Багатогранна дияльнисть Б Гринченка

Яновська, С. Тимошенко, В. Степанківський, С. Петлюра, В. Королів-Старий, Д. Дорошенко, О. Мишу-

га, І. Огієнко, С. Сірополко, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький, О. Косач-Кривинюк, Ф. Мату-

шевський, М. Гехтер, Ф. Штейнгель, Л. Жебуньов, Л. Пахаревський, А. Яковлів, М. Кропивницький, П.

Капельгородський,  Вас.  Доманицький,  І.  Стешенко,  М.  Грінченко,  Л.  Драгоманова,  А. Кримський,  Ф.

Красицький, П. Холодний, Г. Хоткевич та багато інших видатних діячів України. Навіть під короткочас-

ного перебування  у Києві підданого Австро-Угорської  імперії Івана Франка Грінченко  умовив його при-

служитися просвіті наддніпрянських українців, попросивши прорецензувати кілька рукописів творів, що

готувалися у  товаристві до друку та дати дозвіл на видання кількох своїх творів. Серед відомих діячів

українського  руху, що мешкали в Києві, таких, хто  не пристав до  "Просвіти", було дуже мало. Це, зок-рема, Іван Нечуй-Левицький, передусім через принципові розходження з Б. Грінченком та його одно-

думцями в  "Просвіті"  в питаннях українського правопису,  хоча між двома видатними письменниками

взаємна довіра і щирість у стосунках панували все життя. Попри всі намагання, Борису Грінченку не

вдалося знайти спільної мови і з Михайлом Грушевським, який 1907 р. переїхав до Києва зі Львова. 

По-друге,  Грінченку  вдалося прищепити в  "Просвіті"  засади інституції з надзвичайно  високим

рівнем демократизму, інтелігентності,  порядності  (так,  показово, що у спілкуванні між  "просвітянами"

взаємне (і дуже поширене нині) звертання "пан" було табуйованим, побутувало лише слово "добродій") та

з постійною  ротацією у керівних структурах,  аби уникнути застою і зниження вимогливості до своєї

праці. Він зумів  об’єднати в згуртовану силу людей  без огляду на їх соціальне і майнове  становище,

вік, стать, професію, національність, віросповідання, партійність, освіту. Так, не випадково у "Просвіті"

активну роль відігравало жіноцтво.  В умовах низького рівня емансипації в Росії це було рідкісним і,

безперечно,  прогресивним явищем.  В українському за своєю суттю товаристві завжди значним був

прошарок представників  інших національностей – росіян, євреїв, поляків, татар та ін. 

По-третє, незаперечне  лідерство Бориса Грінченка в  київській  "Просвіті" "Просвіті" базувалося

насамперед на його винятковій відданості справі. Всі, хто особисто знав Б. Грінченка, обов’язково  від-

значали у своїх  спогадах його неймовірну працездатність,  максимальну самовіддачу.  Грінченко не

вмів працювати, не викладаючись сповна й цього ж  вимагав і від інших "просвітян". Погано працювати

поряд з Грінченком було неможливо. "Треба робити, робити, робити, – писав він в одному зі своїх лис-

тів. – Ми воли у ярмі (.) Але й воли зорють ріллю, прийде сівач, рясно засіє, і запишніють сходи" [12,

58]. Недарма один  з його сподвижників, письменник  М. Чернявський зазначав: "другого  такого робітника мені

не доводилося бачити" [15, 18].  Аналогічної думки  дотримується й сучасний грінченкознавець

А. Погрібний: "Достоту  Б.  Грінченко працював як віл. Вищу втіху мав він з того, що в  результаті цих

надзусиль закладав камінь за каменем у підмурівок національно-культурного  відродження рідного на-

роду" [16, 46-47]. Тому невипадково Грінченко був таким непримиренним до будь-яких проявів націо-

нального недбальства  та  "підганяв до праці, як диктатор". Як згадував про Бориса Грінченка  відомий

український письменник Володимир Самійленко, "він був  дуже настирливий. Ви повинні це зробити. Ви

повинні це написати" – улюблені його слова" [17, 308] Така безкомпромісна надвимогливість Б. Грінченка і

до себе, і  до своїх товаришів по  "Просвіті" багатьох і відлякувала, і ображала, і призводила інколи й до

конфліктних ситуацій, розриву деяких  "просвітян" з товариством. Тому у спогадах його сучасників можна

зустріти твердження про "невживчивість", підвищену  конфліктність Грінченка, жорстке  ставлення до колег,

і про те, що він  був людиною, "трудною в громадському житті" [18, 98]. Але всі ці прояви були лише свід-

ченням прагнення  Грінченка встигнути зробити  якомога більше користі для українського народу і, певною

мірою, наслідком  підірваного непосильною працею здоров’я. До того ж Грінченко небезпідставно побоюва-

вся, аби товариство не перетворилося з часом у своєрідний вузькокорпоративний і бездіяльний клуб укра-

їнської інтелігенції, оскільки серед частини  "просвітян"  панували песимістичні настрої,  навіювані  чутками

про неминучу заборону інституції владою. 

Афористично була сформульована Борисом Грінченком заповідь,  вірним якій він залишався

до останніх днів свого життя: 

"Зроблю" –  сього сахайся слова, 

"Зробив", –  отсе потужних мова.

Між тим вся  ця титанічна націєвідроджувальна, громадська, культурницька праця  Бориса Грін-

ченка в "Просвіті" відбувалася за надзвичайно тяжких умов його приватного життя. Він тривалий час

тяжко хворів на сухоти, в сім’ї теж ситуація була дуже важкою: єдина улюблена донька Настя з голо-

вою поринула в  революційну діяльність, що призвело до її арешту поліцією, і вже в тюрмі вона наро-

дила сина Волю  (Володимира) і невдовзі померла. Через  кілька днів померла й матір дружини. Тяжко

хворіла після  складної хірургічної операції та потрясінь  дружина. Б. Грінченко був змушений взяти на

себе клопоти  по вихованню онука. Час від часу письменникові доводилося мати справу з брутальними

поліційними втручаннями  в його громадські справи, навіть опинятися  за гратами. І те, що встиг здійс-

нити Грінченко  в київській "Просвіті" в таких  умовах (а крім громадських справ, була в нього й письмен-

ницька,  перекладацька,  наукова,  публіцистична робота,  загальний обсяг якої,  за орієнтовними

підрахунками  грінченкознавців,  становить щонайменше 50 томів) – це справжній подвиг в  ім’я відро-

дження української  нації. Однак тяжка хвороба змусила врешті-решт Бориса Грінченка улітку 1909 р.

зректися головування  в київській  "Просвіті" й  через кілька місяців виїхати  разом з дружиною на ліку-

вання до італійського курортного містечка Оспедалетто поблизу  Ріміні. 

Показово, що після вимушеного відходу Грінченка від "просвітянських" справ ситуація в това-

ристві відчутно погіршилася,  особливо у фінансових питаннях.  Ні інженер Сергій Тимошенко,  який

став головою  київської "Просвіти" після Б. Грінченка, ні відома письменниця Любов  Яновська, третій за

ліком керманич товариства не змогли зберегти той  рівень продуктивності й мотивації  в діяльності

"просвітян",  який був в часи головування  Грінченка.  Почастішали випадки  порушень графіків здачі

книжок до друку,  зриву лекцій,  несплати членських внесків,  чимало  "просвітян"  поступово відходили

від активної праці  в товаристві. Все ж таки слід визнати, що попри буцімто "диктаторський" стиль кері-

вництва і спілкування, жорсткість і вимогливість, Борис  Грінченко володів вмінням надихати соратни-ків, переконувати їх у вищості громадського обов’язку над власними інтересами, подавати їм приклад

власною жертовною  працею. 

Перед від’їздом  до Італії, немовби відчуваючи, що вже  не побачить рідну Україну, Борис  Грін-

ченко у присутності  свідків –  своїх найближчих друзів – Дмитра Дорошенка,  Сергія Єфремова,

В’ячеслава  Прокоповича склав заповіт, згідно з яким все своє майно передав  на народну справу, точ-

ніше – "Просвіті". Так,  після смерті Марії Грінченко  до  "Просвіти"  переходили всі  права власності на

літературні твори  та велику й унікальну книгозбірню, яку подружжя Грінченків дбайливо збирало  бага-

то років і  до якої, крім друків, що охоплювали майже  всю україніку – від першого  видання І. Котлярев-

ського  "Енеїди" 1798 р. по 1910-ті роки, входили також  рукописи й гравюри. При цьому  на кошти, що

мали надходити  від продажу творів письменника, гонорарів за постановку театральних  п’єс "Просвіта"

мала відкрити в Києві чи під Києвом народну  школу з українською мовою викладання, бібліотека ж –

зберігатися як меморіальна колекція, не змішуючись з власною бібліотекою товариства, мати окремий

каталог, а книги  з неї мали видаватися для безкоштовного  користування лише в читальний зал [19].

Однак  "Просвіті" не вдалося виконати цих умов фундатора і мецената товариства через швидке при-

пинення свого  існування (так само недовго проіснувала  відроджена київська "Просвіта" і  за доби наці-

онально-визвольних змагань 1917-1920  рр.,  бо засади її діяльності принципово розходилися з

більшовицькою практикою "окультурювання" народних мас). У 1920-ті роки Марія Грінченко, яка  дожи-

вала свій вік  у злиднях, передала сімейну бібліотеку до Всенародної бібліотеки України (нині – НБУВ),

де унікальна  книжкова колекція була розпорошена у загальному фонді, швидше за все зумисне будів-

никами "світлого майбутнього". 

Як не обережно діяли Б. Грінченко та його товариші по "просвітянській" праці, щоб  не спровокувати

репресії з  боку царської каральної машини, все  ж незаперечні здобутки товариства по пробудженню на-

родних мас  з темряви неуцтва,  в освідомлювальній роботі серед українського селянства  і міщанства,  в

пропаганді найкращих  здобутків національної і світової культур, зростання авторитету  "Просвіти" у суспі-

льстві були для владних кіл немов більмо на оці. Навесні 1910 р. за облудним доносом відомого київського

україножера С. Щоголєва діяльність київської "Просвіти" буцімто за "мазепинство" рішенням в. о. київсько-

го губернатора  О.Ф. Гірса від 8 квітня 1910 р. було брутально перепинено [10, арк. 42].

До далекої  Італії сумна звістка про закриття  "Просвіти" дійшла досить швидко. Марії Миколаївни

цю новину певний час вдавалося приховувати від  свого чоловіка. Однак 14 квітня 1910 р. Борис Дмитрович

все ж випадково  дізнався про ліквідацію товариства, своєї "останньої дитини", за висловом Л. Яновської, і це

стало для нього  надзвичайно тяжким ударом. З цього  моменту став здоров’я Грінченка  різко погіршився. Він

рвався повернутися  в Україну, сподіваючись, що на рідній землі йому полегшає, можливо навіть плекав на-

дію відродити "Просвіту", однак 23 квітня, на 47-му році життя, Бориса Грінченка не стало. 

Похорон Бориса Грінченка, подвижника української  культури 9 травня на Байковому кладовищі

Києва перетворився у велику 5-тисячну маніфестацію українських сил.  Вдячний український народ