Земельная реформа в Украине

     На  всіх рівнях управління криза обтяжена кадровими проблемами. Виховати достатню кількість працівників, здатних ефективно діяти за умов, що склалися, неможливо. Та й, за великим рахунком, немає кому: вихователі самі перебувають в становищі капітанів, які не знають, у якому напрямі плисти.

     Криза системи впливу на аграрний ринок

     Найважливішими  функціями будь-якої нормальної держави  в цій галузі є:

     1. Відстежування довгострокових процесів  на зовнішньому та внутрішньому  ринках, а також реагування на  них шляхом стимулювання виробництва певних видів продукції.

     2. Реалізація на внутрішньому ринку  системи заходів, які сприяють  дотриманню балансу між попитом  і пропозицією, що забезпечує  стабільність цін.

     3. Проведення державної політики  в галузі імпорту (заважати) і  експорту (сприяти) сільськогосподарської продукції.

     У більшості країн цим займаються спеціальні державні органи, які мають  повноваження, кадри й кошти. Приміром, у сусідній Польщі — Агентство  аграрного ринку [17]. У нас такого органа немає. А шкода.

     Психологічна  криза 

     Вона  може бути визначена як інерція основної маси учасників виробничого процесу. Нинішній сільський трудівник сформований здебільшого шляхом «ретельного негативного добору» багатьох поколінь. Створений певний соціальний уклад і тип сільського працівника — виконавця чужої волі, із низьким рівнем матеріальних, соціальних і культурних запитів. Він одночасно експлуатується сільгосппідприємством (низька зарплата, а в переважній більшості і повна її відсутність) і паразитує на ньому (злодійство). Він не бажає, та й не здатний розпочати й вести самостійну виробничу діяльність.

     Саме  об психологію сільських трудівників  розбилися ідеї загальної та поголовної фермеризації, акціонування, паювання і т.п., тому що вони розраховані на того найефективнішого власника, якого  тільки мають створити. Безсумнівно, розіб’ються і свіжіші кабінетні ідеї, що не враховують особливості основної маси селян.

     Генетична криза

     Протягом  практично всього останнього століття відбувалося знищення чи витиснення із сільського соціуму інтелектуально найрозвиненішої, найпрактичнішої та найактивнішої його частини.

     Бурі  ХХ століття, такі як Перша світова  війна, революція і громадянська війна, колективізація і розкуркулювання, голодомор 1933, 1947-го і репресії 1937 років, Велика Вітчизняна війна, жорстоко пронеслися Україною. І в них насамперед гинули соціально відповідальні та інтелектуально розвинені особистості.

               У відносно тихий повоєнний період сільська праця і сільський спосіб життя не могли задовольнити різнобічні та зростаючі потреби людей. Тому найінтелектуальніша, розвинена й активна частина молоді мігрувала в міста.

     Ця  криза є найскладнішою перешкодою на шляху будь-яких реформ. І якщо деякі кризові явища можна  відносно швидко здолати, то тут має  бути тривала й кропітка робота з  відновлення глибоко порушених генетичних основ сільського соціуму.

     Криза аграрної науки

     Проблеми  аграрної науки не виникли на рівному  місці. Вони накопичувалися весь радянський період і особливо загострилися нині. В їх розвитку та поглибленні особливу роль відіграли такі чинники:

     1. Безупинне погіршення якості  наукових кадрів, починаючи з  революції. Через еміграцію, репресії, загибель у війнах країна втрачала  вчених — носіїв певних знань.  Таким чином порушувалася спадкоємність  у науці. При цьому збільшення  кількості не компенсувало втрати якості, тому що навіть 100 сучасних кандидатів наук не зможуть зробити стільки, скільки один Вавилов.

     2. Безпрецедентна ідеологізація науки  загальмувала, якщо не знищила,  розвиток ряду біологічних і  практично всіх соціально-економічних напрямів.

     3. Бюрократичний стиль і методи  управління наукою, відсутність  демократії у вигляді відкритої  боротьби ідей за засоби для  їх здійснення зробили науку  негнучкою.

     З розвалом СРСР і початком спроб побудови демократичної держави на основі ринкової економіки становище погіршилося. Порушилися зв’язки між науковими закладами колишнього СРСР, в інформаційний простір якого входила Україна. Це ускладнило обмін інформацією та ідеями.

     Наука виявилася нездатною передбачати  й швидко відреагувати на різку зміну економічних умов. Система, в якій технологічні дослідження превалювали над економічними, довела свою неефективність.

     У країні відсутня існуюча в усьому світі служба впровадження — така сполучна ланка між наукою і виробництвом, через яку здійснювався обмін інформацією в обох напрямах.

     За  умов відкритого ринку наші технологічні розробки не витримують конкуренції  з зарубіжними. І очікувати серйозного поліпшення ситуації в цьому плані  не варто. Ми можемо скільки завгодно хвалитися, що наші технологічні рішення кращі, але забуваємо, що основна маса працівників науково-дослідних закладів абсолютно не має досвіду й можливості доведення розробки до кінцевого споживача.

     Криза аграрної освіти

     Поки  основними споживачами фахівців були колгоспи, підготовка кадрів відповідала специфічним вимогам цих організаційних структур. Нині багатоукладних виробничих і забезпечувальних структур вже немає, а вузи готують фахівців в основному як і колись.

     У колгоспі фахівець певного профілю  відповідав за вузьку ділянку виробничого  процесу. Це обумовлювало надані йому знання та навички. Агроном знав, як розрахувати норму висівання, зооінженер — як скласти раціон. Розбиратися ж у більшому обсязі для звичайного студента сільськогосподарського вузу вважалося поганим тоном. За сучасних умов важливіше загальне уявлення про функціонування сільського господарства як соціально-природної системи, ніж конкретні технологічні знання (їх можна досить швидко знайти в будь-якому підручнику).

     Нові  можливості для працевлаштування випускників  у представництвах зарубіжних фірм змушують студентів прагнути відповідати їхнім специфічним вимогам (пристойне знання англійської мови, вміння користуватися комп’ютером). Проте у середовищі, яке весь час змінюється, освіта має, насамперед, швидко навчити інших і сама не відстати від нових віянь.

     Нині  не XVIII, XIX століття і навіть не початок  ХХ. Зараз інші галузі визначають рівень розвитку держави. За величезних масштабів  аграрного комплексу України  й ще більших його потенційних  можливостей слід зрозуміти, що в  нинішню історичну епоху він відіграє другу, якщо не третю, роль в економіці. І варто змиритися з тим, що в небагатій країні з досить архаїчною промисловістю, недорозвиненою сферою послуг і тому низькою купівельною спроможністю більшості населення, яке не завжди вчасно одержує злидарські зарплати та пенсії, не може бути розвиненого сільського господарства. Це так само суперечить фундаментальним законам розвитку суспільства, як і те, що випущена з рук цеглина полетить вверх, а не вниз, суперечить закону всесвітнього тяжіння.

     Адаптація системи сільського господарства до умов, що склалися, подолання кризових явищ, про які говорилося вище, є  тривалим процесом. У вирішенні проблем  сільського господарства слід налаштуватися  на кропітку працю, яка займе десятиріччя. І головне на цьому шляху — не приймати поспішних, не досить продуманих, рішень, які ведуть до помилкових кроків. Вони здатні надовго заблокувати перспективи реструктуризації.

     Слід  усвідомити, що українське сільське господарство дуже неоднорідне. На успішність реформ впливають грунтово-кліматичні й соціально-економічні умови регіонів, розміри сіл та їхня віддаленість від міст, історичні особливості сформованої психології населення, а також ряд інших чинників. Тому немає і бути «єдино вірного» шляху реформування, прийнятного для всієї території держави. У кожному конкретному випадку вирішення необхідно шукати, виходячи з усього комплексу умов.

     І останній висновок. Ми маємо справу з глибокою системною кризою, яка  охопила всю країну, її політичну  систему, промисловість, сферу послуг, соціальну сферу, а не тільки сільське господарство. І з усією кризою треба боротися. Тому істотних успіхів у реформуванні сільського господарства не можна досягти шляхом «аграрної реформи», що здійснюється (а отже, так її розуміють самі реформатори) як обмежений комплекс заходів, спрямованих головним чином на зміну характеру власності на землю і засоби виробництва.

  Потрібен  тривалий еволюційний процес трансформації  всього суспільства. 
 
 
 
 
 
 
 
 

  3. Необхідність реформування  сільського господарства в Україні з урахуванням світового досвіду розвинутих країн. 

      Питання реформи сільського господарства  є дуже актуальним на даний  час  в Україні. Звичайно  можна орієнтуватися на сільське  господарство таких розвинутих  країн як США, Голландія, Німеччина та інші. Проте надто різні умови господарювання, різниця в менталітеті населення, політичних умов здійснення реформ спричиняють те, що застосування методів реформ цих країн представляють для України більше теоретичний ніж практичний інтерес. В силу причин, викладених у розділі 2 ті моделі, які працюють в США, Англії чи Голландії можуть бути взірцем для українського сільського господарства, але запровадження їх в Україні просто неможливе. Тому є цікавим вивчення досвіду реформування земельних відносин східноєвропейських  країн, більшість яких по рівню розвитку сільського господарства уже обігнали Україну. Ці країни, хоч і мали певні переваги перед Україною на старті реформ, все ж ближчі нам ніж так звані розвинуті країни.

       Реформа сільського господарства - це сукупність правових, економічних, технічних та організаційних  заходів, які забезпечують перехід до нового земельного устрою, що відповідає характеру  ринкових відносин держави. Принциповим положенням реформи є утвердження багатоукладної  економіки, рівноправності всіх форм господарювання на землі та свобода їх вибору  селянами.

       Головна мета сільськогосподарської  реформи - відродити господаря  землі, ліквідувати знеособлення,  покінчити з продовольчою кризою  на основі особистої економічної зацікавленості  виробника, забезпечити населення продуктами харчування, а галузі харчової і легкої  промисловості - сировиною, впровадити більш ефективні системи ведення господарства.

             Комплекс радикальних аграрних  перетворень в східноєвропейських країнах можна  охарактеризувати як впровадження в життя певної приватизаційної моделі. Її відзначають  такі риси:

       - орієнтація на множинність форм  власності і господарювання;

      - послідовне проведення аграрної  реформи із забезпеченням свободи вибору форми

власності, включаючи і право приватної  власності на землю;

      - реорганізація великих державних  сільськогосподарських підприємств  з метою  пристосування їх  структури до ринкових умов;

       - новий підхід до кооперативної  власності (поряд з існуючими утворюються кооперативи нового типу, об’єднуються приватні господарства);

      - розвиток акціонування та паювання;

      - здійснення приватизації значного  кола підприємств у переробних  галузях АПК;

      - реальна допомога держави та державна підтримка аграрних перетворень, становлення нових форм господарювання на селі.

     Необхідність трансформування сільського  господарства посткомуністичних  країн викликана, насамперед, економічними  та політичними чинниками. В  усіх цих країнах великі держгоспи і виробничі кооперативи в існуючій організаційно-економічній формі не спроможні ефективно функціонувати в ринковій економіці. Саме тому колись привілейований соціалістичний аграрний сектор має бути якнайшвидше трансформований у приватний.