Зміст

Вступ

1.1 Феномен впевненості  як детермінанта  діяльності

      Протягом 1991-2005рр. в Україні склалася якісно нова соціокультурна ситуація, тому ті традиційні цінності, які ми шанували, на які ми орієнтувалися ще 20 років тому, та з яких ми брали впевненість в житті, значною мірою втратили своє значення. Для ефективної адаптації в сучасному суспільстві людина має бути впевненою у собі, власних можливостях та здібностях, адекватно оцінювати себе, бути активною та комунікабельною.

      Поруч із впевненістю в собі науковці використовують такі концепти як самовідношення й  самооцінка (У. Джемс, С. Куперсмит, М. Розенберг, Дж. Марвелл, Р.Уайли, С.Пантилєєв, С.Максименко), образ-Я (Л.Бороздіна, М. Борищевський, І.Бех, І.Кон, Є.Соколова), Я-концепція (В.Столін, Р.Бернс, Е.Еріксон), саморегуляція (С.Рубінштейн, Д.Леонтьєв, Б.Братусь, В.Клочко,  В.Петровський), а також більш життєві – загальне благополуччя, задоволеність життям та ін.

      Вивчення  проблеми впевненості людини в собі набуває в останні десятиліття  особливої актуальності. Це обумовлюється  багатьма обставинами. Зокрема, зростає  увага до „людського фактора”, властивостей і станів особистості в різних видах діяльності; істотно підвищується рівень загальної тривожності і напруженості у багатьох категорій людей.

      Аналіз  стану вивчення проблеми впевненості  в психології свідчить, що в її розумінні  існують певні теоретичні розбіжності. Це пояснюється, в першу чергу, складністю і багатогранністю самого феномена, а також розкриттям і проявами його через інші поняття, такі, наприклад, як сміливість, рішучість, сором’язливість, самооцінка, воля [3]. Звідси й довільне використання різними авторами поняття „впевненість”. Воно трактується і як впевненість як міра поведінки, і як можлива характеристика, пов’язана з оцінною діяльністю людини, і як стан, що тим чи іншим чином виражає риси характеру людини, а також як стан, що виникає при оцінці результативності своїх дій і формуванні самооцінки стосовно власних можливостей [2; 5; 6].

      Мета  дослідження: здійснити теоретичний та експериментальний аналіз сучасного стану проблеми вивчення впевненості та невпевненості в собі.

      Для досягнення зазначеної мети в роботі необхідно було вирішити наступні завдання:

• проаналізувати значення феномену впевненості та невпевненості у психологічній літературі;
• виявити рекомендації щодо подолання невпевненості;
• дослідити вплив рівня впевненості на розвиток креативності особистості.

      Теоретичні  методи наукового  пошуку: аналіз та узагальнення матеріалів з філософської, психолого-педагогічної і науково-методичної літератури, що стосуються зазначеної проблеми, а також проведення експериментального дослідження.

Розділ 1. Впевненість та невпевненість як детермінанти розвитку особистості

1.1 Феномен впевненості  як детермінанта  діяльності

      Поняття «впевненість у собі» поки що нове у вітчизняній та світовій психології. Труднощі з визначенням впевненості  виникли з кількох причин. По-перше, феномен «впевненість», ймовірно містить у собі безліч ознак, які самі однозначно не визначені  і виявляються, як більшість думок й почуттів людини, лише опосередковано – через комплекс зовнішніх поведінкових ознак. По-друге, саме теоретичне розуміння концепту «впевненість» розуміється під впливом повсякденного його розуміння - як певного стилю поведінки, що виявляється у цілком конкретних ознаках.

      Першим, хто серйозно зайнявся цією проблемою  був Андре Сальтер. У роботі «Умовно-рефлекторна терапія», він припустив, що впевненість – це перевага процесів збудження над процесами гальмування. Дж. Вольпе пояснював невпевненість впливом соціальних страхів, А. Лазарус бачив причини невпевненості у «дефіциті поведінки», слабкому оволодінні необхідними навичками поведінки. У рамках гештальттеорії головною характеристикою впевненої людини виступає зрілість – прийняття людиною відповідальності за саму себе (Ф. Перлз).  К.Роджерс розуміє впевненість у собі як довіру своєму життєвому досвіду. Він виділяє впевненість як важливу умову конструктивної самоактуалізиуючої поведінки людини. Таким чином, якщо у світовій психологічній науці в межах психотерапевтичних та психокорекційних практик був виявлений феномен ²впевненість у собі² та здійснювалися спроби його теоретичного обґрунтування.  У  той же час у пострадянській  науці єдиним хто зробив спробу його концептуалізувати та операціоналізувати шляхом теоретичного й емпіричного осмислення був В.Ромек. На його думку, змінними та ситуаційно залежними є прояви впевненості-невпевненості. Проте, існує досить стійка характеристика як “впевненість у собі², яка може бути виявлена як загальне позитивне когнітивно-емоційне ставлення до власних навичок. Когнітивний компонент впевненості, на думку В.Ромека, є близьким за змістом до концепту “віри у ефективність² (А.Бандура); емоційний компонент може бути визначений як сором¢язливість та ініціативність у соціальних контактах.

      Розглядаючи проблему впевненості, можна відзначити, що нині до розуміння такого поняття, як впевненість, існують різні підходи. Так, одні дослідники [1; 5] розглядають упевненість як почуття. Відтак увага акцентується на переживаннях, відчуваннях і усвідомленнях особистістю своїх можливостей у майбутніх діях. Інші вважають впевненість вольовою якістю, що поєднує і зцементовує рішучість, сміливість, ініціативність та наполегливість. Впевненість у своїх діях і можливостях має бути постійним компонентом волі людини, без неї діяльність не буде ефективною [2].

      Деякі автори стверджують, що є вольові  якості як приватні (ситуаційні) характеристики вольової поведінки і вольові якості як постійні (інваріантні) характеристики цієї поведінки, тобто як особистісні властивості. Отже, якщо в людини формується стійке (нехай навіть помилкове) уявлення про свою правоту у всіх справах і судженнях, про свою здатність оволодіти будь-якою ситуацією і впоратися з будь-якою справою (тобто спостерігається стійка висока самооцінка своїх можливостей і високий рівень домагань), то така людина, незалежно від реального володіння ситуацією, часто виявлятиме в поведінці наполегливість та інші вольові якості. Якщо ж ці стійкі утворення підкріплені реальними можливостями людини, тоді можна говорити про вольові якості не просто як про приватні характеристики поведінки, а як про її інваріанти, тобто особистісні властивості [2].

      Існує концепція, згідно з якою особистість  може виявити сміливість на рівні  психічних станів, ще не володіючи  якістю сміливості, і що сміливість, як і інші вольові якості (рішучість, упевненість, наполегливість), стає властивістю особистості, коли вона не зв’язана з тією чи іншою конкретною ситуацією і стає генералізованим способом поведінки особистості у всіх ситуаціях, де потрібен виправданий ризик задля досягнення успіху [1].

      Висловлюється подібна думка й щодо впевненості як якості особистості. У цьому випадку увага акцентується на самооцінці особистістю своєї підготовленості. Самооцінка можливостей є відносно постійним елементом структури особистості, оскільки вона базується на її якостях і властивостях, які у певний віковий період мають відносно стійкий характер. Особистість переживає свої вольові якості. Як стан рішучості характеризує рішучість, так і переживання впевненості в повторюваних умовах утворює таку особистісну якість, як упевненість. Але властивості і якості функціонують за допомогою психічних станів. А вони за своєю природою рухливі, залежать від життєвих обставин і можуть мати відносно стійке вираження. Отже, між психічним станом особистості і вольовою якістю існує прямий логічний зв’язок, і впевненість розглядають як активний вольовий стан, що часто є однією з характерних рис людей із сильною волею.

      Багато  ж авторів вважають, що вольовий стан не тотожний волі та вольовим якостям, оскільки він може переживатися і  безвольною людиною. Вольовий стан виражається у вольовій активності і пасивності, у рішучості і нерішучості, у впевненості і невпевненості, у „боротьбі мотивів” як складному і типовому вольовому стані і навіть у каятті [7].

      Один  з підходів у вивченні впевненості  – через психічні стани: стан упевненості пов’язаний з інформаційною стороною психічної активності людини, з її інтелектуальною діяльністю. Невпевненість – це сумнів; упевненість – це коли немає сумнівів у необхідності здійснення будь-якої діяльності або в тому, відбудеться чи ні якась подія. Це можлива характеристика, пов’язана з оцінною діяльністю людини, що може, при значимості бажаного результату діяльності, викликати в людини певні стани (тривоги, рішучості/нерішучості, радісного передчуття тощо), але сама станом не є [3]. Отже, впевненість/ невпевненість є лише причинами, що викликають якийсь стан.

      Упевненість може бути компонентом психічного стану, тривалість якого коливається в  значних межах (від секунд до багатьох днів). У стані психічної готовності визначається не просто впевненість, а твереза впевненість у своїх силах. Психічний стан мобілізаційної готовності характеризується як досить стійка впевненість, що спрямовує свідомість людини на досягнення високого результату і готовність боротися з будь-якими труднощами під час майбутньої діяльності [2]. При цьому психологічно мобілізаційний стан характеризується перенесенням інформації з довгострокової пам’яті в оперативну, необхідну для ефективної діяльності, активізацією розумових процесів (прискоренням оперативного мислення), створенням у себе впевненості в успіху.

      Осмислення  поняття „впевненості” дозволяє узагальнити погляди психологів у таких категоріях (таблиця 1.1).

      Подальший аналіз літератури показав, що в тому чи іншому вигляді проблему впевненості  в собі, довіри до себе і до своїх  здібностей можна знайти в багатьох психологічних теоріях, що так чи інакше стосуються психології особистості [7]. Однак „впевненість у собі” як психологічне поняття з’явилося в науковій літературі порівняно недавно, у зв’язку з завданнями психологічної корекції діяльності.

      Впевненість у собі характеризується відкритістю  в міжособистісних відносинах. Впевнене вираження своїх почуттів і думок  у конкретній соціальній ситуації може сприяти подоланню страху, що, один раз виникнувши, міцно асоціюється  з певними соціальними ситуаціями і потім підкріплює само себе, і соціальний страх стає домінуючим почуттям, яке блокує активність людини. Подоланню страху сприяє оптимальний рівень раціонального мислення, що дає шанси діяти з впевненістю в собі.  

Таблиця 1.1

Категоризація поняття впевненості в розумінні  
вітчизняних і зарубіжних психологів

      Отже, впевненість розглядають як комплексну характеристику, яка включає в  себе емоційні (страх і тривожність), поведінкові (дефіцит навичок соціальної поведінки) і когнітивні компоненти. Одним з визначень впевненості вважається здатність індивіда висувати вимоги і запити у взаємодії із соціальним оточенням і домагатися їх здійснення. Впевненість у собі розглядається також як властивість особистості, ядром якого є позитивна оцінка індивідом власних навичок і здібностей як достатніх для досягнення значимих для нього цілей і задоволення його потреб [3].

      В сучасній психології найбільш детально досліджена „поведінкова” основа впевненості в собі. Вивчаючи причини невпевненості в собі, можна припустити, що її причиною може бути брак способів поведінки, які мають забезпечувати повноцінне оволодіння соціальною реальністю, ригідністю і неадаптивністю невеликої кількості поведінкових альтернатив. Брак навичок визначається як дефіцит поведінки. Виокремлюються чотири групи навичок, достатніх для повноцінної життєдіяльності, а отже і для впевненості в собі: здатність сказати „ні”, здатність відкрито говорити про свої бажання і вимоги; здатність відкрито говорити про свої позитивні і негативні почуття; здатність встановлювати контакти, починати і закінчувати розмову [7]. Така позиція багатьох авторів дозволяє структурувати поняття впевненості (рис. 1.1).

      Рис. 1.1. Структура впевненості за аналізом літературних джерел

      Деякі автори відзначають, що саме впевнена поведінка виражається в умінні будувати відносини в бажаному напрямі, наприклад, у спілкуванні зі значимими іншими і сторонніми, в умінні звернутися до них. Крім того, впевненість у собі обумовлює зростання самоповаги, а невпевнена у собі людина стримує почуття внаслідок тривоги, відчуття провини і недостатніх соціальних умінь [4].

      Аналіз  літератури показав, що основні права  людини підтримують впевненість  у собі. Це, наприклад: право бути одному; право бути незалежним; право  на успіх; право бути вислуханим і  прийнятим всерйоз; право одержувати те, за що платиш; право мати права, наприклад, діяти в манері упевненої в собі людини; право відмовляти на прохання, не почуваючи себе винним і егоїстом; право просити того, що хочеш; право робити помилки і відповідати за них; право не бути напористим [6; 7].