Українські народні думи

Українські  народні думи

Українські  народні думи відомі в скарбниці  світової культури як оригінальні, самобутні  музично-поетичні твори високого ідейного звучання. їх виконують соло в супроводі  бандури, кобзи, ліри. Звідси й назва  мандрівних народних співаків - бандуристи, кобзарі, лірники. Вони виконують думи речитативним заспівом, дещо подібним до художньої декламації.

Думи - це поетичні сюжетні твори, в яких епічна оповідь переплітається з  емоційно насиченими відступами, ліричними  моїй вами. Композиція в думах стала, класична. Як правило, твір розпочинається заспівом, який ще називають «заплачкою». Далі йде сама оповідь, побудована найчастіше за принципом паралелізму. Завершується твір кінцівкою (славослів'ям), де проголошується хвала героям, подіям і слухачам.

Виник і сформувався жанр думи в ХV-ХVІ  століттях, але своїм корінням сягає  традицій епічної творчості періоду  Київської Русі, героїчного епосу  слов'янських народів. Історичною передумовою  для появи дум було піднесення всенародної боротьби проти турецько-татарських, польсько-шляхетських загарбників. Мандруючи від села до села, кобзарі несли людям не тільки інформацію про різні події, а й ідеї єднання народу в боротьбі проти чужинців, ідеї волі й незалежності, закликали не коритись будь-якій тиранії й приниженню людини, прославляли патріотизм, відстоювали права кожної людини і всього народу на вільне життя, звеличували шанування батьків, роду, вітчизни. З самого їх зародження в думах утверджуються гуманістичні ідеали, високі моральні принципи українського народу.

Думи  були дуже популярні серед народу. Цьому сприяли їхня змістовна  і емоційна насиченість, різноманітність  сюжетних ліній. Усього відомо понад 50 сюжетів. Частина з них записана у великій кількості варіантів  і під різними назвами. Наприклад, «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі» має близько 50-ти варіантів. Процес створення дум динамічний і безперервний. Кожна епоха народжує свої твори чи видозмінює, шліфує написане попередниками.

За  змістом і проблематикою думи можна поділити на два великих цикли: про боротьбу з турецько-татарською навалою і про визвольну війну 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького. В них зображені тяжка турецько-татарська неволя, куди потрапляли козаки і мирне населення («Плач невольників»), врятування невільників («Маруся Чурай»), перемога козака над поневолювачами («Дума про козака Голоту», «Дума про Самійла Кішку») тощо. У багатьох творах відтворюється козацький побут, наголошується на соціальній нерівності козацтва (дума про Феська ГанжуАндибера).

В історичних думах, присвячених подіям визвольної війни 1648-1654 років, йдеться про передумови війни, про ставлення українського народу до польської шляхти та про  героїчну боротьбу українського народу за визволення. Героями цих творів є насамперед народ, його ватажки - Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай та ін. Всі вони - самовіддані борці за долю рідного краю, непримиренні до ворогів.

У побутових  думах глибоко розкрито народну  мораль, засуджено соціальну несправедливість, неповагу в родинних стосунках. Серед них трапляються й жартівливі твори («Дума про тещу»).

Крім  позитивних героїв, у багатьох думах  проходять і негативні персонажі. Такий, наприклад, Бутурлак, що намовляє Самійла Кішку «потурчитися», «побусурманитися», на що отримує гідну відповідь. Часто зрадники асоціюються з «ляхами» (панами), «жидами» (лихварями). Сатиричне висміювання негативних героїв сприяло формуванню високих моральних ідеалів українського суспільства.

Авторами  багатьох давніх дум були козаки, учасники воєнних дій. Пізніше (ХУШ-ХІХ століття) їх удосконалювали відомі кобзарі. Вони об'єднувалися в братства. Саме в цьому середовищі збереглося найбільше дум.

Сюжети, ідеї, образи й поетичні особливості  дум широко використовувалися в  художній літературі. Окремі твори перекладено всіма найпоширенішими мовами світу. Вони стали прекрасним пізнавальним і виховним матеріалом для вивчення історії та культури України, для формування уявлення про український народ як невід'ємну частку світової спільноти.

4. мистецтво книги на україні в 16-17 ст

В духовнійкультурі XVII ст. помітнемісцепосідаєісторичналітература. Найціннішоюпам’яткоюукраїнськоїісторіографіїцьогоперіоду є «Густинськийлітопис», якийвисвітлюєвітчизняніподіївідкиївськоїРусі до кінця XVI ст. в тісномузв’язкуізсвітовоюісторією. Автор чіткорозрізняєісторію Руси-України й історіюМосковськогокнязівства. У цьомулітописі ставиться питання про генезис українськоїкультури, яку заперечували у своїхвиступах поляки, впершедосліджуєтьсяісторіяукраїнськогокозацтва.

ПісляЛюблінськоїунії 1569 р. єзуїтирозпочалинаступ на українську культуру. Петро Скаргависунувкілька  тез, спрямованих на захист та ідейнеобгрунтуванняпольсько-шляхетськоїекспансії на схід. Приводом для розгортаннялітературноїполеміки, крімвиступуСкарги, стала і спробазапровадити на Українігригоріанськийкалендарзамістьюліанського. Першим з гостримиполемічнимитворамивиступив ректор Острозькоїшколи Герасим Смотрицькнй. Найбільшвідомимйоготвором є трактат «Ключ царства небесного», щовийшовдруком разом із трактатом «Календарримськийновий» у 1587 р. «Ключ царства небесного» починаєтьсядвомапередмовами. Перша з них присвяченакнязевіОлександруКостянтиновичуОстрозькому; автор закликаєйоговисокотримати і зберігатинаціональнугідність у боротьбі з ворогом в особі Ватикану та єзуїтів. Друга, підназвою «Коротка а пильнапередмова до народівруських», є публіцистичнимзверненням до українського та білоруськогонародівіззакликом стати на захиствітчизни, їїнаціональнихтрадицій. Смотрицький у своємутворікритикує книжку єзуїта Б. Гербеста «Висновоквіриримської церкви» (1587), спрямованупротиукраїнського народу та йогокультури.

Значнемісце в історіїукраїнськоїполемічноїлітературикінця XVI ст. належить Стефану Зизанію. Вінбув ректором Львівськоїміськоїукраїнськоїшколи, згодомреорганізованої у братську школу. В 1595 р. вінвидав у Вільносвій «Катехізис» як підручник для православнихшкіл. «Катехізис» бувспрямованийпротидогматичних основ католицької церкви. Найвищогопіднесенняполемічнатворчість Стефана Зизаніядосягла в йоготрактаті «Казання святого Кирила, патріархаєрусалимського, о антихристі».

Сильним ударом по натхненниках і авторах  Берестейськоїуніїбуввихід у світтвору  Христофора Філалета «Апокрисис» (Вільно, 1597 – польськоюмовою; Острог, 1598 –  українською). Це один з найвизначнішихтворівполемічноїлітературикінця XVI ст., в якомувикриваються антинародна суть унії і зрадаправославнихсвящеників, гострокритикуєтьсятодішній папа римський.

Вершиною  полемічноїлітератури стала творчістьІванаВишенського. Ним буловисунутотакіпринциповіпитання, яківиводилийогополеміку за рамки того часу: іншіполемісти та їхмеценатихотілилишеоборонитиправославнуцерквувіднападів, а Вишенськиймріяв про перемогу справжньогохристиянства над усімаіншими «сектами і вірами»;культурні та релігійнідіячіпрагнулистворититакіумови, в якихправославнацерква могла б існувати в межах тодішнього державного і суспільного ладу, а Вишенський, виходячиізстарохристиянського аскетизму, висунувутопічнупрограму «царства Божого на землі».

Національнимвідродженнямслов’янськихнародів у XV ст. зумовленапоява у них друкарства. Спочатку книги друкувалисялатинською, пристосованою до слов’янськихмов, а згодомдрукарствоперейшло на кириличну азбуку. У східнослов’янськихнародівнайпершез’являютьсябілоруські книжки, виданняякихзв’язане з ім’ям Франциска Скорини. Великоюподією в історіїбілоруської та української культур булапоява в 1517-1519 pp. двадцятидвохвипусків «Біблії» в перекладі на слов’яно-руськумову, а також «Псалтиря».

Визначноюпам’яткоюстароукраїнськоїлітературноїмовицьогоперіоду  є «Пересопннцькеєвангеліє», перекладене так званою простою мовою, близькою до народної, Михайлом Василевичем та архімандритомПересопницькогомонастиряГригорієм у 1556-1561 pp. Завидна доля судиласяцьомуєвангелію, через 430 роківвоно стане учасникомурочистого акту, пов’язаного з відродженнямнезалежної, соборноїдержавиУкраїни, – на ньому складе присягу навірністьукраїнськомународові перший всенародно обраний президент.

Виникненнядрукарськоїсправи на Україні не маєвизначеноїдати. Першим друкованимтворомвважається «Апостол», виданий у ЛьвовіІваномФедоровим 1574 р. Ізджерелвідомо, щоІван Федоров разом ізсвоїм другом Петром Мстиславцем, українцем за походженням, спершумалидрукарню в Москві, де їїнібибуло спалено «неблагонаміреними людьми». Рятуючись, першодрукаріпереїхали на Україну. М. Семчишин у своїйкнизі «Тисячароківукраїнськоїкультури» (1985) висловлює думку, що перша українськадрукарнямусилаіснувати у Львовіще за століття перед тим, бо у 1460 р. багатийльвівськийміщанин Степан Дропанподарувавцеркві Св. Онуфрія і монастиреві при ній свою власнудрукарню, яку польський король Казимир IV підтвердивпривілеєм 1469 року. Здогад про те, що до прибуття Федорова у Львів тут існуваладрукарня і буливиготовленіслов’яно-руські книги, а московськийпершодрукартільки поновив занедбанедрукарськеділо, висловивтакожвідомийпольськийісторик XIX ст. Бандке. Таке ж твердженнязустрічаємо в працяхгалицькогоісторика Д. Зубрицького.

3.Наука і освіта на Україні в 16-17 ст.Міжсловянське значення Києво-Могилянської академії.

Рівень духовної культури будь-якого народу визнача¬ється насамперед станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій поло¬вині XVII—кінці XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.

Важливим осередком  духовної культури була Києво-Могилянська академія, яка мала величезний вплив не лише на українську, але й на культуру слов'янських народів. Поряд з тим існувала широка мережа початкових шкіл, на¬родних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчаль¬них закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків мі¬щан, козаків і селян.

На Лівобережній та Слобідській Україні розвиток осві¬ти здійснювався на основі загальноросійської реформи. У 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотири¬річним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катерино¬славі та інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого письма та малю¬вання. В третьому та четвертому класах вивчались загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізи¬ки, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан та урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.

Навчальні програми головних та малих народних учи¬лищ  передбачали обов'язкове вивчення російської, латин¬ської та однієї із західноєвропейських  мов. На посади вчи¬телів народних училищ призначалися випускники Петер¬бурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом їх діяльності. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив полі¬тику полонізації українського народу. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х ро¬ках XVIII ст. припинила діяльність.

У містах Східної  Галичини, після входження її у 1772 р, до складу Австрійської монархії, існували трирічні нор¬мальні школи. В них  навчалися діти шляхти, міщан і  ду¬ховенства. Викладання в школах велося виключно поль¬ською мовою, а'з  останньої чверті XVIII ст. — німецькою. Кількість українців у цих школах була незначною.

Початкові школи  при церквах і монастирях існували та¬кож у Закарпатті, зокрема в  Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи  з укра¬їнською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах — Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства.

У розвитку освіти на Україні важливу роль відіграли  колегіуми — середні навчальні заклади, які здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців дер-жавних установ та учителів початкових класів. У колегіу¬мах навчалися переважно діти старшин, духовенства, за¬можних міщан і козаків.

У 1700 р. в Чернігові  було відкрито Малоросійський ко-легіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати у 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної Украї¬ни. У 1751 р. тут деякий час викладав поетику славетний український мандрівний філософ і поет Г. С. Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церк¬ви і був заборонений місцевим єпископом, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.

Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожан¬щині  став Харківський колегіум, заснований у 1721 р. Нав¬чальна програма колегіуму, подібно до програм Москов¬ського  університету і Петербурзької академії, включала граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Хар¬ківському колегіумі були відкриті додаткові класи, о яких викладались географія, інженерна і артилерійська справа.

На Правобережжі та західноукраїнських землях для дітей місцевої шляхти існували гімназії, в яких навчання велося лише польською або німецькою мовами.

В останній чверті XVIII ст. після ліквідації єзуїтського  ордену в Речі Посполитій була проведена  шкільна рефор¬ма, згідно з якою вся навчально-виховна справа зосереджу¬валася у віданні так званої Едукаційної комісії (1773— 1795 рр.). Виходячії з нового статуту, василіанські освітні заклади реорганізовувались у школи, які мали від трьох до шести класів. Вони перетворювалися в осередки полоні¬зації українського народу.

Із встановленням  на західноукраїнських землях австрій-ського панування, викладання у школах велося виключно німецькою (Східна Галичина) або румунською (Північна Буковина) мовами. Навчання у школах було доступним  лише для дітей феодальної знаті.

Важливим центром  освіти і науки, суспільного і  куль¬турного життя в Україні (друга  половина XVII—XVIII ст.) була Києво-Могилянська  колегія, яка грамотою Петра І  від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Запозичившії досвід братських шкіл, Київська академія виробила струн¬ку систему організації навчання, яка за своїм змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії три¬вав 12 років.

У підготовчий або  елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання та письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'ян¬ську, українську книжну, грецьку та польську мови. В на¬ступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва.