Бюджетная политика Украины

Спеціальні (вільні) економічні зони. Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України.

На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Метою створення спеціальних (вільних) економічних  зон є:

• залучення іноземних інвестицій та сприяння їм;

• активізація  спільно з іноземними інвесторами  підприємницької діяльності для  нарощування експорту товарів і  послуг, а також поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції  та послуг;

• залучення  і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку;

• поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

Основними нормативними документами, що регламентують  створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон в Україні є Закон від 13 жовтня 1992 p. "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон", та затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 p. "Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні".

Вони  визнають спеціальні (вільні) економічні зони (ВЕЗ) як один з інструментів досягнення відкритості економіки України  зовнішньому світові і стимулювання міжнародного економічного співробітництва на основі залучення іноземних інвестицій.

Згідно  з Законом "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" і залежно  від господарської спрямованості  та економіко-правових умов діяльності в Україні можуть створюватися:

• зовнішньоторговельні зони;

• комплексні виробничі зони;

• науково-технічні зони;

• туристсько-рекреаційні  зони;

• банківсько-страхові (офшорні) зони;

• зони прикордонної торгівлі.

Крім  вищезазначених, можуть створюватися ВЕЗ інших типів, а також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних ТИПІВ.

Зовнішньоторговельні  зони — частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися  без сплати мита і митних зборів або з її відстроченням. Створюються ці зони з метою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і перевалки вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставкової діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів тощо. Форми їх організації — це вільні порти (порто-франко), вільні митні зони (зони франко), митні склади.

Комплексні  виробничі зони — частина території  держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальні операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких — розвиток імпортозамінних виробництв.

Науково-технічні зони — БЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення нової якості економіки  через стимулювання фундаментальних  і прикладних досліджень, з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів.

Туристсько-рекреаційні  зони — вільні економічні зони, які  створюються в регіонах, що мають  багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу.

Банківсько-страхові (офшорні) зони — це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України.

Зони  прикордонної торгівлі — частина  території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений  порядок перетину кордону і торгівлі.

За ознаками відкритості та місцерозташування  розрізняють інтеграційні ВЕЗ (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію  з позазональною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв'язки із зовнішнім ринком), зовнішні (розташовані  на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни).

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються  Верховною Радою України за ініціативою  Президента України, Кабінету Міністрів  України або місцевих Рад та місцевої державної адміністрації.

У разі створення спеціальної (вільної) економічної  зони за ініціативою Президента України  або Кабінету Міністрів України  відповідне рішення може бути прийнято лише після одержання письмової  згоди відповідної місцевої Ради та місцевої державної адміністрації, на території якої передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону.

У разі коли ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим Радам та місцевим державним  адміністраціям, вони подають відповідну пропозицію Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України повинен розглянути пропозицію про створення спеціальної (вільної) економічної зони у шестидесятиденний  строк з дня її надходження  і подати висновок з цього питання  до Верховної Ради України.

Документи про створення спеціальної (вільної) економічної зони повинні містити:

а) рішення  місцевої Ради та місцевої державної  адміністрації з клопотанням  про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі створення  спеціальної (вільної) економічної  зони за їх ініціативою) або письмову згоду відповідних місцевих Рад та місцевих державних адміністрацій, на території яких має бути розташована спеціальна (вільна) економічна зона (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України);

б) проект положення про її статус та систему  управління, офіційну назву спеціальної (вільної) економічної зони;

в) точний опис кордонів спеціальної (вільної) економічної  зони та карту її території;

г) техніко-економічне обґрунтування доцільності створення і функціонування спеціальної (вільної) економічної

зони;

д) проект Закону про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної  зони.

Органами  управління спеціальних (вільних) економічних  зон незалежно від їх типу є:

а) місцеві  Ради та місцеві державні адміністрації  в межах своїх повноважень;

б) орган  господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної  зони, що створюється за участю суб'єктів  економічної діяльності України  та іноземних суб'єктів такої діяльності. . Функції цього органу може бути покладено на одного із суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони.

Функціонування  спеціальних (вільних) економічних  зон та органів їх господарського розвитку й управління регламентується  відповідними положеннями та статутами. 
 
 
 
 

Державний бюджет – це система  грошових відносин, що виникають між  державою з однієї сторони та підприємствами, організаціями, установами, населенням з іншої сторони. За допомогою цих відносин формується, розподіляється та використовується центральний фонд державних фінансових ресурсів; це головний фінансовий план держави на поточний рік, який має силу закону.

За  матеріальним змістом  – це центральний  державний фонд грошових коштів.

За  соціально-економічним  змістом – це основний засіб перерозподілу  національного доходу.

Бюджет  складається з  двох взаємопов’язаних частин: доходів і  видатків. Держава  регулює відтворювальні процеси через обидві частини. Бюджет стає важливим інструментом економічної політики, впливаючи на соціально-економічні процеси: ділову активність, зайнятість, ринок споживчих товарів. Все це робить бюджет об’єктом напруженої боротьби – через нього задовольняються інтереси різних груп бізнесу, військово-промислових монополій, профсоюзів.

Державний бюджет є найдійовішим засобом здійснення бюджетної політики держави. У доходах бюджету відображається податкова політика держави, а у видатках – пріоритетні напрямки вкладень коштів. Основні напрямки бюджетної політики визначаються Верховною Радою України в спеціальній постанові, яка має назву бюджетної резолюції.

До  проекту Закону про  Державний бюджет України Кабінет  Міністрів України  додає техніко-економічне обґрунтування відрахувань, дотацій і субвенцій бюджетам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Кошти державного бюджету  України витрачаються лише на цілі та в  межах, затверджених Законом про Державний  бюджет України.

Збалансованість бюджетів, які входять  до складу бюджетної  системи України, є необхідною умовою фінансово-бюджетної  політики. Перевищення  доходів над видатками  становить надлишок, перевищення видатків над доходами –  дефіцит бюджету. При визначенні розміру дефіциту бюджету кредити і позики в джерело доходів не враховуються. Дефіцит бюджету покривається за рахунок внутрішніх державних позик, позик іноземних держав та інших фінансових інституцій.

В цілому частка загальнодержавного бюджету України  досить значна: на 2001 рік його сума планується на рівні 33 млрд. грн., тоді як сума консолідованого бюджету планується на рівні 41 млрд. грн. Це дає підстави говорити про високий рівень централізації в розподілі та перерозподілі фінансових ресурсів. У зв’язку з цим зростає актуальність проблеми подальшого пошуку оптимального співвідношення між державним і місцевими бюджетами.

До  місцевих належать обласні, районні, міські, селищні  та сільські бюджети. Це фонди фінансових ресурсів, що зосереджені  в розпорядженні місцевих Рад народних депутатів та органів місцевого та регіонального самоврядування. Компетенція кожного з них в галузі бюджету розмежована. Всього бюджетів в Україні понад 13 тисяч. Найчисельніша група – це сільські, селищні та міські бюджети. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.2 Перспективи бюджетної  політики України

На сьогоднішній день дане питання є дуже актуальним, оскільки економіка в країні під час фінансової кризи є нестабільною та слабкою, тому потрібно розробити нові концептуальні підходи до напрямів та механізмів реалізації бюджетної політики та перетворити її на дієвий інструмент соціально-економічного розвитку держави. Держава використовує бюджет для концентрації і цілеспрямованого розподілу фінансових ресурсів для надання суспільних послуг та реалізації загальнодержавних програм. Завдяки цьому уряд може впливати на розвиток суспільного виробництва та створювати стимули для ефективного використання наявних ресурсів. 
Однак вирішення проблеми формування ефективної державної бюджетної політики залишається не комплексним. Це стосується її довгострокового планування і прогнозування, методів визначення пріоритетів, узгодження бюджетної і грошово-кредитної політики держави. 
Чинником, який зумовлює нестабільність в економіці країни є неврегульована бюджетна політика. Слід виходити з того, що основою вирішення фінансових, у тому числі бюджетних проблем держави, головною передумовою соціальної та структурно-інноваційної переорієнтації економіки є першочергове зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Практикою доведено, що без цього будь-які дії правового, економічного чи адміністративного характеру бажаного результату не дадуть.