна в натурі, усунення від наслідування і інше.  
Загалом при здійсненні суб’єктивних прав повинен домінувати принцип “дозволено все, що не заборонено законом”.  
В частині 1 статті 5 Цивільного Кодексу України викладене положення, згідно з яким цивільні права охороняються законом за винятком випадків, коли вони здійснюються всупереч з призначенням цих прав. Призначення права – це мета, для досягнення якої це право надано суб’єкту. Призначення суб’єктивних прав або прямо визначається цивільним законодавством або встановлюється учасниками у їх договорі, або витікає із суті даного права. Так, наприклад, за договором найму жилого приміщення наймачу та членам його сім’ї надається жиле приміщення для проживання, тобто для задоволення потреби у житлі. Тому, якщо жиле приміщення самовільно використовується з іншою метою, наприклад, для організації виробництва або для ведення підприємницької діяльності, це буде означати, що право здійснюється всупереч з його конкретним призначенням (ст. 329 ЦК). Цивільні права, які здійснюються всупереч з їх призначенням, не користуються правовою охороною.  
Однак, як зазначають деякі автори, викладена в такому контексті норма (ч. 1 ст. 5 ЦК) не узгоджується з вищезазначеним принципом здійснення суб’єктивних прав. Адже мета суб’єктивних цивільних прав не може бути покладена в основу критерію визначення меж їх здійснення6.  
І все ж така норма є не тільки у цивільному законодавстві України, але й передбачена, наприклад, цивільним законодавством Російської Федерації.  
Отже, кожне суб’єктивне право має свої межі. Останні визначають міру можливої поведінки суб’єкта. При порушенні встановлених меж настають несприятливі правові наслідки для порушника. Це може бути позбавлення суб’єктивного цивільного права, стягення в доход держави отриманного по угоді та інші наслідки (ст. 49 ЦК України). Так, постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року “Про судову практику в справах про визначення угод недійсними” зазначено, що дія ст. 49 Цивільного кодексу поширюється на угоди, які укладені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. До таких угод, зокрема, належать угоди, які спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою, використання майна, що знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду інтересам суспільства тощо.  
В проекті Цивільного кодексу України передбачена стаття 13, яка називається “Межі вільного здійснення цивільних прав”. Норма цієї статті передбачає, що цивільні права здійснюються в межах, які надані особі законами та договорами. Недопустимими є дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Передбачено також положення, що при здійсненні цивільних прав особа має дотримуватися моральних засад суспільства. 
Поряд з цими вимогами, межі здійснення цивільних прав визначаються і деякими іншими моментами. Так, правомірність реалізації права може залежити від обсягу право- та дієздатності учасників цивільних правовідносин, зокрема, від характеру спеціальної правоздатності юридичної особи, від встановленого законом чи договором строку реалізації права, від наявності або відсутності певних умов та ін. 
З метою недопущення монополістичної діяльності, тобто дій господарюючих суб’єктів, направлених на недопущення, обмеження або ліквідацію конкуренції, проектом Цивільного кодексу України передбачено ряд додаткових правил, визначаючих межі здійснення цивільних прав у сфері підприємницької діяльності. 
Таким чином, межою здійснення суб’єктного права може бути: 
1)порушення прав та інтересів інших осіб і держави, які охороняються; 
2)заподіяння шкоди навколишньому середовищу; 
3)дотримання моральних засад суспільства; 
4)порушення чинного законодавства. 
Дії суб’єктів цивільних правовідносин, які здійснюються в рамках наданих їм прав, але з порушенням цих меж, характеризуються у літературі, як зловживання правом. Хоча використання цього поняття ставиться під сумнів, навіть чинне цивільне законодавство не містить положення, яке б розкривало його зміст, – його існування теоритично виправдане.  
Зловживання правом – це особливе цивільне правопорушення. Специфіка його посягає у тому, що дії порушника формально спираються на належне йому право, однак при конкретній реалізації вони приймають таку форму і характер, що це призводить до порушення прав інших осіб та їх інтересів, які охороняються. Так, явним зловживанням права повинні бути визнані дії власника суб’єктивного права, якщо вони здійснюються з однією метою – завдати шкоди іншій особі. Не викликає сумніву кваліфікація в якості зловживання правом розглянутих раніше дій підприємців, які направлені на обмеження конкуренції. В обох випадках права неправомірно здійснюються, тобто в протиріччі з їх призначенням. 
Достатньо поширеною формою зловживання правом є реалізація наданих їм можливостей не дозволеними засобами. Наприклад, якщо автор скористається правом на псевдонім, який може ввести публіку в оману, то таке використання права повинно кваліфікуватися як зловживання ним.  
Зловживання правом можна визнати і ті випадки, коли суб’єктом використовуються недозволені засоби для його захисту. Так, якщо власник майна з метою захисту його від крадіжки використовує такі засоби, які становлять смертельну небезпеку для оточуючих, то він, безумовно, виходить за межі наданих йому законом можливостей, і тому, зловживає своїм правом.  
В якості загальної санкції до цих цивільних правопорушень (зловживань правом) виступає відмова у захисті суб’єктивного права. 
Як зазначалося вище, у Конституції України значна кількість статей містить положення про правообмеження. Проаналізуємо деякі з них для розкриття специфіки рис різних меж і способів обмеження прав людини і громадянина. 
Соціальні межі можуть розглядатись у вузькому (власне соціальні межі) та у широкому (економічні, політичні, духовно-ідеологічні) розумінні.  
До власне соціальних меж належить, зокрема, громадський порядок. Так, у ст. 34 Конституції встановлено, що здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути обмежене законом в інтересах громадського порядку (статті 35, 36, 39). Однак у статтях 34, 35 громадський порядок виступає обмежувачем особистих прав людини і громадянина, а в статтях 36 і 39 – політичних. 
Економічний добробут суспільства, як соціальне обмеження в контексті ст. 32 Основного Закону застосовується до особистих прав людини і громадянина. 
До соціальних меж у широкому розумінні належить і таке політичне явище, як національна безпека. Як межа здійснення права вона є найбільш широко застосовуваним конституційним обмеженням прав і свобод людини і громадянина. При цьому цей обмежувач застосовується до різних видів прав людиии. Наприклад, у статті 32, 34 Конституції України національна безпека є обмежувачем особистих, у статті 36 і 39 – політичних, а у статті 44 – економічних прав людини. 
До духовно-ідеологічних факторів обмеження прав людини належить моральність населення (згідно зі ст. 35 Конституції цей фактор обмежує особисті права). 
3.Межі прав людини можна класифікувати за характером зв’язку з волею суб’єкта на абсолютно-об’єктивні, відносно-об’єктивні, суб’єктивно-об’єктивні та суб’єктивні. 
До абсолютно-об’єктивних треба віднести ті явища (феномени), які є незалежними від волі як усього суспільства, так і кожного його члена. Прикладом такого явища може бути, наприклад, повінь (її виникнення не залежить від волі суспільства). Внаслідок цього явища людина може втратити можливість реалізувати право на те житло, яке було зруйноване внаслідок зазначеного стихійного лиха9. 
Відносно-об’єктивні межі – це межі, які не залежать від волі якогось окремого носія права, хоч і є результатом суспільного волевиявлення. До цього виду меж належить обмеження щодо реалізації прав, встановлювані Конституцією (статті 36, 39, 41) і законами України, тобто законодавче обмеження. Так, ст. 39 Конституції встановлює, що підставами обмеження права громадян на мирні збори є інтереси національної безпеки, громадського порядку, запобігання заворушенням і злочинам, охорони здоров’я населення, захисту прав і свобод інших людей. 
Прослідкуємо відповідність закріплених правообмежень у Конституції і, наприклад, у законах України “Про власність” і “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”. 
Проаналізувавши наведені у роботі приклади здійснення права власності, можна зробити висновок, що Закон “Про власність” у принципі не суперечить Конституції. 
Що ж до Закону “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, то його слід привести у відповідність із Конституцією, оскільки у ній (ст. 34) є більше підстав на обмеження права на свободу думки і слова. Такими додатковими конституційними підставами є охорона здоров’я населення, підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. 
Таким чином, у всіх випадках, закріплюючи принципи свободної реалізації належних громадянам суб’єктивних прав, чинне законодавство повинно додержуватися принципу, закріпленого статтею 3 Конституції України.

3. Кримінальна відповідальність юридичних осіб за господарські злочини 
 
У зв’язку з переходом до ринкової економіки та зумовленою цим потребою зміни кримінального законодавства і пристосування його до нових соціально-політичних і економічних умов у кримінально-правовій  літературі відродився давній спір про встановлення кримінальної 
відповідальності юридичних осіб. Це питання привертає до себе увагу як широких верств населення, так і практичних працівників.

Так 45% опитаних мною в ході анкетування осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, 
назвали введення кримінальної відповідальності юридичних осіб за цей делікт, поряд з відповідальністю фізичних осіб, одним із найоптимальніших способів удосконалення норми про ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів. У науковій літературі ця 
проблема активно обговорюється щодо екологічних злочинів, особливо в сфері екологічної безпеки . На користь введення кримінальної відповідальності юридичних осіб автори наводять багато аргументів, зокрема: загострену екологічну ситуацію, безвідповідальну діяльність міністерств і відомств, наплив у країну міжнародних підприємців , неефективність цивільно-правових заходів щодо юридичних осіб ; можливість призначати високі штрафи, можливість великого суспільного резонансу від судових процесів у справах про кримінальну відповідальність юридичних осіб з участю прокурора (останні з названих доводів висловлені А.В.Наумовим на конференції, присвяченій обговоренню проекту КК Російської Федерації). Однак прихильники цього нововведення не доводять правової обумовленості відповідальності юридичних осіб і не показують перспектив її реалізації в сучасних соціально-політичних умовах . Деякі інші аргументи прихильників введення інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб, зокрема той, що виявленням протиправних 
діянь, які не є злочинами, майже ніхто не займається , заслуговують на увагу, проте це проблема не кримінального права. Вона може і повинна бути подолана іншими методами. 
    Як відомо, проблема кримінальної відповідальності юридичних осіб у правовій науці далеко не нова. Вона поставала в юридичній доктрині та законодавчій практиці в періоди змін в економіці та суспільному житті. Так, як вказував Н.С.Таганцев, принцип кримінальної відповідальності осіб юридичних, тобто “всього того, що, не будучи особою фізичною, здатне знаходитися в юридичних відносинах, мати права і обов’язки”, а також міст і общин був загальновизнаний в середньовіковій літературі і законодавстві Німеччини, Італії, Франції. Багато знаних німецьких, італійських, французьких криміналістів вважали це положення беззаперечним . Але, починаючи з праць Савіньї і Фейєрбаха, відбувається поворот у теоретичних поглядах, і з середини 19 ст.принцип “кримінальної безповідальності” юридичних осіб стає пануючим. 
У кінці 19 ст., незважаючи на остаточне негативне вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб, спір про його доцільність був відроджений німецькими цивілістами і підтриманий та розвинений представниками науки кримінального права. Такі позиції обґрунтовувались тим, що вчинення злочинів юридичними особами в межах їх 
дієздатності можливе, і до них, як до носіїв правових благ, кримінальне покарання може бути застосоване. Вважалося, що юридичні особи можуть вчиняти такі злочини, як обман за зобов’язаннями, лихварство, розповсюдження заборонених творів, зловживання на виборах. З можливих кримінальних покарань, які можуть бути застосовані до юридичних осіб, 
називались: смертна кара (у вигляді розпуску чи закриття юридичної особи); позбавлення волі (у вигляді вигнання, вислання, заборони перебувати у визначеному місці); позбавлення різних прав; майнові стягнення; опублікування вироку . 
       У російському кримінальному праві питання про відповідальність юридичних осіб було принципово поставлене тільки у зв’язку з виданням Уложення 1845 р. У матеріалах по складанню Уложення ідея відповідальності юридичних осіб заперечувалась. Можна сказати, що в російському 
кримінальному законодавстві юридичні особи не визнавались суб’єктами злочину, за деякими винятками дискримінаційного характеру. Зокрема, у виданні Уложення 1885р. встановлена відповідальність єврейських общин за переховування військових утікачів – євреїв. 
       У сучасному праві зарубіжних країн встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб досить поширене. Юридичні особи визнаються суб’єктами злочину за кримінальним законодавством США , ФРН . В результаті нової кодифікаціїї інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб введено у Франції, Голландії, Китаї. Пропонується і підтримується в теорії введення цього інституту в Японії. 
Питання про встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб порушувалось у зв’язку з обговоренням проекту Кримінального кодексу Російської Федерації , а також проекту КК 
України, підготовленого комісією Верховної Ради України . 
      Видається, що встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб взагалі за будь-які злочини, в тому числі і за господарські, а отже, визнання їх можливими суб’єктами злочину, є неприйнятним для законодавства України. 
      Як зазначав ще Н.С.Таганцев, визнання принципу відповідальності юридичних осіб внесло б безладдя в теорію кримінального права, оскільки неможливо визначити обсяг і умови такої відповідальності суб’єктів злочину – юридичних осіб. Кримінальну відповідальність юридичних осіб 
можна припустити тільки щодо обмеженої кількості діянь. Інтерпретуючи висловлювання Н.С.Таганцева щодо сьогоднішньої ситуації, це могли б бути злочини, які вчиняються в зв’язку з економічною діяльністю юридичних осіб (екологічні злочини, господарські злочини). Крім того, умовні обмеження слід було б допускати і при застосуванні покарань до таких “суб’єктів злочину”.  Існуюча система покарань не надається для застосування їх до юридичних осіб. За виразом того ж таки Н.С.Таганцева, як можна посадити в тюрму, відправити в заслання чи на каторгу 
акціонерне товариство, земство . 
     Введення кримінальної відповідальності юридичних осіб могло б викликати незручності при застосуванні права. Як вказує Н.Ф. Кузнєцова, такі незручності уже виникли у Голландії та Франції, нові КК яких містять положення про кримінальну відповідальність юридичних осіб. Зокрема, у 
Голландії за весь час існування інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб такому суб’єкту був винесений лише один вирок – за забруднення водойм. На думку Н.Ф.Кузнєцової, труднощі в правозастосуванні виникають через те, що правопорушення юридичних осіб 
не узгоджуються з поняттям злочину як дії або бездіяльності; неможливо встановити причинний зв’язок між заподіяною шкодою і конкретним діянням юридичної особи, не дотримується принцип заборони подвійної відповідальності за один і той же злочин і юридичної особи, і її керівників; неможливо визначити вину в формі умислу або необережності, оскільки психічне відношення до наслідків у юридичної особи встановити не вдається . Крім того, це видається юридично неможливим 
здійснити і у нашому правовому полі. 
       Крім того, притягнення юридичної особи до кримінальної відповідальності  суперечить принципу індивідуалізації покарання, бо в результаті накладення кримінально-правових санкцій на такого суб’єкта постраждають інтереси як винних тією чи іншою мірою, так і працівників, можливо, й не 
винних. 
     Отже, можна констатувати, що встановлення кримінальної відповідальності за господарські злочини суперечить основоположним засадам кримінального права: принципам персональної відповідальності, відповідальності за вину, недопустимості подвійного ставлення у вину. 
     Слід також зазначити, що застосування фінансових-штрафних санкцій до юридичних осіб за шкоду, заподіяну їх протиправною діяльністю, а в деяких випадках заходів заохочувального характеру (наприклад, надання пільг добросовісним платникам податків), було б більш доречним і 
ефективним впливом на юридичних осіб у напрямку боротьби із вчиненням ними окремих деліктів, що заподіюють шкоду системі господарства чи фінансово-кредитній системі, зокрема з несплатою належних з них податків, зборів (обов’язкових платежів) та інших господарських 
злочинів. 
     Викладене дає змогу стверджувати, що введення кримінальної відповідальності юридичних осіб взагалі і за господарські злочини зокрема є недоцільним, неприйнятним і нездійсненним. 
     Питання про кримінальну відповідальність юридичних осіб може бути поставлене в іншому (й, наскільки мені відомо, ще не досліджуваному) аспекті. А саме, – про відповідальність керівників підприємств за їхню неналежну діяльність, у тому числі й несплату обов’язкових внесків державі керованими ними юридичними особами. 
       Така постановка питання, як видається, дає можливість обминути, чи, що найменше, згладити недоліки притягнення до відповідальності лише фізичних осіб за порушення, допущені у зв’язку з роботою на підприємстві (де порушення пов’язані, викликані ще й неправильною діяльністю інших 
працівників). 
     Якщо застосовувати таку конструкцію відповідальності, наприклад, за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, то в цьому випадку керівнику ставиться у вину не тільки і не стільки конкретні дії по ухиленню від сплати обов’язкових внесків державі (які 
важко довести, а особливо умисел на їх вчинення), а й загальне неналежне керівництво. Погана робота керівника може полягати у його некомпетентності (злочинному невігластві), відсутності контролю за підлеглими, їх підборі не за діловими якостями, а зовсім за іншими критеріями. Існуючі конструкції відповідальності, по суті, породжують безкарність. 
    Разом з тим відповідальність керівника має бути диференційована на відповідальність за власні дії, спрямовані на ухилення від сплати обов’язкових внесків державі, і відповідальність за відсутність контролю за діями підлеглих працівників щодо сплати податків, зборів (обов’язкових платежів). Мова, по суті, йде про різновид халатності. Тому інститут відповідальності за ухилення від сплати обов’язкових внесків державі повинен містити ще й норму про відповідальність керівника суб’єкта господарювання, який в результаті халатності допустив порушення податкової дисципліни. 
     Викладене дає підставу для висновку про те, що є альтернатива введенню кримінальної відповідальності юридичних осіб, шлях, який, згладивши недоліки притягнення до кримінальної відповідальності лише фізичних осіб, не примушує істотно переглядати ряд положень – основ теорії кримінального права, як це було б у випадку визнання юридичних осіб суб’єктами злочину. В цій статті обґрунтовується лише один із можливих шляхів застосування кримінальної відповідальності за шкоду, заподіяну податковим відносинам діяльністю юридичних осіб. Стосовно інших 
господарських злочинів також можуть бути розроблені і обґрунтовані відповідні пропозиції.

Список використаної літератури:

1.  Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О.В. Дзера Ц58 (керівник авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002

2.  Цивільне право України: Підручник: У 2-х т. - Т.1 /Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - К.: Юрінком Інтер, 2004.

3.  Я.М. Шевченко. Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У 2 т., К.: Юрінком Інтер, 2007. - 320 с.

4.  Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.

5.  Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У 2 т. - К., 2007, изд-во Ин Юре