Жизнь и творчество В. Винниченка

    - Чого ж  то? Болить щось у тебе?

    -Ні... Так. Мені  од всього сумно. Не знаю. Сонце  заходить - сумно; дощ іде - сумно... А надто як сонце заходить... За це мене й прогнали з якономії. Хіба я знаю? Вони кажуть, що я сплю... А я й не сплю, а так... Лежу, а воно щось ссе в грудях, хоч ріж... Давно вже се мені... У церкві співають, а я плачу... Тітка Саня й одшіптувала, та не пособляє...

    - Що ж воно  таке?

    - Не знаю... Сумно мені... От то як сонечко  сідає та гарно так, то чогось  плакать хочеться... І вже про  череду забуду, про все... Тільки  граю... І били мене... Один раз  прикажчик як оперіщив гарапником  через голову, так і розпанахав спину... А тепер прогнали з якономії...

    Катря мовчала  й дивилась на його. Паровоз  раптом дико крикнув, наче хто  вколов його, і почав часто  й схвильовано дихать.

    - Я більше  вночі люблю грать, -- ніхто не  чує... Як слухає хтось, то я  не можу грать.

    - А як я  буду слухать, гратимеш? - ледве  чутно спитала Катря.

    Василь мовчав.

    Десь далеко-далеко  засвистів поїзд. На станції  щось безупинно дзвеніло і  важко дихав паровоз.

    - Гратимеш, Василю?

    - А ти знаєш,  як мене й звуть? - повернув  він до неї голову, і чуть було по голосу, що він соромливо й радісно посміхнувся.

    - Знаю... - посміхнулась  і Катря. - А як мене звуть?

    - Катря.

    - Так. Ну  що ж, гратимеш при мені?

    - Не знаю. При  тобі мені хочеться грати жалібної.

    - Чого ж то?

    - Так... Бо як  дивлюсь на тебе, то мені так  сумно і гарно. А сьогодня, як  ти розсердилась на мене, мені  наче клешнями здавило серце...

    - Не сердься,  я так. Я більше не буду... Василь глянув на неї й знов  нахилив голову.

    "Чох-чох-чох!" - неслось з поля запихкане, поспішне дихання поїзда. На станції ставало сумніше. По дорозі один за одним пробігло двоє екіпажів, обдавши їх вітром і порохом.

    Катря помалу  взяла Василеву руку й, поклавши  її собі на плечі, пригорнулась  до його.

    - Ач, як б'ється твоє серце... - прошепотіла вона. І чи від сих слів, чи від чого другого, у їх холодно й радісно завмерло в грудях.

    На другий  день, коли Катря проходила повз  дядька Софрона й Василя, очі  їй були потуплені вниз, і вона  не посміхалась. А Василь бліднів і, як соняшник до сонця, повертався за нею. Потім знов прикладав сопілку до рота й, сміливо подивляючись навкруги, грав. І те, що він грав, ніхто ніколи не чув, бо то грало його серце. Дядько Софрон латав сорочку й скоса позирав на його.

    Надвечір на подвір'ї з'явився наймач в білих комірчиках і в жовтому брилі. Кожному він казав "холюпчик", і коли дихав, то живіт йому колихався, як жіночі груди. Він одібрав гурт парубків, а на дівчат хоч і поглядав ласкавими, масляними очима, але ні одної не найняв. На сей раз найнялись-таки й Софрон з Василем. Василь стояв сумний і іноді шукав когось очима, а Софрон був якийсь прищулений, і на жовтому, зморщеному лиці його стояла якась обережність, якась ласкава боязність спугнути щось.

    - Найнявся? - раптом зачулось за спиною Василя. Він швидко озирнувся, й очі йому зробились темними і глибокими.

    - Найнявся... - промовив він, не маючи, сили  одірвати погляду від синіх,  мрійних очей Катрі. - А ти?

    - Я - ні. Не  треба дівчат... Не наймайся й  ти, разом наймемось, - додала вона хмуро й суворо глянула на його. Потім зараз же почервоніла, гнівно зиркнула на його залите щастям лице й кинула: - А хоч, то наймайсь. Просить не буду!

    І швидко  одійшла в другий бік. Василь  хотів піти за нею, але глянув  на Софрона й зупинився. Потім нахилив голову посміхнувся й, одійшовши до клунків, сів коло їх. Лице йому зблідло, очі були напружені, й губи кривились од якоїсь тужливої радості.

    Гурт найнятих  чогось топтавсь на місці, чогось  там сміялись, кричали, чоловік  в комірчиках щось говорив до їх. А Василь сидів спиною до їх і з задумливою, тужливою радістю в очах грав на сопілці.

    - Ну, складайся,  хлопче, складайсь...- раптом зачувсь  йому за спиною Софронів голос. - Зараз на вагон сідаємо, та  й з Богом.

    Василь, не повертаючи голови, одняв сопілку од рота й спокійно сказав:

    - Я не хочу  найматись.

    І, приклавши  знову сопілку до губ, задумливо  заграв. Дядько Софрон підняв  брови, роззявив рота й подививсь  на його.

    - От туди  в халяву твоїй мамі! - нарешті  вимовив він. - Се ж по-якому?

    Василь грав  собі й дививсь кудись темними,  щасливими очима.

    - Хм... Так... - озирнув  його пильними очима Софрон. - Значить, остаєшся? Так, так... Ну  да. То вже так... А їсти? Хліба  ж у торбі вже нема... Га, Василю?

    - Ну, то що?

    - А що ж  ти їстимеш?

    - Не знаю...

    - Хм... Ну да. То вже так... А коли наймешся?

    - Не знаю...

    - Так. Значить,  кидаєш мене? Начхать і на рідного  дядька?

    Василь мовчки  обтер сопілку об штани, засунув  її за пазуху і ліг лицем до неба.

    - Не можу  я найнятись тепер. Не наймайтесь  і ви... - промовив він весело.

    - Та їсти  ж що будемо? - скрикнув Софрон.

    - Їсти?.. Та  якось... Може, ми завтра наймемось... Бо я не можу.

    Дядько Софрон  постояв, потім, посміхнувшись,  злорадно підморгнув і рішуче пішов до гурту. Через якийсь час він вернувся, мовчки вийняв з торби сорочку і сів коло Василя.

    - Так, так... - нарешті забурмотів він. - Тільки  що з того буде? А щось таки  буде... О, накажи мене Бог, буде... Ну-ну, побачимо... Тільки погано, що ти й рідного дядька міняєш... Ну, та добре! Я вже знаю, що з того буде. Ми таки взнаєм Таврію...

    Повз їх  пройшла Катря, весело наспівуючи, й коротенька, синя в зелених  квітках спідниця її теж весело  хилиталась. Софрон подивився їй  услід, скосив на Василя свої хворі очі й, посміхнувшись, забурмотів знов:

    - Ми щось  таки виспіваємо. То вже так... Хм! Ну, грай, грай... Воно так і  слід, хай плаче твоє горе, а  ти в його піснею... Що ж? Сльоза  дурна... Сльоза не поможе...

    А ввечері, коли повз них промиготіла темна дівоча постать і Василь зараз же побіг за нею, дядько Софрон тільки повернувсь на другий бік і пробурмотів:

    - Ну да... То  вже так!..

    І, зітхнувши,  затих. Ні докорів, ні балачок  про те вже більш не було.

    Дні минали. Дядько Софрон і Василь уже не раз спускались в город за яким-небудь городським наймачем і щоразу вертались, несучи кожний по кілька десятків копійок в кишенях. І важко, мабуть, було нести ті копійки, бо вони так помалу раз у раз вертались і так мляво посовувались їм ноги! Зате вночі дядько Софрон спав, не прокидаючись, а Василь, не лягаючи, грав.

    Глухо гудів  внизу той город, з якого  так тяжко було витягувати  такі маленькі, легенькі копійки,  і сіре сяєво, схоже на сяєво,  що малюють над святими, стояло над ним. На станції дико, пронизувате свистіли паровози, але сопілка була ще ніжніша від того. А може, й не від того...

    - Чудний ти... - посміхалась Катря, зазираючи  в лице Василеві. - І сьогодні  тобі жалько?

    - Жалько... - ховаючи  їй голову на груди, посміхавсь у тьмі й Василь.

    - Та чого? Чудак  парубок... Як дитина... І сердишся  на його - йому жалько. І цілуєш, теж жалько. Так любиш, чи що?

    - Не знаю...

    - Хм... А от мені тільки  тоді жалько, як ти граєш...

    Мати чогось згадуються... Або думаєш собі, чого ми такі бідні та нещасні. Другі ж люди он там, на станції, живуть у розкошах... І жалько-жалько - на долю... Грай ще...

    І він грав. Грав не  те, що вивчив коло череди, а  те, чому вивчило його життя  та серце. Сопілка плакала й  жалілася на долю, зорі кліпали, ніби їм на очах стояли сльози, і вітер сумно зітхав з житом. І було так чудно й сумно-солодко від того, що їх було тільки троє тут, у полі, під житом: вони двоє та ридаючі згуки сопілки.

    Одного дня знов з'явився  на подвір'ї наймач. Він говорив одривисто, рішуче, сердито й оглядав кожного через окуляри таким пильним поглядом, що від його хотілось топтатись ногами й тріпати головою. Дядька Софрона він назвав "трухляком", але не забракував і защитав разом з Василем у третяки. З їх почали за це сміятись, але їм було те байдуже. Василь навіть і не чув нічого, бо дивився за Катрею, яка весело складала клунки свої й кидала в його бік лукавим, щасливим поглядом.

    - Ну, хлопці, до  економії недалеко! - рішуче й  сердито сказав прикажчик, коли  всі готові в дорогу стовпились  коло його. - П'ятнадцять верстов!  Пройдемо через город, а там  за три часа будемо дома. Сьогодня  треба дома буть. Ну, гайда!

    Всі рушили, а ті, що зостались, проводжали їх понурими, злими очима. Йшли довгою низкою по два й по три чоловіки, запруджуючи собою весь тротуар і заповнюючи вулиці здивованими криками, сміхом, балачками й веселими лайками з прикажчиками та звощиками, що стояли понад тротуарами.

    Василь з  Катрею йшли позад дядька Софрона.  Катря весело озиралась на  всі боки, штовхала Василя й  голосно глузувала з прикажчиків,  озираючись і блискаючи на  них синіми очима й білими  зубами. А Василь, серйозний і  мовчазний, пильно й повагом  дивився на все і ніби ховав собі те все в душу.

    Вони йшли  тими вулицями, де люди не жили, а тільки торгували. Через це  на цих вулицях стояв грюкіт  од звощиків, блищало світло від  круглих білих ліхтарів і бігали  повні люду вагони без паровозів,  тільки на однім товстім дроті. І вся ця довга низка людей в грубій, убогій одежі з клунками на плечах, людей з поширеними очима, з грубими обличчями й голосами справляла таке враження тут, яке справляє в убогій вулиці села кавалькада розкішно вбраних людей з м'якими руками, ніжними, випещеними обличчями й делікатними голосами. І тепер сі ніжні, випещені люди озирались на сих грубих людей, сторонились їх і довго дивились їм услід, як дивляться на рідку і дивну процесію.

    З улиці  блискучих магазинів вони звернули  вліво й вийшли на широку, засяяну білим світлом вулицю. І тільки вони вийшли на неї, як звідкись, неначе ждучи тільки їх, вирвався цілий вихор чудових згуків і сильно вдаривсь їм в серце. Від сього очі їм одразу стали знов широкими, на устах заграла радісна посмішка, і вони усі, як вівці, яких покликала хазяйка, з сміхом, з криком кинулись за цими згуками. Гарно одягнені люди поспішно уступались їм з дороги й з здивуванням дивились вслід. Але що їм було до гарно вдягнених людей, коли попереду, за тим довгим тином, з того саду протягувались непоборимі згуки й, схопивши за серце, сильно тягнули за собою. Що їм було до лайки сердитого прикажчика, який пробував спинити їх? Вони, як вівці з кошари, збились до того тину й, встромивши голови між залізні прути тину, жадно глитали ті згуки.

    Василь і  Катря стояли з самого краю. Вона щоразу озиралась до його, з веселим сміхом скрикувала, кричала щось, топотіла, але Василь  не чув її. Весь білий, з своїми  запалими щоками, над якими горіли  якимсь чудним і страшним світлом очі, з криво-болісно стуленими губами, він дивився в той сад і не рушився. Тільки груди дихали важко і часто. По широкій, ясній алеї саду сунули багато вбрані пани, грохотіли хвощики, кричали, сміялись, штовхались товариші, але він нічого того не бачив і не чув.

    А згуки  великими, довгими хвилями лились  із саду й плили десь над  головою. Здавалось, то саме  Життя плило на них. Убране  в сміх і сльози, в радість  і страждання, з посмішкою ненависті  й любові, воно гордо лежало  на сих розкішних хвилях і  таємниче, пильно дивилось в душу Василеві своїми дужими очима. І душа його, як раб, завмерла й не сміла рухатись. І, повна того самого сміху й сліз, страждання й радості, ненависті й любові, вона росла, давила груди, розпирала череп і билася риданням в горлі... Ось згуки заплакали, забились і тихо мерли, як лист восени, одпадаючи й зникаючи десь у тьмі неба. Тихше, тихше... І вмить повітря сколихнулось, розірвалось, згуки насмішкувато й гордо струсили тугу, засяли радістю й скажено понеслись і закрутились в бойовому танці. І Життя сміялось в них, і чуть було, як воно кричало незрозумілим для людей, але повним сили й раювання криком.

    - Василю!.. Ходім  уже!.. Тю!.. Та Василю! - шарпала, штовхала, щипала Катря Василя.

    І знову  згуки тихше, тихше... Їх менше,  менше... Один всього... Він жаліється на щось комусь. Кому? Життю? На що? На те, що йому, Василеві, так тяжко, так дуже тяжко жити?.. Згук плаче, а сльози його, тягучі, гарячі, падають Василеві у серце, і швидко їх там буде стільки, що вони заповнять всі груди.

    - Василю!.. Ходім!.. Уже йдемо!.. Чуєш? Згук завмер, неначе  хтось журливий сумно схилив  голову й задумався. Тоді спочатку  тихо, а далі дужче, спокійно  і велично цілий гурт згуків  став одповідать йому. Він одповідав,  а той журливий згук не слухав, не хотів вислухувать його; болючим стогоном вривався він в ту одповідь і бився в ній, жалівся і змовкав, безсилий і смутний. І згуки дужчали, гнівались, і ціла буря гніву вже крутилась і здіймала з дна душі стовпи думок і почувань.

    - Василю! Чи  заклало тобі? Тю, бий його сила Божа... А диви!.. Василю!!

    Катря схопила  Василя за груди й дуже шарпнула  до себе.

    - Га? - дивлячись  на неї палаючими очами, тихо  спитав він.

    - Та ходім!

    - Куди?

    Гурт згуків  таки переконав журливого. Тоді  вони схопилися за руки і, радісні, задріботіли, завертілись і весело затанцювали.